Не сказавши нї слова, взяв коробку і стиснувши приязно руку Вендергарта, пішов найблизшою дорогою до ферми Веткінса.
Фармер сидїв біля свойого бюрка, затрівожений вісткою про поворот шлїфіра. Алїса даремно старала ся його заспокоїти.
Ледвищо Кипріян відчинив двері, Веткінс спитав його:
— Ну, щож?
— А щож, чесний Вендерґарт вернув ся.
— З діямантом?
— Майстерно ошліфованим, який ще важить 432 каратів.
— Чотириста трийцять два каратів? — ледви видусив з себе Веткінс, — а принесли ви його?
— Ось маете!
Фармер пірвав коробку і, відчинивши її, занімів, із подиву. Мати в руках брилянт такої вартости, так гарної форми, се приводило його до рознїжненя. І були в його очах сльози, коли почав говорити до діяманту, як до живого сотворіня.
— О ти гарний, гордий, пишний діяманте! Як чудово виглядаєш. Який ти важкий, скільки за тебе можна дістати гвіней!... А яка твоя доля, мій ти скарбе?... Чи післати тебе до Льондона, щоби тебе подивляли? А хто буде там на стільки богатим, щоби тебе міг купити? Королева навіть не може собі на се позволити!../ Се забрало би її трилітні доходи!... Треба би на се окремого права парля-менту, приказуючого загальну народню субскрипцію! Ну, будь спокійний, так буде, а тодї відпічнеш в Товрі, в Льон-донї, біля Ког-і-нора, який супроти тебе виглядати-ме, як дитина! Якаж може бути твоя вартість, мій скарбе?...
І почав вичисляти. Діямант царя був куплений за мілїон франків готівки і дожизненну ренту в сумі 96 тисяч франків; в такім случаю за тебе треба би взяти найменше мілїон фунтів штерлїнпв і 500.000 франків ренти.
Нараз перервав те обчислюване, бо инша подробиця заняла його увагу.
— Як думаєте, пане Мере, чи власник сього каміня не повинен одержати гідність мера? Кожда заслуга має свого представника в парляментї, а хібань се чимала заслуга мати такий брилянт! Глянь-но Алїсо, роскрий добре очі, щоби подивляти таке чудо.
По раз перший в житю Алїса приглядала ся з щирою увагою діямантови.
— Ах, який гарний, блестить, як кусень вугля! Так,. т:*м він є в дїйсности, однак яснїє, як горючий вуголь! — говррила панна Веткінс, винимаючи діямант з коробки.
Відтак інстинктовним рухом, вродженим молодим дівчатам, підійшла до зеркала, піднімаючи брилянт над чоло" між ясне волося.
— Зоря в золотій оправі! — сказав інжінєр, навпаки свойого звичаю, комплімент.
— Ах так, можна назвати його зорею — утішила ся Алїса, плескаючи в долонї.
— Гарно, се буде для него добре імя. Чи не є він так чорний, як тутешні' красуні', так блискучий, як зорі південного неба?
— Отже Півдня* — докінчив пан Веткінс, не привязуючи до назви діяманту великого значіня. — Однак будь обережною доню, не кинь його, бо трісне як скло!
— Чи є він дійсно так крихкий — здивувала ся Алїса і кидаючи його до коробки, сказала: — Отже є ти скляною зіркою, тої вартости, що скляний корок.
— Скляний корок — сказав до себе пан Веткінс — ся дітвора нічого не влііє пошанувати.
— Панно Алїсо — сказав Кипріян — ви заохотили мене до твореня штучних діямантів, вам тільки сей камінь завдячує єствуванє. В моїх очах є він тільки забавкою без вартости, якщо отже ваш батько позволить, я жертвую вам його на памятку спільно проведених днів.
— Що ви говорите? — простогнав Веткінс, не могучи вгамувати радости.
— Панно Алїсо — повторив Кипріян — діямант є ваш, є вашою власністю, я дарую вам його.
Місто відповіди, Алїса подала свою руку Кипріянови, яку він щиро стиснув.
XI.
"Зоря Швдня".
Вістка про поворот Якова Вендергарта рознесла ся по околици. Кождий, цілком природно, був цікавий побачити сей чудесний камінь. Звісно також було, що інжінєр дарував "Зорю Півдня" Алїсї, та що однак її батько вва-жаєть ся власником діяманту.
Що сей діямант був дїлом рук людських, а не чудом природи, знало тільки дуже мале число людий, бо Кипріян не хотїв розповсюднювати сеї вістки, по части із страху перед пімстою копачів, а також передвчасно, заки не пересвідчить ся, чи його досвід удасть ся йому вдруге.
Загальна цікавість була так велика, що цілі громади населеня прямували до фарми Веткінса, щоби подивляти славний діямант.
Для вигоди огляданя його, Веткінс поставив його на малій колюмнї з білого мармору, стоячій на ґзимсї печі, а сам сидїв в свойому фотелі проти нього, бережучи й показуючи гостям.
Джеме Гільтон спитав одного дня Веткінса, чи не ляка-єть ся нападу, маючи в дома так дорогий клейнод, чим так налякав його, що фармер досі не успокоїв ся, аж не прибуло 10 полісменів з Капштату до береженя ферми.
Наплив цїкавих збільшав ся з кождим днем.
Почта й телеграф взяли також участь в розповсюд-нюваню слави "Зорі Півдня"; подробиці' про неї через Занзібар і Капштат забрили аж у Европу. Рисівники іллю-строваних журналів прибули, щоб її відрисувати, фотографи благали о честь відфотографованя чудового діяманту.
Народня уява також не дармувала. Почали кружляти легенди, після яких чорний сей камінь принесе нещастє властителеви. Для заспокоєня загальної цїкавости і вкоро-ченя нелюбих собі віщувань, постановив Веткінс видати великий бенькет на честь "Зорі Півдня".
Так сильний є вплив жолудка на людий, що вістка про бенькет змінила в однім дни некорисний настрій цілого населеня Вендергарт-копальнї.
Бенькет дійсно був пишний. "Вагон-г о у аі", величезна волова печеня, занимала середину, печені ягнята і всякого рода звірина окружали її, в товаристві цілих гір ярин і овочів.
Численні бочки вина і пива, уставлені довкола салї, доповнювали сей величавий пир.
На колюмнї, окруженій вінком горіючих свічок, поза плечами Веткінса, "Зоря Півдня" кидала свій чарівний блеск.
Двайцять чотирьох Кафрів, під проводом Матакіта, услугувало біля стола. Бенькетувала ціла ферма, навіть буйволи і пси, навіть струси Алїси підходили до стола, домагаючись огризків.
Алїса сиділа біля батька, заступаючи господиню дому. В душі однак сумувала, тому, що Кипріян відмовив ся взяти участь в бенькетї, не бажаючи перебувати в товаристві Панталяччія і йому подібних. Не приняв також запросин старий Вендергарт.
Бенькет добігав кінця в доволі' гарному порядку, бо присутність Алїси повздержувала навіть найсвобіднїйших гостий.
Тільки Панталяччі не понехав, після свого звичаю, дошкулювати Матвієви Преторіюсови, лякаючи його, що під столом вибухнуть штучні огні, та що по відході панни Алїси, найбільш грубий з присутних буде приневолений випити дванайцять фляшок джіну, або Ідо бенькет закінчить ся загальною бійкою на револьвери.
Удар ножа* о склянку дав знак, що господар хоче говорити.
Пан Веткінс встав, спер руки на стіл і важким вже дещо язиком почав свою бесіду.
Росказавши в кількох словах історію своєї молодости і згадуючи про важку працю, яко піонера, тїшив ся, що тепер сидить яко богатий фармер в товаристві 80 приятелів в богатому Ґріквелєндї. Бажав кождому з них, щоби йому щастило ся та щоби знайшов ще більший камінь від "Зорі Півдня".
Се прецїнь можливе! І в тій саме можливости полягає ціла поезія житя копача! Закінчив свою бесіду, гїючи за поводженє Ґріквелєнду, вдержане високих цін діямантів і за щасливу подорож "Зорі Півдня", яка мала бути висланою через Капштат до Льондона, щоби там чарувати своїм блеском.
По тім закінченю, очі присутних звернули ся однодушно в сторону, де яснів брилянт, так пробіг! Здивуванє на лицях присутних було так велике, що Веткінс в тій хвилі" відвернув ся, щоби пізнати причину здивуваня. Глянув на печ і упав зімлілий!
Діямант зник!
Усі кинулись його рятувати, розвязано йому краватку, бризнено на нього водою і вкінци привернено його до свідомости.
— Мій діямант, де мій діямант? — кричав — хто забрав мені його?!...
Присутні переглянулись поміж собою стрівожені, а офіцир сторожі, який також брав участь в бенькетї, видав приказ обсадити двері в цілім домі.
— Бажаю, щоби всіх зревідовано — запропонував з питомою собі щирістю Тома Стіль.
— Так, так — відозвали ся голоси.
Офіцир полїциї подрібно зревідував всіх присутних, так се нї до чого не* довело.
— Ну, тепер полишились тільки услугуючі Кафри — сказав офіцир.
— Так, так, зревідуйте Кафрів — кликнули з усїх сторін. — 'Річ ясна, що се вони зробили.
Нещасні Кафри вийшли з салї ще перед бесідою Веткінса, тепер сиділи вони коло огнища, заїдаючи останки бенькету. Кафри не розуміли о що розходить ся, коли однак почато їх ревідувати, зрозуміли, що річ йде про якийсь діямант, який украдено. І ся ревізія не довела до нічого.
— Злодій мав вже час сховати добичу — завважав один з гостий.
— Дійсно — відповів офіцир — є тільки один спосіб віднайти злодїя — а саме треба привести ворожбита!
— Якщо позволите, я займу ся тим — сказав Матакіт. Згоджено ся на се і присутні окружили ворожбита
і Кафрів.
Матакіт приніс вязку трощі, потяв її на рівні куснї, довгі на 12 ст. і даючи кождому з Кафрів один, полишив собі один й сказав:
— Розійдїть ся тепер на чверть години, а хто допустив ся крадїжи брилянта, того троща за сей час виросте на широкість трьох пальців.
Кафри розійшли ся, немило діткнеш сею мовою; знали вони, що" найменше підозрінє вистарчить, щоби при-ступлено сейчас до виконаня кари.
— Злодій буде берегти ся вернути — сказав хтось з присутніх.
— Ба, буде дотепнїйший від Матакіта і скоротить на широкість трьох пальців свою трощу — жартував другий.
— Може саме і сього дожидає ворожбит, щоби тим вкороченєм злодій сам видав себе!
На даний знак зійшли ся Кафри. Матакіт взяв від них трощу і звязав її разом. Була однакової довготи. Отже його родимці' були невинуваті. Нараз прийшла йому думка пересвідчити ся, чи кожда тростина має ще свою довготу 12 ст. На велике зачудоване, всі' були коротші о ширину трьох пальців!
Бідняги хотіли в сей спосіб обеспечити себе перед силою чарів, яким вірили свято.
Загальний сміх товаришив неожиданому вислїдови чарів. Матакіт глубоко був засоромлений, що спосіб, якого вживав з таким успіхом в своїм "краалю", тут, супроти цивілізованих людий, до нічого не здав ся.
— Пане Веткінс — сказав офіцир, вернувши до кімнати, в якій фармер сидїв в роспуцї — може завтрішнїй день буде кращий для нас. А може визначите нагороду за спіймане злодїя!
— Думаю, що злодієм є сей — кликнув Панталяччі — який підняв ся~ролї судді4 над своїми товаришами.
— Як ви се розумієте? — спитав офіцир.
— А ну, сей Матакіт, беручи на себе ролю ворожбита, може хотїв в сей спосіб відвернути підозрінє від себе.
Серед загального гамору не звернено уваги, що Матакіт стояв у кутку салї, а почувши кинене на него підозрінє, висунув ся скоро в сторону своєї хатини.
— Так — повторив Неаполітанець — Матакіт належав до прислуги біля стола, а з него добре зїленько! Не знаю, чого пан Мере так з ним возить ся!
— Матакіт є чесний — вставилась за слугою приятеля Алїса.
— Звідки ти можеш се знати? — спитав батько.