І де вони його зберігали?
— Під сінником у ліжку Алісії.
— А ми й справді не заглядали під сінники...
— Я думав, поліція заглядає скрізь. [311]
— Чи не могли б ви піти з нами до помешкання своїх кузин? Можливо, ви ще щось згадаєте.
— Гаразд.
І, не виймаючи рук із кишень шлафрока, замислено втупився собі під ноги. Усі очікувально дивились на нього. Зрештою, знявши свої овальні окуляри, він підійшов до вішака й надів поверх шлафрока дощовик.
— Я готовий.
— Перевдягатись не будеш? — спитав дон Хасінто.
— Ні...
Дорогою до оселі сестер вони не розмовляли. Зійшли сходами нагору. Ледь переступивши поріг помешкання, кузен заквапився, якщо це слово можна прикласти до нього, й мовчки попрямував до опочивальні. Решта подалися слідом. Він увімкнув лампу на столику і, ставши навколішки біля ліжка, устромив руку між двома сінниками. Звівши очі до стелі, довгенько шарив там. Нарешті видобув якусь коробку. Не відкриваючи її, виважив на долоні.
— Порожня.
Пліній взяв у нього з рук звичайну картонну коробку з рештками давньої наліпки. Потрусив її і відкрив. Усередині лежав тільки комплект набоїв. Усі перезирнулися.
— Коли дядько помер, вони хотіли його викинути. Однак потім передумали й вирішили залишити зброю про всяк випадок, адже жили самотні.
— Вони ніколи й словом не обмовились, що мають пістоль! — здосадовано вигукнув сповідач.
— Певне, вони вийшли з дому в якійсь поважній справі, якщо прихопили з собою зброю, — мовив Пліній, досі тримаючи в руці коробку і обводячи поглядом присутніх.
— Ясна річ, доне Хасінто, що вони не все вам розповідали, — в'їдливо докинув ветеринар.
Дон Хасінто задер голову ще вище ніж звикле з наміром кинути на нього спопеляючий погляд, але це не дало бажаного ефекту внаслідок сили тяжіння його повік.
— Ви дуже люб'язні, — сухо відказав натомість.
— Що ви думаєте про це, доне Хосе Марія? — звернувся Пліній до кузена, що вкляк навколішках біля ліжка.
— Мої кузини дуже імпульсивні, — відповів той, підводячись нарешті на рівні.
— Що ви хочете цим сказати?
— Що вони... легко піддаються емоціям. І швидкі на вчинки. І знову замовк, з руками в кишенях, втупивши погляд собі під ноги й стиснувши вуста.
— Якщо ваша ласка, розтлумачте, — наполягав Пліній. — Яким емоціям піддаються? На що вони швидкі? [312]
— Ну... на все.
— Хосе Марія має рацію, — втрутився сповідач. — Вони швидкі на вчинки, коли йдеться про добрі діла...
— Щось у тому роді. Якщо, скажімо, купити собі ласощів, — глибокодумно довершив Хосе Марія.
Усі перезирнулися й розсміялися, навіть пастор. Тільки кузен стояв, як і досі, непорушно.
— Хосе Марія хотів сказати, що вони імпульсивні, як діти, і завжди готові до справ добрих і невинних. Мов ті янголи.
— З пістолем, — глузливо докинув ветеринар, не приховуючи неприязні до пастора.
— Так, з пістолем, нестерпний пане ветеринар! З пістолем і чистим, як храм, серцем!
— Доне Лотаріо! — докірливо похитав головою Пліній.
— Можна? — почувся чийсь несміливий голос.
На порозі опочивальні зніяковіло стояла придверниця.
— Я дуже перепрошую, і добривечір! Хай панове вибачать, але забачивши, як ви піднімалися нагору, я сказала собі: як тільки ви вийдете, я скажу вам дещо таке, що цілісінький день не давало мені спокою. Але ви все не виходите й не виходите, то я поклала собі: зійду зараз нагору й скажу їм це. Ну от, дивлюся, аж двері відчинені, то я зайшла. Бо, бачте, відколи пропали мої бідолашні панночки, ми всі в домі, тобто, я хотіла сказати, в придверницькій, сушимо собі голову, що то могло їм приключитися. Ви самі розумієте, що такі люди, як щире злото, і знали ми їх віддавна, бо пан Норберто, небіжчик, приїхавши сюди з Томельйосо, відразу взяв мого батька, царство йому небесне, сюди до придверницької, і завжди так добре ми жили між собою, а з панночками то ще в піску разом бавилися, бо ще в Томельйосо моя матінка служила у дона Норберто, і подумати тільки, це просто нечуваноі щоб отаке сталося...
— Добре, добре. То що ви там були згадали й збиралися нам розповісти? — урвав її Пліній.
— Що я збиралася розповісти? Так-так, ваша правда. Якось мені слова самі втікають, а все на радощах, що бачу вас і дона Лотаріо теж... Отож, коли панночки вийшли того вечора з дому, то сіли до таксі, розумієте? До таксі. Це вони, що завжди ходили тільки побіля своєї оселі й зроду не виходили поза свій квартал, хіба що в разі доконечної потреби... Якщо й виходили, то тільки до церкви святої Варвари або святого Йосипа, якщо до Цукерні, то до Ідальго, Ріофріо або до Моніко, театр теж близенько... Але того вечора, вийшовши, зупинили перше ж таксі, що проїздило вулицею. То мені й спало на думку, чи не сталося чого, бо вони взяли таксі.
— І нічого вам не сказали?
— Ані словечка. Я вже про це розповідала поліцейським, [313] таким гордовитим... Сіли до таксі, й по всьому! Я й кажу своїй сестрі Фелісіані, вона геть підсліпувата: "Куди це їм так припекло, що навіть таксі взяли?"
— Гаразд. Але що саме не давало тобі спокою цілий день? Про таксі ми й так знаємо.
— А хто це вам розповів? — сторопіла вона.
— Та ті ж поліцейські, такі гордовиті, як ти кажеш, що перші тебе допитували.
— Авжеж, авжеж. Але чи казали вони, що панночки так поспішалися, немов їх хтось поганяв?
— Не пригадую.
— Саме це й не дає мені спокою. Саме те, що вони так поспішалися.
Спекавшись нарешті пастора, кузена-філателіста й балакучої придверниці, Пліній і дон Лотаріо зайшли на хвильку до кав'ярні "Ліон", щоб обмінятися враженнями, а потім подалися вулицею Алькала до свого готелю.
— Знаєте, що я вам скажу, доне Лотаріо? — озвався Пліній, коли вони зупинились на перехресті Гран-Віа, чекаючи на зелене світло. — Оця справа сестер Пелаес не дуже мене надихає.
— Е, не кажи! Тепер, із зникненням того пістоля, все стає набагато цікавішим.
— І ще я вам скажу, — провадив своєї Пліній, — що мені вже починає обридати Мадрід. Та й чого мене мусить обходити історія зникнення двох старих причинних? Що мені до того, чи їх викрав якийсь курдупель чи людожер! Мені байдуже!
— Та що ти торочиш, Мануелю! Тобі дають нагоду показати себе в столиці як видатного детектива, а ти так поводишся!
— Чхав я на видатних детективів!
— Можеш чхати. А твоє рідне місто? Адже в Томельйосо всі покладають на нас таку надію!
— Але доне Лотаріо, дорогенький! Невже ви не бачите, що тут немає ніякого матеріалу? Що це справа аматорів? Такі справа ніколи не розкриваються. Хіба ви не розумієте, що мадрідські детективи дали мені практично безнадійну справу? Ці дві старі панни настільки дурноверхі, як і їхній кузен-філателіст, що могли просто впасти в канаву, або ж кран підняв їх угору разом з таксі, чи ще щось.
— Замовкни, Мануелю! Я ще ніколи не бачив тебе таким. І не лютуй! Це Мадрід на тебе так діє. Хоч би що ти казав, але ця справа дуже непроста. А кузен не такий дурний, як ти кажеш, інша річ, що він нічого не знає. Та й їх не варто зневажати, тим паче що зросли вони в нашому місті й живуть спогадами про [314] нього, а для нас це справа честі. Схаменися ради Бога й усіх святих, бо тут є неабиякий матеріал. Всьому свій час.
— Ви як та дитина.
— А ти, принаймні сьогодні, справжній телепень!
Йшли собі далі, обидва роздратовані, коли раптом, вже біля готелю, почули грубий голос:
— Де це вештаються мудрагелі з Томельйосо?
То був Фараон, котрий також повертався до готелю. Не один перехожий обернувся на його громовий голос, усміхаючись.
— Я вже два дні вас не бачу, трясця вашій мамі! Де це ви поділися?
— Фараон! — зрадів дон Лотаріо.
— Ми йдемо в готель вечеряти, — буркнув Пліній замість вітання.
— Я теж, хоча й без особливого бажання. Послухай, шефе, яка муха тебе вкусила, що ти такий похмурий?
— Та щось на сон хилить. А чого це ти йдеш вечеряти без особливого бажання? Досі ти не нарікав на брак апетиту!
— Я й зараз не нарікаю. Просто не хочеться повертатись до готелю. Я, коли наїжджаю до Мадріда, намагаюсь урізноманітнити свій побит. Рутини маємо задосить і вдома. Але сьогодні не здибав нікого із знайомих, то й завернув до готелю. Тільки от на душі марудно, хочеться чогось такого... Купив ось собі моднячу краватку на гумці, щоб при потребі довго не длубатись, і все дарма!
Він продемонстрував блакитну, помережану всіма кольорами веселки краватку.
— А тепер, якщо вже ми здибались, — провадив Фараон, не даючи роздивитись обнову, — ходімте десь хильнемо!
Пліній знехотя роздивлявся на краватку.
— Схожа на чілійський прапор, — мовив дон Лотаріо.
— Має такі кольори?
— Напевне не пригадую, але якісь чудернацькі.
— То ти пропонуєш вихилити по чарці? — немов вередлива Дитина нагадав Пліній.
— Це не пропозиція. Наказ! Перехилимо по одненькій і чимось загриземо. Потім ще по одненькій і загриземо чимось іншим, і так до сотки. Тоді повечеряємо чим Бог пошле й десь завіємось. Згода? Ну-бо, Мануелю, розхмурся! А то вирядився в цивільне й став сам на себе не схожий.
Дон Лотаріо так щиро зареготався, що й Пліній не втримався від усмішки, виплюнувши сигарету, а Фараон, вдоволено погладжуючи себе по животі, визивно поглядав на перехожих.
— Гей, кралечко! Хоч ти й виглядаєш мов той наваксований черевик, але це тобі до лиця, — гукнув він до якоїсь дівчини в короткому шкіряному плащі. — І обернувся до приятелів: — Ходімте, [315] детективи, прогуляємося по Руа-де-ла-Крус і з Божою поміччю знайдемо якусь пригоду собі на голову.
І без зайвих розмов вони подалися в напрямку, що його визначив Фараон.
— Не той тепер Мадрід, не ті тепер веселощі. Запаніли люди, навіть найостанніша мавпа має себе за бозна-що, не ходять вже до гамірних шинків, воліють висиджувати парочками в шикових напівтемних барах, перешіптуючись і попиваючи гидотне віскі, яке коштує шалені гроші, а відгонить шкарбаном... Я оце допіру злигався з двома такими типами, що заповзялися винникувати, то вони затягли мене до якогось снек-бару. І що ж? Ні до серця, ні до кишені! Нудьга, та й годі!
Пліній зупинився перед вітриною із жіночим взуттям.
— Що ти там набачив, Мануелю?
— Та маю привезти черевики дружині й доньці. Але вони всі якісь занадто модні. Дивна річ — я добре пам'ятаю, що носили моя мати й сестри, а що носять тепер — не знаю.
— Твоя правда, — меланхолійно погодився дон Лотаріо.