Коли Фараон відклав одну з книжок, напівпримружені очі Плінія зупинились на великих літерах, поспіхом накреслених олівцем на рекламі пива. Він теж озброївся окулярами і, взявши зі столу книжку, спробував вчитати ті ієрогліфи. Фараон відійшов до телефону, повторюючи упівголоса потрібний номер, а дон Лотаріо придивлявся через плече шефа до запису в книжці. [334]
— Вілла "Есперанса". Карабанчель Альто, — прочитав зрештою Пліній.
Вони запалили, і ветеринар спитав:
— Що ти про це думаєш, Мануелю?
— Я думаю, друже Лотаріо, — відказав той, чухаючи потилицю, — що це писали поспіхом, на першому, що трапилось під руку... Можливо, під час розмови телефоном.
— Отже, ти вважаєш...
— Я нічого не вважаю. Що тут можна вважати? Просто я так подумав, та й усе.
Дон Лотаріо, потішений висновком Плінія, примружив очі й роздув крила носа. Тепер він скидався на імператора Цезаря.
— Мануелю, я певен, що тебе не підводить інтуїція, і ми дісталися або наближаємось до епіцентру справи Пелаес.
— Спокійно, доне Лотаріо, вам незгірш за мене відомо, що в світі домислів про чужі вчинки дуже просто помилитися.
— А хай тобі з твоєю філософією! — втрутився Фараон. — Чом би нам — дону Лотаріо й твоєму покірному слузі — прямо зараз, до вечері, не навідатись до цієї вілли й подивитись, що там діється?
— Чи не збираєшся ти, Антоніо, теж вступити до муніципальної гвардії Томельйосо?
— Ні, друже, і в голови я такого не клав, та й нахилу до цього ніколи не мав. Але тепер, втрапивши в таке товариство... Зрештою, вважай, що той слід хибний, і ніщо не зашкодить твоїй славі. Дон Лотаріо і я-люди приватні, кинемо оком на віллу й зробимо візит, якщо трапиться оказія. Якщо буде щось цікаве, зателефонуємо тобі в "Насіональ", і ти відразу приїдеш з панцерною бригадою. Якщо ж ні — усе скінчиться прогулянкою по Мадріду, такому гарному в цю пору року.
— Згода. Може, зробимо тебе почесним капралом муніципальної гвардії Томельйосо. Чекаю на вас у "Насіоналі". Хай щастить! Але будьте обачні, не наробіть дурниць!
— Не, потерпай, Мануелю! З ним іду я! — поважно відказав ветеринар.
Вийшли утрьох і зачекали на дона Лотаріо біля готелю, куди він забіг прихопити про всяк випадок свого револьвера. Потім під'їхали на таксі до "Насіоналю", де шеф вийшов, жартома благословивши їх на дорогу.
Пліній зайшов до просторої кав'ярні й пошукав очима Новільйо. Надто рано. Сидіти не хотілося, тож вирішив трохи прогулятися, щоб згаяти час. Дійшов до вулиці Куеста-де-Мойяно. Призахідне червоно-білясте сонце світило йому в спину. Неквапливою ходою він простував попід уже зачиненими книгарнями, [335] пофарбованими в блакитний колір. Поминав закоханих, що трималися за руки.
На розі біля бару "Двірцевий" він зупинився в нерішучості й зайшов випити пива. Людей було мало. Втамувавши спрагу, пішов далі, до бару "Платформа", куди часто заникували його краяни, що мешкали в Мадріді. Вони нудьгували за рідним містечком та сусідами і в час прибуття й від'їзду автобусів сподівалися зустрітися з земляками.
Але й тут не спіткав нікого знайомого. При шинквасі жваво розмовляли кілька чоловіків і жінок, з усього видно, нетутешніх. Сівши за вільний столик, він замовив червоного вина.
Неохоче й без поспіху Пліній повернувся в "Насіональ". Покружлявши досить довго поміж стільцями й мармуровими столиками, постеріг нарешті Новільйо. Той сидів за столиком сам, заглибившись у читання газети.
— Добривечір, добродію! — зупинився прямо перед ним Пліній.
Новільйо підняв свій гачкуватий ніс, озброєний окулярами, й неприязно поглянув на поліцейського.
— Чи можна ненадовго скласти вам товариство?
На відповідь Новільйо лиш посунувся трохи, щоб дати тому місце. Потім неквапливо сховав окуляри до футляра, згорнув газету й сказав:
— Панни не повернулись?
— Ні.
— Попереджаю вас, що я знаю не більше, ніж за першим разом, коли ми з вами розмовляли.
— Анітрохи в тому не сумніваюся.
"То що ви хочете від мене?" — здавалося, означав його нетерплячий жест.
— Я хочу попросити вас про одну послугу, — провадив детектив, не зважаючи на ворожість Новільйо.
— Яку саме?
— Завтра ополудні я хочу зібрати всіх добрих приятелів сестер Пелаес в їхньому помешканні на вулиці Аугусто Фігероа. Я телефонував у міністерство, і пані, котра працює з вами, сказала мені, що вас можна знайти о цій порі тут.
— І навіщо це зібрання?
— Гм... Щоб обмінятися думками з приводу вже відомих фактів. Можливо, вдасться з'ясувати щось нове.
— Сумніваюсь.
— Ніколи не можна знати.
Запала мовчанка, яку Пліній використав для того, щоб замовити пива і запропонувати співрозмовникові сигарету. Тим часом роздивлявся кав'ярню, помальовану в блакитний колір, з темними колонами. Круглястий шинквас при вході скидався на [336] карусель келишків і філіжанок. Тут же продавали газети. Пліній дивувався з розмірів кав'ярні, котра нагадувала йому їдальню в касарні. Таке приміщення найбільше придалося б для політичних заходів.
За сусіднім столиком сиділа молоденька дівчина зі старим чоловіком, котрий час од часу потискав їй покрадьки руку. Дівчина знервовано роззиралася навсібіч. Здавалося, вона виконує трудний обов'язок. її кавалер був дуже збуджений. Щоб розплатитися з кельнером, він повагом видобув тугий гаман. Дівчина прикипіла до нього широко розчахнутими очима, нахилившись трохи вперед, і у вирізі сукні завидніли ледь округлі груди. Старий чоловік дуже серйозно й вагаючись відлічував банкноти і косував на неї. За столиком ліворуч четверо чоловіків провінційного вигляду читали газети.
— Яку посаду ви обіймаєте в міністерстві? — немов знічев'я спитав Пліній.
Новільйо, почувши запитання, завмер, не донісши сигарети до рота, й вороже зиркнув на нього.
— Хіба вас це обходить? — відповів розгублено.
— Даруйте! —трохи зніяковів Пліній. — Я не мав на думці нічого поганого.
— Поганого чи доброго, але ліпше не запитувати про те, що вас не повинно обходити. Я працюю в міністерстві там, де мені до вподоби. Це вас влаштовує?
Службовець до такої міри обурився на запитання, що кілька завсідників повернули до них голови, чекаючи сварки.
Пліній лиш зціпив зуби й опустив очі. Та минуло кілька хвиль, а Новільйо досі не зводив з нього ненависного погляду, і детектив спромігся повторити якнайсолодше:
— Ще раз перепрошую, я не хотів вас образити.
— Ви просто зле виховані! —глухо відказав той з викликом в очах.
— Послухайте, друже, — сказав Пліній, нараз переставши усміхатися. — Ви, здається, забуваєте, що я репрезентую владу й не збираюся терпіти таку нечемність. Тому, гадаю, для подальшої нашої розмови найпридатнішим місцем буде комісаріат. Якщо ваша ласка, прошу пройти туди зі мною зараз же.
Хоча вони й стишили голоси, всі найближчі сусіди не зводили з них очей. Надто ж чотири жінки, що сиділи за столиком навпроти. Старша з них, запевне верховодка, — кирпата, з чорною кучмою пофарбованого волосся й високо підголеною потилицею— безперечно симпатизувала Новільйо, бо дивилась на Плінія так, наче ладна була кинутись на нього. Підстаркувате подружжя, затулившись однією газетою, також, здається, нетерпляче очікувало скандалу.
Пліній підвівся і, поправляючи вузол краватки, чекав. [337]
— Щось сталося, Новільйо? — підхопилася зненацька жінка з підголеною потилицею, виказуючи намір прийти йому на допомогу.
— Ні, дуже дякую, пані Фе, — відказав Новільйо, котрий, правду кажучи, видавався досить збитим з пантелику наказом Плінія. Такий поворот справи привів його до тями, і він, спо-хопившись, поклав руку Плінієві на плече.
— Прошу вас, Гонсалес, сядьте на кілька хвилин, а потім підемо, куди скажете... Я перепрошую за свій спалах. Часом я втрачаю самовладання. Я скажу вам усе, що ви забажаєте...
Пліній, змірявши його суворим поглядом і, немов показуючи, що робить велику ласку, знову сів, трохи відсунувшись од столу, як у себе в комісаріаті.
Новільйо покликав кельнера й спитав Плінія, що йому замовити. Той поклав за краще приховати своє невдоволення й погодився на ще одне пиво.
— Ще раз прошу вас, Гонсалес, — стомлено мовив столяр, — вибачити за мою поведінку, але моє службове становище украй складне, і будь-яка згадка про це мене дуже дратує.
— А все-таки, у чім річ? — спитав Пліній з крихтою іронії в очах.
— Бачите... Я працюю в міністерстві з 1929 року, пройшовши конкурс...
Старий за найближчим столиком, вдаючи, що дивиться десь убік, поклав руку дівчині на стегно. Вона, задерев'янівши, втупилась очима в мармурову стільницю. Донья Фе — кирпоноса верховодка, перешіптувалася зі своїми подружками й неприязно поглядала на старого з дівчиною.
— Мене призначили до відділу концесій, — провадив Новільйо. — Працювало нас п'ятнадцять чоловік. Але 1931 року, як відомо, було проголошено Республіку, й той відділ скасували. Для ліквідації поточних справ нас лишилося тільки двоє — одна дівчина і я. Оскільки перед тим ми займали велике приміщення, нас перевели на горище, котре в ті часи було величезне, тобто без жодних переділок. З плином часу різні реформи й опоряджувальні роботи витісняли нас усе далі. Ми вже упорядкували всі справи, аж вибухнула війна. Від 1936-го до 1939 року усі про нас забули. Ми ходили на працю, аби згаяти час. По війні я подав звіт про наше становище новим роботодавцям. Мені було сказано чекати. Нові й нові будівельні роботи відтручали нас усе далі й далі углиб і щораз вище. Я ще раз подав письмовий звіт про наше становище, докладно змалювавши його, але відповіді не дістав.
Кілька років по тому мій колега пояснив, що нам не дали відповіді, бо ніхто не знав, де міститься наше бюро. Усі працівники були нові й не знали плану будинку. Пригадую, один начальник [338] підготував був рішення щодо нас, але, діставши серцевий напад, забрав той проект з собою в могилу. Потім я зробив ще одну спробу, та все дарма. Зрештою ми зневірились, зрозумівши, що всім до нас байдуже, і 1945 року я поклав зайнятися якоюсь корисною діяльністю. Адже негоже сидіти склавши руки аж до пенсії. Ви розумієте, Гонсалес, в моєму віці, а мені лишилося якихось три роки до пенсії, немає сенсу труїти собі життя. Втрачене на підвишках платні за всі ці роки ми надолужуємо ремеством. У цьому житті кожен має свій шлях, і не варто опиратися долі.