І чоловік з'явився, щоб забрати її.
— Ти повинен щось зробити, Ельмо! Він безнадійно кивнув головою.
— Добре, я з ними побалакаю.
Вони зайшли разом і сіли поряд. Чоловік тримав дружину за руку, на його губах і за товстими скельцями окулярів грала ледь помітна переможна посмішка.
— Дякуємо за добрий догляд, докторе. Нам здається, що вже пора повертатися додому.
Ельмо найдужче хотілося сказати їм "до побачення" й: лишити все так, як є, але за плечима подружньої пари стояла панна Грен і промовистим поглядом дивилася на нього. [184]
— Пані Нільсен, це справді так? Ви ж іще не хочете додому!
— Хочу,— беззвучним голосом сказала вона и кивнула головою.
А чоловік додав:
— Ми довше не можем обходитись одне без одного.
Ельмо намагався не дивитись на них.
— У вас був тяжкий струс мозку. Я рішуче не раджу вам ще йти додому.
Несподівано вони здалися. Звичайно, найважливіше, щоб дружина одужала. Коли лікар такий дуже стурбований її станом, вони не наполягатимуть.
Ельмо довго сидів за столом і порожнім поглядом дивився на папери перед собою. В той час вони саме готували річний звіт і заявки на нове асигнування. Із суміжної кімнати до нього долинув Лісин голос:
— Ох, Лейфе, невже ти не можеш сам із цим упоратись? Аби хоч на хвилину дали йому спокій!
Ельмо відчинив двері. Як і можна було сподіватися, не сталось нічого такого, що вимагало б його присутності, але молоді лікарі були дуже недосвідчені і кликали його з найменшого приводу. А коли вже він однаково прийшов, то чому б не зробити це самому, ретельно, як він звик усе роботи.
— Телефонував Могенсен,— сказала Ліса, коли він повернувся.— Подзвонити йому, що ти вже є?
— Привіт, це Могенсен. Багато роботи? Приємно, коли в крамничці повно покупців, правда? Послухай-но. Це не тому, що я втручаюся, просто добра порада. В тебе лежить одна жінка, Агнеса Нільсен. її чоловік — брат мого секретаря. Він скаржиться, що до них погано поставилися. Наче є щось таке, через що її ніяк не можна забрати додому, а вона вже дуже хоче виписатися. Що там таке?
Ельмо трохи подумав, тоді нерішуче мовив:
— Це не зовсім звичайний випадок. Я не можу про це говорити.
— Зі мною ти можеш говорити про все, далі воно не шДе,— гостро сказав Могенсен.
Ельмо кортіло кинути трубку і втекти, але він стримався.
— Скидається на те, що її добряче налупцювали, як бувало колись... Вона дивно поводиться, завжди якась скута. Ми боїмося за неї.
У трубці почувся Могенсів регіт.
— Дурниці, голубе, такого й близько не може бути. Ні, Що ти! Він впливовий чоловік, уболіває за інших, профспілковий діяч на фабриці Альс-Єнсена, тобто на фабриці його сина. Ми були разом із ними в Ларсенів. Чудові люди. Ні, [185] Ельмо, тобі ще довго треба пожити в нас, щоб вивчити наших людей.
Другого дня Ельмо сказав пані Нільсен, що вона може виписуватись додому. Він сподівався, що не побачить більше ні її саму, ні її чоловіка, але несподівано зустрівся з ними у вестибюлі. Нільсен зупинився і втупив у нього погляд. Н'а губах його й цього разу грала ледь помітна посмішка, голос був запобігливо-ласкавий.
— Не можу сказати, які ми раді, докторе. Щиро дякую, що всі тут були такі добрі до Агнеси. Вона вже здорова, правда, люба? — Він спрямував свої прожектори на дружину, і та силувано кивнула головою.— Подякуй лікареві, серденько.— Ельмо потис її кволу руку.— Ти також рада, правда, Агнесо?
Поульсен на мить піймав погляд її згаслих очей.
— Так, я дуже рада Щиро дякую, докторе.
Того вечора плювок упав принаймні за метр перед локомотивом. Доріт збиралася у свій жіночий гурток, але була сердита, коли виходила з дому. Там уже для неї не було нічого нового. Поульсен з'їв скибку хліба з товстим шматком сиру, випив пляшку пива й сів дивитися телевізор, хоч нічого цікавого не передавали. Думки його крутилися навколо одного й того самого. Що там балакають медсестри, в якому вони настрої? Чи не зробив він дурниці? Що він знав про інших людей? Не завадило б випити ще й чарку чогось міцнішого. Дивно, але обидві пляшки — і з коньяком, і з віскі — виявилися порожніми. Що могло статися? Мабуть, перекинулись, не інакше. Він повернувся до телевізора і, як завжди в таких випадках, заснув.
Ельмо Поульсен здригнувся. Думками він перебував дуже далеко, в тих буднях, коли вдома в нього безперестанку дзвонив телефон і він ні на хвилину не переставав хвилюватися, щоб за його відсутності чогось не сталося в лікарні. Він устав і пройшовся по тісній камері, яку вже так добре знав. По-своєму це все-таки був притулок. Можна навіть сказати, місце відпочинку. Де людина думає. Згадує своє життя. Він помахом ніг скинув черевики і знову сів на лежак. Вони його ув'язнили, замкнули на замок. А він однаково почуває себе так, наче втік від усього. [186]
7
Могенсенове житло справляло враження заможного. Сучасна вілла, під дашком — машина нової марки. Відчинила двері маленька, змарніла жінка Могенсен скоро повернеться. Голос у неї був такий же безбарвний, як і вона сама.
— Будь ласка, заходьте, пане комісар. Мій чоловік пішов бігати. Він завжди бігає вранці і після того, як повертається зі школи.
Тюге вражено глянув на неї. Отже, це пані Могенсен. А він думав, що служниця, яка змарнувала свою силу на чужій роботі. Вона завела його до чоловікового кабінету. Кабінет був просторий. Підмурок, камін і величезний письмовий стіл із дубового дерева. Не було сенсу пропонувати йому кави. Адже Могенсен теж захоче випити чашку, коли повернеться. Тюге здалося, що ця жінка — випадковий додаток до Могенсенової вілли.
Тюге підійшов до вікна й звідти побачив, як місцевий політик повертався додому. Показний чоловік, натренований. Біжить сягнистим кроком, добре відрегульоване дихання.
Біля входу щось гупнуло — мабуть, Могенсен скидав черевики. Шепіт. За хвилю Могенсен зайшов до кабінету й потиснув комісарові руку, мов давньому знайомому.
— Дуже гарно з твого боку, що ти зайшов, Свенсене. А я ходив бігати. Людина повинна тримати себе у формі.
Він потер руки, підійшов до каміна, і на обличчі в нього з'явився невдоволений, здивований вираз. Та коли він обернувся до Тюге, обличчя знов усміхалось.
Вони перемовились кількома порожніми фразами. Дружина принесла каву. Тільки для двох.
— У каміні погасло, Рігмор,— сказал Могенсен, не дивлячись на неї.
Вона миттю вийшла з винуватим виглядом.
— Ми вдячні, що ти витримав таку далеку дорогу, аби допомогти нам. Розумієш, хотілося б з'ясувати цю справу швидко.— Він показав у чарівній усмішці гарні, рівні зуби.— Лікарня — гордощі міста. Ми змушені дбати, щоб про неї ніхто не міг сказати поганого слова. Я буду відвертий. У цьому, звичайно, є своя політика. Як і в усьому іншому. Здоров'я і хвороба — все політика!
Тюге задумливо розглядав його. Досить довгий чуб і оорода були старанно розчесані. Показний чоловік, впадає в °ко, цікавий, інтелігентний.
— Це не так просто,— мовив Тюге.— Ми тут чужі й повинні ознайомитися з обставинами.
Пані Могенсен знову зайшла, несміливо глянула на них [187] і заходилась розпалювати в каміні. Могенсен роздратовано застукав пальцями по столі.
— Ідеться тільки про те, щоб він признався. Я не розумію, чому Гольм сам не взявся за це. Краще б він був не ув'язнював його, поки не довів би справу до кінця!
Тюге знуджено похитав головою.
— Ваш начальник поліції зробив те, що був змушений зробити.
Могенсен вражено глянув на нього. Хто сміє йому заперечувати? Він звик вважати свої міркування взірцем непомильності.
— Ви, бачу, твердо переконані, що це Ельмо Поульсен убив медсестру? — сказав Тюге.
— По-моєму, це всім ясно. Хіба ні? Я так зрозумів. Тюге витримав його погляд, тоді запитав:
— І через що ж він її вбив?
— А звідки я можу знати? На те і є поліція, щоб з'ясувати це.
Пані Могенсен тим часом розпалила в каміні й тихенько вийшла. Тюге простежив за нею краєчком ока. Видно було, що чоловікова лють її злякала.
— Так, ми тут для того сидимо. Але ми далеко не посунемось без свідчень тих, хто знає Поульсена Який він, цей доктор Поульсен? Він добре зарекомендував себе тут, у місті?
Могенсен повернувся разом зі стільцем так, що опинився обличчям до каміна.
— Ні, бог свідок, що ні. Ми думали, що не помиляємось, коли вибрали його. З такою ґрунтовною освітою... А з ним вийшов самий клопіт. Пацієнти почали скаржитись. Персоналові важко з ним працювати. Ганчірка, а не головний лікар. Надто нервовий, надто прискіпливий, дуже нерішучий. Вічно посилає пацієнтів ще на якісь обстеження, а це, запевняю тебе, недешево обходиться. Навіщо тоді було будувати велику лікарню і вкомплектовувати її висококваліфікованим персоналом? Поульсенів колега, доктор Ларсен,— чудовий лікар, а не може з ним ладнати. Поульсен розчарував нас, він не доріс до свого становища.
На обличчі в Могенсена з'явився вираз невдоволеної дитини.
— Усе те, що ви кажете, аж ніяк не доводить, що він убив Еллу Гансен. Вам т?.к не здається? Мені не зовсім зрозуміло, чому з доктором Поульсен ом було важко працювати, але що він прискіпливий і сумлінний, я собі уявляю. Ви гадаєте, що це можна назвати вадами? На мене він справив враження втомленої, перепрацьованої людини, яка віддає [188] роботі всі свої сили. Може, в нього було забагато обов'язків? Могенсен сердито засовався на стільці.
Забагато обов'язків? Яке безглуздя! Для такого молодого, як. він! Його попередник, доктор Яльтесен, ніколи не cVaW-ошся. Після того, як прийшов Поульсен, там утворено силу нових посад. А ти можеш вирахувати, скільки це коштує. Ні, Поульссп виявився порожнім лотерейним квитком. а'пє тепер ми його спекаємось.
Могенсен повернув голеву і глянув Тюге просто у вічі, але цей його манерр не досяг успіху. Він сам перший відвів погляд. Його впевненість дрзтуагла Тюге, і той мусив робити над собою зусилля, щоб пе підвищити тону.
— І у вас усі посади зайняті кваліфікованими людьми?
— Є ще кілька вільних,— визнав Могенсен.— Тимчасово. Ці балачки пре кваліфікацію мені вже в печінках сидять. звичайно, головні лікарі повинні мати закінчену вищу освіту! Хоч з другого боку, молоді лікарі повинні знати вже в університеті, що пацієнтові бракує і як його лікувати. Це не важчий фах за інші. Адже молодих учителів посилають учити дітей! Але з тих, що мають університетську освіту, завжди так і пре пиха.