Парочки, що прогулювалися вздовж берега, час від часу настільки захоплювалися навколишньою чудовістю, що відчували нагальну потребу сховатися десь на годину в кімнаті.
– Цей бідолаха, – продовжував Редж, – тобто, Георг ІІІ, як вам відомо, був одержимий часом. Увесь палац обставив годинниками. Постійно заводив їх. Іноді вставав посеред ночі й швендяв по всьому палацеві в одній нічній сорочці – заводив годинники.
– Розумієте, його дуже тривожило те, що час може перестати йти вперед. Протягом його життя відбулося стільки жахливих речей, що він боявся, що якась із них може повторитися, якщо час зможе повернутися хоч на трохи. Це дуже зрозумілий страх, особливо для геть божевільного, а той бідолаха, при всій моїй повазі до нього, безсумнівно з котушок з'їхав. Він призначив мене, або ж, правильніше, мою посаду – це професорство, розумієте, яке я наразі обіймаю… Про що я казав? О, так. Він започаткував цю посаду професора хронології з метою виявити, чи є якісь причини того, чому одна річ трапляється після іншої, та чи був спосіб запобігти цьому. Оскільки я від початку знав, що відповіді на ці питання були "так", "ні" та "можливо", я збагнув, що решту своєї кар'єри можу відпочивати.
– А ваші попередники?
– Емм… Дотримувалися такої ж думки.
– Але хто вони були?
– Хто вони були? Ну, чудові люди, звісно, усі до одного. Нагадайте мені коли-небудь розповісти про них. Бачите ту цеглину? Колись на неї вирвало Вордсворта[1]. Велика була людина.
Усе це було приблизно десять років тому.
Річард оглянув велику залу навколо себе, щоб побачити, що змінилося з тих часів, і виявив, звісно, що нічого. У темних висотах висіли ледь освітлені мерехтінням свічок примарні портрети прем'єр-міністрів, архієпископів, політичних реформаторів і поетів; будь-кого з них свого часу могло вирвати на ту саму цеглину.
– Що ж, – сказав Редж гучним змовницьким шепотом, ніби розповідав у жіночому монастирі про пірсінг сосків, – я чув, що ваші справи йдуть несподівано добре, це правда?
– Ну, взагалі-то, так, – сказав Річард, для якого це було такою самою несподіванкою, як і для інших, – так, непогано.
Кілька з тих, хто сидів за столом, подивилися на нього.
– Комп'ютери, – почув він, як хтось зневажливо прошепотів своєму сусідові. Жорсткі погляди знову розслабилися й відвернулися.
– Чудово, – сказав Редж. – Я дуже радий за вас.
– Скажіть-но, – продовжував він, і Річард не відразу збагнув, що професор звертався вже не до нього, а повернувся до свого сусіда справа, – а до чого все це? – він невизначено змахнув рукою, вказуючи на свічки та срібний посуд.
Його сусід, літній зморшкуватий чоловік, дуже повільно повернувся та подивився на нього так, ніби був дуже незадоволений, що його повернули до життя.
– Колрідж[2], – сказав він скрипучим голосом, – це Вечеря Колріджа, старий дурню.
Він дуже повільно знову повернувся обличчям уперед. Його звали Колі, він був професором археології та антропології, і поза очі про нього часто казали, що він вважав їх не стільки науковими дисциплінами, скільки можливістю повернутися в своє дитинство.
– А, справді? – пробурмотів Редж. – От воно що, – він знову повернувся до Річарда.
– Це Вечеря Колріджа, – сказав він з виглядом знавця. – Колрідж був членом цього коледжу, ви знали? – додав він через секунду. – Колрідж. Семюел Тейлор. Поет. Ви, напевно, чули про нього. Це його Вечеря. Ну, не буквально, звісно. Бо тоді б вона вже охолола.
Мовчання.
– Ось, візьміть солі.
– Емм… дякую, поки що не треба, – здивовано сказав Річард, бо їжі на столі ще не було.
– Ну ж бо, візьміть, – наполягав професор, даючи йому важку срібну сільницю.
Річард від подиву кліпнув очима, але, знизавши подумки плечима, простягнув руку. Але тієї самої миті, коли він кліпнув, сільниця раптом зникла.
Він здивовано подивився на професора.
– Добре, га? – сказав Редж, виймаючи зниклий предмет з-за вуха свого схожого на смерть сусіда справа, викликавши цим вибух напрочуд дівочого сміху. Редж хитро посміхнувся: – Дуже погана звичка, я знаю. У списку того, що я хочу кинути, вона відразу після куріння та п'явок.
Що ж, це була ще одна з речей, які не змінилися. Деякі люди колупаються в носі, інші мають звичку бити старих пані на вулиці. А гріх Реджа був нешкідливий та незвичайний – він мав пристрасть до дитячих фокусів зі зникненням предметів. Річард згадав, як він колись уперше звернувся до Реджа з проблемою – то був лише звичайний страх, який охоплює студентів час від часу, а надто тоді, коли їм треба написати курсову, але на той час це здавалося темним і страшним тягарем. Редж тоді сів, зосереджено нахмурившись вислухав усе, що Річард мав сказати, а коли той закінчив, серйозно замислився, почухав підборіддя та зрештою нахилився вперед і подивився йому в очі.
– Я маю підозру, що ваша проблема, – сказав він, – полягає в тому, що у вас забагато канцелярських скріпок у носі.
Річард вирячив очі.
– Дозвольте вам показати, – сказав Редж, нахилився через стіл і витягнув з Річардового носа ланцюжок з одинадцяти канцелярських скріпок і маленького гумового лебедя.
– А, ось справжня проблема, – сказав він, демонструючи лебедя. – Знаєте, їх кладуть у пакети з крупою, і проблемам від них нема числа. Що ж, я радий, що ми з вами поговорили, мій любий друже. Якщо знову матимете такі проблеми, звертайтеся до мене, не вагайтеся.
Річард, звісно, ніколи більше не звертався.
Річард подивився навколо, щоб перевірити, чи не було тут ще когось, кого він пам'ятав з часів свого навчання.
Через два місця ліворуч сидів професор, який був деканом факультету англійської мови, і який не виявив жодної ознаки впізнання колишнього студента. Це було зовсім не дивно, бо Річард старанно уникав його впродовж тих трьох років, що вчився тут, іноді навіть відрощуючи бороду та вдаючи себе кимось іншим.
Поруч із ним був чоловік, ім'я якого Річард не знав.
Взагалі-то, його не знав ніхто. Він був худий, схожий на мишу та мав дивовижний довгий кістлявий ніс – реально довгий і кістлявий. Взагалі-то, ніс був схожий на той кіль, за допомогою якого австралійці в 1983 році виграли американську регату, і про цю схожість того року багато говорили, хоча й, звісно, поза очі. Просто в очі йому ніхто ніколи нічого не казав.
Ніхто.
Ніколи.
Зустрівши його вперше, всі були настільки вражені та збентежені його носом, що не могли й слова сказати, а другий раз був ще гірший через спогади про перший, і так далі. Минали роки, загалом сімнадцять. Увесь цей час він був наче в коконі суцільного мовчання. У залі серед слуг уже давно стало звичкою ставити обабіч від нього додаткові сіль, перець і гірчицю, бо ніхто не міг попросити їх у нього, а попросити їх у того, хто сидів за ним, було не тільки неввічливо, але й неможливо, бо ніс заважав.
Ще однією його рисою була дивна послідовність жестів, які він робив і регулярно повторював упродовж вечері. А саме, він постукував по порядку по пальцях лівої руки, а потім по одному з пальців правої. Час від часу він постукував по іншій частині свого тіла – по суглобу на пальці, по ліктю або по коліну. Коли він був змушений припинити це (наприклад, коли він їв) він починав натомість кліпати очима та час від часу кивати головою. Ніхто, звісно, ніколи не наважувався спитати його, навіщо він це робить, хоча всіх розбирала цікавість.
Хто сидів за ним, Річардові не було видно.
В іншому напрямку відразу за смертним ворогом Реджа сидів Воткін, професор античної культури, людина надзвичайно суха та дивакувата. Його важкі окуляри були схожі на два великі скляні куби, всередині яких жили, наче золоті рибки, очі. Ніс у нього був досить прямий і звичайний, але нижче нього була така сама борода, як у Клінта Іствуда. Його погляд кружляв навколо столу: він вибирав, з ким сьогодні розмовлятиме. Він думав був, що його здобиччю стане один з гостей, недавно призначений голова Радіо ВВС-3, який сидів навпроти, але на жаль, того вже вполювали музичний керівник коледжу та професор філософії. Ці двоє пояснювали знесиленому чоловікові, що фраза "забагато Моцарта" була, якщо зважити на всі можливі значення цих слів, виразом, що заперечував сам собі, і таким чином будь-яке речення, що містить таку фразу, є безглуздим і, як наслідок, не може бути висунуте як аргумент при обговоренні програми радіомовлення. Бідолаха вже починав стискати свої столові прибори занадто сильно. Його погляд відчайдушно шукав допомоги та припустився помилки, перетнувшись з поглядом Воткіна.
– Добрий вечір, – чарівно посміхнувся Воткін, дуже дружньо кивнувши, а потім втупивши свій погляд у тарілку з супом, яку йому щойно принесли й від якої він нізащо не дозволить собі відволіктися. Поки що. Нехай той чоловік ще трохи постраждає. Він хотів, щоб порятунок був вартий хоча б кількох виступів на радіо.
За Воткіним Річард раптово виявив джерело тихого дівчачого хихотіння, що пролунало у відповідь на фокус Реджа. Дивовижно, але це була маленька дівчинка. Їй було приблизно вісім років, у неї було біляве волосся й похмурий вигляд. Вона сиділа й час від часу роздратовано копала ногою по ніжці стола.
– Хто це? – здивовано спитав Річард Реджа.
– Де хто? – здивовано запитав Редж Річарда.
Річард обережно нахилив палець у напрямку дівчинки.
– Дівчинка, – прошепотів він, – дуже маленька дівчинка. Це що, нова професорка математики?
Редж подивився на неї.
– Ви знаєте, – вражено сказав він, – я не маю жодної гадки. Ніколи нічого такого не бачив. Яка чудасія.
Цієї миті задачу розв'язав чоловік з радіо, який раптово звільнився з подвійної хватки двох своїх сусідів і сказав дівчинці припинити бити по столу.
Вона припинила копати ніжку й почала натомість із подвоєною силою копати повітря. Коли він сказав їй спробувати отримувати задоволення, вона копнула його. Це привнесло в її сумний вечір проблиск радості, який, втім, тривав недовго. Її батько коротко поділився з присутніми за столом своїми почуттями до няньок, які підводять людей, але ніхто з присутніх розмову на цю тему підтримати не міг.
– Велика серія програм, присвячених Букстегуде[3], – завершував свою промову музичний керівник, – звісно, мала вийти вже дуже давно. Я певний, що ви за першої ж нагоди спробуєте виправити цю помилку.
– О, гм, так, – відповів батько дівчинки, проливши суп, – гм… тобто… це ж не той самий, що Глюк?
Дівчинка знову копнула ногою ніжку стола.