До останнього слова. До останньої коми.
Провести тричі треба коло
Такої постаті довкола,
Бо він у райських кушах був,
Там мед росяний їв,
На райських луках молоко небесне пив…
І на цьому (якщо не вважати на потік сенсаційних газетних статей, що викривали його як шахрая, а потім прославляли його як справжнього екстрасенса для того, щоб мати можливість ще раз викрити його як шахрая, а потім знову прославляти як справжнього екстрасенса, аж доки їм це не набридло й вони натомість дали перцю одному більярдистові) все скінчилося.
Впродовж років, що минули з того часу, Річард час від часу стикався з Дірком, і той зазвичай вітав його спочатку обережною усмішкою людини, яка хоче знати, чи не вважаєте ви, що вона вам винна гроші, а потім розцвітав усмішкою того, хто сподівається, що ви йому позичите. Судячи з того, що ім'я Дірка зазнавало регулярних змін, Річард не був єдиним, хто стикався з таким ставленням.
Він відчув напад суму від думки про те, що той, хто здавався таким блискуче жвавим у обмежених колах університетської спільноти, так сильно потьмянів у світлі буденного життя. А ще він дивувався, що Редж поцікавився ним ось так, не сіло не впало, з байдужістю та легковажністю, що здавалися перебільшеними.
Він знову подивився на нього, на свого сусіда Реджа, який тихо хропів; на маленьку Сару, яка тихо та уважно зосередилася; на портрети старих прем'єр-міністрів і поетів, що висіли високо в темряві, де лише їхні зуби подекуди відбивали світло свічок; на декана факультету англійської мови, що стояв і декламував підкреслено поетичним голосом; на примірник "Кубла Хана", що декан факультету англійської мови тримав у руці; і зрештою, нишком, на свій годинник. Він знову відкинувся спиною на стілець.
Голос продовжував читати другу, значно дивнішу частину поеми…
РОЗДІЛ 7
Це був вечір останнього дня життя Ґордона Вея, і Ґордон думав про те, чи не обійдуться ці вихідні без дощу. Якщо вірити прогнозу, погода буде мінливою: ця ніч мала бути туманною, а за нею мали бути ясні, але холодні дні в п'ятницю та суботу та, можливо, кілька окремих дощів наприкінці неділі, коли всі повертатимуться додому.
Тобто, повертатимуться всі, крім Ґордона Вея.
Про це в прогнозі, звісно, не сказали, але ж це була справа не метеорологів. Інша річ гороскоп – він ввів Ґордона в оману. Там ішлося про незвичну планетарну активність у його знаку Зодіаку та радилося розрізняти між тим, що, на його думку, він хоче, та тим, що йому насправді потрібно, а також пропонувалося рішуче та з повною відвертістю дати ради емоційним і робочим проблемам, але нез'ясовним чином жодного разу не згадувалося про те, що він загине ще до того, як цей день скінчиться.
Він звернув з автостради недалеко від Кембриджу, зупинився біля маленької автозаправки, щоб поповнити запаси бензину, та затримався там, завершуючи розмову по автомобільному телефону.
– Гаразд, я перетелефоную завтра, – сказав він, – а може навіть ще сьогодні. Або ж ти зателефонуй мені. За півгодини я маю бути в котеджі. Так, я знаю, наскільки важливий для тебе цей проект. Гаразд, я знаю, наскільки він важливий, крапка. Ти цього хочеш і я цього хочу. Авжеж, хочу. І я не кажу, що ми припинимо свою підтримку. Я просто кажу, що він дорогий, і ми мусимо дивитися на все рішуче та з повною відвертістю. Слухай, чому б тобі не приїхати до мене в котедж, і тоді ми все обговоримо? Добре, так, так, я знаю. Я розумію. Що ж, подумай про це, Кейт. Поговоримо пізніше. Бувай.
Він поклав слухавку та якийсь час продовжував сидіти в машині.
Це була велика машина. Великий сріблясто-сірий "Мерседес", один з тих, які знімають в рекламі, при чому в рекламі не тільки "Мерседесів". Ґордон Вей, брат С'юзан Вей і роботодавець Річарда Мак-Даффа, був багатим чоловіком, засновником і власником WayForward Technologies ІІ. А початкова WayForward Technologies, звісно, збанкрутувала зі звичайних причин і забрала з собою весь його початковий капітал. На щастя, він зміг заробити ще один. "Звичайні причини" полягали в тому, що він пробував утрутитися в ринок апаратного забезпечення комп'ютерів саме тоді, коли кожній дванадцятирічній дитині країни раптом набридли ці ящики з електронікою. Свій другий статок він заробив на програмному забезпеченні. У результаті випуску двох великих пакетів програм (одним з них був "Гімн", а другий, більш прибутковий, ніколи не продавався) WFT-II стала єдиним британським виробником програмного забезпечення, який могли згадати в одному реченні з такими американськими гігантами як Microsoft або Lotus. Це речення, напевно, було б чимось на кшталт "WayForward Technologies, на відміну від таких великих компаній, як Microsoft і Lotus…", але це був уже початок. WayForward існувала. І належала йому.
Він устромив касету в щілину магнітоли. Апаратура прийняла її з м'яким ввічливим клацанням, і через секунду або дві з восьми ідеально збалансованих гучномовців, прикритих матовими чорними решітками, почулося "Болеро" Равеля. Стереоефект був такий приємний та просторий, що можна було відчути себе на ковзанці[5]. Він злегка постукував пальцями по пом'якшеному ободі керма. Подивився на приладову панель. Звідти на нього подивилися зі смаком освічені цифри та крихітні бездоганні вогники. Якийсь час по тому він раптом збагнув, що це була автозаправка з самообслуговуванням, і вийшов наповняти бак.
Це тривало хвилину або дві. Він постояв, тримаючи заправний пістолет і тупцюючи ногами, щоб зігрітися, потім підійшов до маленької брудної каси, сплатив за бензин, згадав, що треба купити кілька місцевих карт, а потім кілька хвилин жваво теревенів з касиром про напрямки, якими, вірогідно, розвиватиметься наступного року комп'ютерна промисловість, припустив, що паралельні обчислення стануть наріжним каменем створення справді інтуїтивного програмного забезпечення, але також висловив сильний сумнів у тому, що розробка штучного інтелекту, а зокрема, розробки на мові ProLog, дійсно призведуть до створення в найближчому майбутньому серйозних рентабельних продуктів, принаймні серед офісного програмного забезпечення. І касирові ця тема була зовсім не цікавою.
"Цей чоловік обожнював говорити, – скаже він пізніше поліції. – Боже, якби я вийшов на десять хвилин до туалету, він би продовжував розповідати касовому апарату. А якби я затримався хвилин на п'ятнадцять, то касовий апарат теж пішов би звідси. Так, я певний, що це він, – додасть він, коли йому покажуть фото Ґордона Вея. – Спочатку я вагався, бо на світлині в нього рот закритий".
"І ви абсолютно певні, що не бачили нічого підозрілого? – запитає полісмен. – Вам нічого не здалося дивним абощо?"
"Ні, я ж кажу, це був звичайний клієнт, звичайна ніч, така сама як завжди".
Полісмен уважно подивиться на нього. "Просто заради того, щоб переконатися, що я вас розумію правильно, – скаже він, – якщо я раптом зроблю ось так… – він перекосить очі, висуне язик і почне танцювати, крутячи пальцями у вухах, – це на вашу думку дивно?"
"Ну, та-ак, – скаже касир, нервово задкуючи. – Я б сказав, що ви геть збожеволіли".
"Добре, – скаже полісмен, ховаючи записник. – Просто різні люди іноді мають різні уявлення щодо значення слова "дивне", пане. Якщо минула ніч була така сама звичайна, як будь-яка інша, то я – прищ на сідниці тітки маркіза Квінзбері. Пізніше нам буде потрібна ваша офіційна заява, пане. Дякую, що приділили мені час".
Усе це ще мало статися.
А поки що Ґордон засунув мапи в кишеню та побрів назад до своєї машини. Стоячи під ліхтарями в тумані, його авто вкрилося дрібними намистинами крапельок вологи й було схоже на… ну, схожим воно було на дуже дорогий "Mercedes-Benz". Ґордон спіймав себе на тому, що впродовж якоїсь мілісекунди він бажав володіти такою машиною, але тепер він умів уже досить вправно відганяти такі думки, які лише водили його колами та залишали по собі депресію та спантеличеність.
Він поплескав її, а потім, обходячи навколо, помітив, що багажник не повністю закритий, тож натиснув на нього. Той замкнувся, чітко та надійно клацнувши. Що ж, саме це й робить її такою дорогою, так? Саме таке чітке на надійне клацання. Старомодні цінності якості та майстерності. Він подумав про десяток речей, про які хотів поговорити зі С'юзан, знову сів у машину, виїхав на дорогу та почав набирати її номер.
"…тож якщо хочете, залиште мені повідомлення, і я зателефоную вам якнайшвидше. Можливо". Пі-іп.
– О, С'юзан, привіт, це Ґордон, – сказав він, незручно затиснувши слухавку між плечем і вухом. – Я зараз уже їду до котеджу. Це вечір четверга й зараз… 8:47. На дорозі погана видимість. Слухай, до мене на ці вихідні приїжджають люди зі Штатів, щоб обговорити дистрибуцію "Гімн 2.00", аспекти реклами, тощо, і ти ж знаєш, я не люблю просити тебе про таке, але сама знаєш, кожного разу я це роблю, і сьогодні теж.
– Я просто хочу бути певним, що Річард працює. Я маю на увазі справді працює. Коли я його питаю, він каже "О, звісно, все гаразд, але дуже часто…" Дідько! Які ж яскраві фари у цієї вантажівки, ці виродки-водії ніколи їх не опускають як слід, просто диво, що я не лежу зараз мертвий у канаві, оце була б пригода, залишити свої останні слова на чиємусь автовідповідачі; чому цим вантажівкам не ставлять систему автоматичного опускання фар, коли назустріч хтось їде? Слухай, занотуй, щоб я не забув сказати С'юзан – не тобі, звісно, а моїй секретарці – сказати їй, щоб вона відправила від мене листа тому чуваку в департаменті екології, що ми забезпечимо технологію, якщо він забезпечить юридичну підтримку. Це на благо суспільства, та й взагалі він винен мені послугу, до того ж який сенс мати Орден Британської Імперії, якщо не можеш надерти чиюсь дупу? Як чуєш, я весь цей тиждень розмовляв з американцями.
– До речі, боженько, сподіваюсь, що я не забув покласти в багажник дробовики. Що з цими американцями, що вони завжди, як навіжені, стріляють моїх кролях? Я купив їм кілька мап, сподіваючись умовити їх піти в довгу оздоровчу прогулянку та відвернути їхні думки від стрільби по кроликах. Мені шкода тих тваринок. Думаю, коли приїжджають американці, мені слід ставити на газонах оті знаки, знаєш, як у Беверлі Хіллз, з надписом "Озброєне реагування".
– Передай, будь ласка, щоб С'юзан замовила знак "Озброєне реагування" з загостреним кінцем знизу та такої висоти, щоб кролі бачили.