Найчастїйшою темою оповідань старого були патріотичні і личні кривди, яких він зазнав. Англійці були в його очах найбільшими лиходіями. Не можна сьому дивувати ся, говорив часто, що Американці' відорвали ся від них; се зроблять також незабаром Індії і Австралія.
Бо і який же нарід хотів би піддати ся такій тиранії?
— О пане Мере, колиб світ знав всі безправства, які, горді з своєї морської сили і богатства, Англійці поповнили і поповняють, не мала би людська мова досить обид-ливих слів, щоби ними кинути їм в очі!
Хочете дізнати ся, що вони менї вчинили? Слухайте і тоді осудіть, яка є їх справедливість!
Впевнивши ся, що Кипріян буде слухати його опові-даня, старий почав так росказувати:
— Уродив ся я в Амстердамі 1806 р. і там також вчив ся я свого ремесла. Дитячі літа провів я на Розі Доброї Надії, куди мої родичі виеміґрували були від довшого часу. Були ми Голяндцями, гордими на своє походженє, коли Англія провізорично, як видавало ся, нас заанек-тувала! —
Джон Буль однак не пускає, що раз спіймав в пащеку і конгрес, який зібрав ся 1815 р. в Европі, узнав нас урядово підданими Великої Британії. Питаю вас, яким правом Европа мішаєть х-я до наших осель в Африці'?
Нехай турбуєть ся про своїх підданих англійських, однак ми не хочемо бути Англійцями!
В пересвідченю, що Африка є доволі' велика, щоби нам запевнити независиму вітчину, покинули ми Ріг і подали ся на північ, в глубину дикого краю. Названо нас Бурами, себ то мужиками та піонерами.
Ледви що, важко працюючи, запевнили ми собі неза-висиме єствуванє, вже англійське правительство підняло претенсію до нас, неначебми були англійськими підданими.
Се було причиною великої нашої еміграції в 1833 р. Знов покинули ми край управлений нами і забравши на вози домашну посуду і начиня, пустили ся ми в глуб пустині*.
В тім часі' простір краю Наталь був майже незаселе-ний, бо кровожадний тамошній король Чака, справжній Аттіля зулюський, вимордував біля мілїона людий. Дикий наслїдник його Дінґан позволив нам однакож заснувати в своїм краю оселї, в місцевости, де тепер знімають ся міста Дюрбан і Порт Наталь.
Однак звісно було, що підлий Дінґан задумує нас знищити, коли праця наша принесе плоди. Кождий отже узброював ся як міг і тільки завдяки надлюдській відвазі', відпираючи .сотки напастий, при яких жінки і діти бороли ся біля нашого боку, прийшли ми в посїданє землі', зрошеної крівавим потом.
Ледви однак чорнмй деспот зістав нами приборканий, а вже губернатор Капштату присилає військо, щоби в імени англійської королевої обняти в посїданє край Наталь!
Не хотіли нас випустити з англійської опіки. Діяло ся се в 1842 р.
Инші наші земляки здобули в тім часі* Трансваль, над рікою Оранж, де по завзятій боротьбі побили деспота, іменем Моселє Каце. І їм також Англійці без церемонії, на основі звичайного дневного приказу, забрали нову вітчину, коштом стільки жертв здобуту.
Пропущу всякі подробиці'. Боротьба трівала 20 літ. Ми усували ся все на північ, а Англія систематично простягала за нами свою захланну руку, немов за невільниками, які полишають ся власністю свого пана, хоч змінять місце побуту.
Вкінци, по крівавих боротьбах і невисказаних трудах, удало ся нам добути признане независимости для Свободного Оранського Союза. Проклямація королевої Вікторії з дня 8. цвітня 1854 р. запевнювала нам независимість нашого краю і право самоуправи. Установили ми форму державну републїканську.
Знаменита шкільна наука, приступна для всіх верств суспільства, строго зберігана справедливість, могли служити за взір для країв, які вважали себе під зглядом цивілізації далеко висшими від нашої маленької держави, в південній Африці'.
Ґріквелєнд був частиною нашого краю.
Тут поселив ся я з жінкою і двома дітьми. Мій "крааль" себто загорода, обнімав простір копальні', в якій ви тепер працюєте.
В десять літ відтак поселив ся тут Джон Веткінс. Тоді' ніхто не підозрівав ще єствуваня діямантів під нашими ногами, доперва в 1807 р. розійшла ся вістка про се. Один Бур з над берегів ріки Гарт знайшов діяманти в глиняній стїнї своєї хатини, а навіть в навозї струсів.1)
') Бур сей називав ся Джекобс. Якийсь Нїкайрк, купець, відпочиваючи з своїм товаришем підчас подорожі в хатї Джекобса, завва-жав дивний камінь, яким діти бавили ся. Купив його за кілька су, а відтак продав за 12.500 фр сер Филипови Вудгузови, ґубернаторови Капштату. Камінь сей по обробленю післав властитель на виставу
Тоді*, вірне свойому звичаєви, не шануючи договорів, анї прав, англійське правительство заявило, що Ґріквелєнд є його власністю.
Даремно републїка протестувала; бажали ми віддати спір наш під суд європейських держав — Англія віл кинула всяке посередництво і прямо обсадила край наш військом.
Можна було припустити, що благородні льорди збе-рігати-муть принайменше приватне майно, однак і се завело.
В тім часі' страшна пошесть забрала в мене жінку й діти. Був я так зломаний тим ударом, що не стало в мене сили шукати вітчини, вже семої з ряду, полишив ся я отже в Ґріквелєндї. Майже одинокий був я, що не піддав ся горячцї гляданя діямантів. Управляв я і дальше яринний город, немов не знаючи нічого про єствуване копальні* Дю Toa Пан, віддаленої о кілька сот кроків від моєї хати.
Уявіть собі моє здивуванє, коли одного ранку побачив я мур з каміня, окружаючий обійстє, розвалений підчас ночі і відсунений на 300 метрів дальше на схід. А на його місци стояв пліт свіжо поставлений Веткінсом, обнімаючий мої ґрунти і сполучуючи їх в той спосіб з його ґрунтами.
На мою скаргу, сей лиходій відповів сміхом, а коли загрозив я йому судом, радив, щоби я, як найскорше удав ся до него.
В тиждень відтак загадка стала ясною для мене. Ґрунт видертий менї Веткінсом мав діямантові поклади. Коли Англієць зміркував про се, удав ся до Кімберлї, щоби копальню урядово записати на своє імя.
Отже запізвав я його. О, щоб ви ніколи не дізнали ся, пане Мере, що се коштує позивати кого в Англії! Поволи тратив я конї, воли, вівцї, знаряди, вкінці' й одежу, щоби
в Парижі в 1867 р., де знайшов він почесне місце поміж иншими дорогими камінями. З тієї пори видобуваєть ся з піль Ґріквелєнду діямантів річно за 32,000.000 фр.
годувати ті пявки, які сповняють уряди атторнеїв, шеріфів і т. д. Вкінци по році* всякої крутанини, даремних дожидань, справа рішила ся. Я програв процес і був зруйнований до нащадку!
Присуд звучав, що мої претенсії неоправдані, а особливого відграниченя наших посїлостий суд на разі' не є в силі" доконати. А на будуче постановляє граничну лінію під 25° на захід від Ґрінїч.
Простір положений на захід від тієї лінії має належати до Джона Веткінс, а східний до Джекобса Вендер-гарт. Тим самим копальню признано Веткінсови! Однакож, неначе через Божу справедливість, на перекір судовим присудам, копальню до нинішнього дня називають Вендер-гарт-копальня!
Ну, признайте тепер, чи не маю рації, кажучи, що всі Англійці злодії? — кінчив свої, на жаль аж надто правдиві оповіданя старий Бур.
VI.
ЗвиЧаї в таборі.
Оповідане старого Бура не зробило приємности інжі-нєрови. Призвичаїв ся він бачити у Веткінсї будучого свойого тестя, а із оповіданя Вендергарта не виходив він в надто гарнім світлі.
Щоби погодити ті суперечности, Кипріян сказав собі, що старий, в наслідок своєї нещасної долі, став маняком і мабуть в дуже чорних красках змалював Веткінса. А Веткінс, коли йому інжінєр згадав про Вендергарта, розсміяв ся голосно і, піднімаючи вказуючий палець до чола, дав до пізнаня, що в голові старого не конче всьо в порядку. Під вражінєм відкритих діямантових піль уроїв собі, що вони його власністю, а прецінь і суд не відкинув би його претенсій, не маючи до сього основи.
Так і Кипріян думав, шукаючи оправданя, що по опо-віданю старого шлїфіра пристає ще з Веткінсом.
Радо також заходив Кипріян до другого сусіда копальні', Бура, Матвія —Преторіюсз, бо у нього міг приглянути ся давному способови житя Бурів, перед прибутєм копачів до сього краю.
Матвій був загально звісний населеню копальні', тому, що був незвичайно грубий. Йому важко приходило ся ходити, тому пересиджував цілими днями в великому фотелі' спеціяльно зробленім для нього а до шинку приїзджав на тростиновім візочку, який тягнув великий струс.
Сила мязів тих птахів є загально звісна і струс Матвія без труду майже возив свого грубого пана.
Матвій Преторіюс приїзджав звичайно до табору тільки ізза продажі ярин і, полагодивши се, сейчас вертав до себе, бо переслідувано його в таборі страшно, знаючи, що був великим боягузом. Копачі забавляли ся, лякаючи бідного Бура незвичайними вістками, як пр. пpo сподіваний напад Зулїв або Бассутів, або читали в його присутності' часоїіись, в якій находив ся проект закона, щоби кождий горожанин, який важить більше, чим 300 фунтів, був караний смертю. Росказувано в кінци, що бачено скаженого пса на дорозі' до Дрізфонтайн, якою саме Матвій мав вертати домів.
Найбільшу однак трівогу збуджувала в нїм можливість відкритя діямантів на його ґрунтах. Бачив вже в своїй уяві, "як ненаситні люди" нївечуть його поля яринні і видирають в нього важко запрацьовану землю! Англійці'без сумніву знайдуть якийсь законний викрут, щоби доказати, що поля ті належуть до них.
Не міг отже їсти ні* спати, коли побачив случайно недалеко своєї ферми "рго8рес1еиг'"а1)І а помимо сього грубів щораз більше.
') Так називають людий, які занимають ся відшукуванєм дія-мантових покладів. 4
Одним з його найзавзятїйших противників став ся Ганнїбаль Панталяччі. Італїйцеви сьому, мабуть знаменито вело ся; трьох Кафрів працювало в його копальні' і він самий величав ся великим діямантом, який носив місто спінки при сорочці*. Незабаром Ганнїбаль відкрив слабу сторону Матвія і стрівожив його чимало, пробуючи лопатою хоч раз в тиждень грунта довкола його ферми. Поля фармера находили ся на лівому березі ріки Вааль, на алю-віяльних верствах і мабуть мали в собі діяманти.
Щоби своїй жертві тим більше дошкулити, Панталяччі робив свої удавані розслїди все в місці, яке було видко з вікон ферми. Часто також брав кількох товаришів, яких ся комедія також чимало бавила.
Можна було бачити товстого фармера, як сидів схований за фіранкою, на пів скостенілий з трівоги і слідив рухи копачів, щоби, на случай яких підозрілих намірів з їхньої сторони, сейчас утїчи.