Вона ж бачить, як ви все сидите на одному місці й словечком не озветеся, тільки зітхаєте, тяжко так зітхаєте! На нашій старій плантації в Луїзіані з вами ніколи такого не було.
— Флоріндо! Боюся, ти втрачаєш глузд! Чи, може, ти залишила його там, у Луїзіані? Певно, на тебе так впливає тутешній клімат, га, дівчино?
— Ой, панночко Луї, та ви б спитали про це в себе самої. Ви не гнівайтесь, що я отак із вами навпростець. Флорінда — ваша невільниця, вона любить вас, як чорна сестра. їй сумно, коли ви отак зітхаєте. Тим-то вона й говорить вам усе як є. Ви не розгнівались?
— Та звісно, що ні. Чого б я мала гніватись на тебе, дівчино? Я не гніваюсь, та й не казала тобі, що гніваюсь. Але ти помиляєшся. Те, що ти нібито бачила або чула, то тільки твоя фантазія. Щоб я зітхала — де ж пак! Маю зараз інший клопіт: сьогодні в нас буде мало не сотня гостей, та ще й здебільшого незнайомі. Будуть і молоді плантатори, й офіцери, яких ти заманила б у тенета, коли б мала мої коси. Ха-ха-ха! А от я не бажаю зваблювати їх, ані одного! Отож роби з моїми косами що хочеш, тільки не плети з них тенет.
— Ой, панночко Луї, ви це правду кажете? — спитала негритянка з неприхованою цікавістю.— Кажете, жоден з тих джентльменів вам не до вподоби? А там є два чи три дуже-дуже гарні. Один плантатор, двоєофіцери, [72] усі молоді. Ви ж знаєте, про кого я кажу. Всі вони так коло вас упадали! Ви певні, панночко, що не зітхаєте за котримсь із них?
— Знову ти про ті зітхання! — засміялася Луїза.— Годі, Флоріндо, ми гайнуємо час. Не забувай, що я маю заздалегідь бути у вітальні, зустрічати всіх отих гостей. А мені потрібно хоч півгодини, щоб перепочити й набратись доброго настрою перед таким великим прийомом.
— Не турбуйтеся, панночко Луї, не турбуйтеся. Я одягну вас швидко, ви ще матимете хтозна-скільки часу. Та й що там вас одягати! Боже мій, на вас хоч що надягни, ви однаково прегарна. Нехай і в балахоні, в яких ото збирають бавовну,— і то будете красуня.
— Ти стала така підлесниця, Флоріндо! Я починаю думати, що тобі від мене чогось треба. Може, хочеш, щоб я помирила тебе з Плутоном?
— Ні, панночко. Плутон мені більше не приятель. Він показав себе таким боягузом, як ото нас спостигла буря в чорній прерії! Ой, панночко Луї, і що б ми робили, коли б не трапився нам отой молодий білий джентльмен на гнідому коні!
— Коли б не він, люба моя Флоріндо, то ні тебе, ні мене тут, напевне, зараз не було б.
— Ой панночко, а який же він гожий із себе, правда? Ви ж бачили його прегарне обличчя. І його густе волосся — воно достоту такого ж кольору, як ваші коси, тільки трохи кучерявиться, як от у мене. Куди там до нього тому молодому плантаторові чи офіцерам з форту! Наші негри кажуть, ніби він така ж сама потолоч, як і вони, просто злидень з білою шкірою. Ну й що з того? Зате він такий красень, що я й сама б за ним зітхала. Еге ж, справжнісінький красень!
До цієї хвилини молода креолка мала незворушний вигляд. Але тепер їй забракло сили. Чи то випадково, чи то зумисне, Флорінда торкнула в душі господині найчутливішу струну.
Та Луїза аж ніяк не хотіла звіряти свою таємницю, нехай би й рабині, і вона зітхнула з полегкістю, почувши надворі гучні голоси,— то була слушна нагода закінчити туалет, а разом з ним и дражливу розмову, в яку вона воліла б не заглиблюватись. [73]
Розділ XI НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ
— Гей ти, нігере! Де твій хазяїн?
— Мас' (33)Пойндекстер, сер? Старий чи молодий?
— На біса мені молодий? Я кажу про містера Пойндекстера. Де він?
— Еге, сер, вони обоє вдома, чи то пак обоє не вдома, і старий хазяїн, і молодий — мас' Генрі. Вони отам біля річки, де роблять нову огорожу. Еге, сер, вони обоє там.
— Біля річки? Це далеко звідси?
— Еге, сер. Нігер гадає, десь миль зо три-чотири, як
не більше.
— Три-чотири милі? Та ти, нігере, як я бачу, геть дурний. Плантація містера Пойндекстера не може сягати так далеко, а він, здається мені, не з. тих, хто ставить огорожі на чужій землі. Слухай-но! А коли він має повернутися, хоч це ти знаєш?
— Вони обоє скоро мають бути, і молодий хазяїн, і старий, і мас' Колхаун теж. Еге, тут сьогодні великий день — нюхніть лиш, як пахтить з кухні. Ого-го! Буде все, що ви хочете,— і смаженина, і варенина, і печеня, й пироги, й курчата. Незгірш як ото колись на Міссісіпі. Еге, дай Боже здоров'я старому мас' Пойндекстеру! З ним не пропадеш. А вас, пане, не кликали? Ви не знайомі з нашим хазяїном?
— Хай тобі чорт, нігере, хіба ти мене не пам'ятаєш? А я оце придивився до твоєї чорної мармизи і впізнав тебе.
— Милий Боже! Та невже це мас' Стамп, що возив нам на стару плантацію оленину та індиків? Еге ж, таки він!.. Та звісно ж, мас' Стампе, цей нігер добре вас пам'ятає, так наче бачив тільки 'завчора. Я чув, ви заходили днями, та мене тут не було. Я ж тепер кучер, вожу в кареті нашу молоду хазяйку, нашу кралю міс Лу. Бог свідок, мас', вона таки прегарна панночка. Кажуть, до неї навіть Флорінді далеко братися... Ну, та дарма, мас' Стампе, ви пождіть трохи, поки вернеться старий хазяїн. Він уже от-от має бути.
— Ну що ж, коли так, то почекаю,— сказав мисливець, неквапливо злазячи з сідла.— І ось що, хлопче,— провадив він, віддавши поводи негрові.— Підкинь лиш
(33) Мас' — просторічне від англійського "мастер" — хазяїн, пан.
[74]
моїй кобилі з півдесятка кукурудзяних качанів. Я більш як двадцять миль гнав худобину щодуху, блискавкою мчав, аби тільки прислужитись твоєму хазяїнові.
— О, містере Зебулоне Стампе, це ви? — почувся дзвінкий голосок, і на веранді з'явилася Луїза По-йндекстер.— Я так і подумала,— сказала вона, підходячи до поруччя,— хоча й не сподівалася побачити вас так скоро. Ви ж казали, ніби маєте їхати кудись далеко. Ну, та я рада, що ви знову тут, і тато з Генрі будуть раді... Плутоне, збігай-но до Кло-куховарки, спитай, чим вона може нагодувати містера Стампа. Ви ж іще не обідали, я певна. І одяг на вас запорошений, тож ви просто з дороги? Гей, Флоріндо! Ану мерщій до буфету, принеси чогось випити. Сьогодні так жарко, містера Стампа, напевне, мучить спрага... Що вам більше до смаку — портвейн, херес, кларет? А, згадала, ви завжди найдужче любили мононгахільське віскі. Здається, в нас і воно є. Пошукай, Флоріндо. А ви, містере Стампе, заходьте на веранду, сідайте. Ви питали про тата? Він має повернутися з хвилини на хвилину. А я тим часом спробую розважити вас.
Якби молода господиня замовкла й раніше, вона однаково не дістала б скорої відповіді. Навіть і тепер минуло кілька секунд, перш ніж Зеб Стамп спромігся заговорити. Він стояв, утупивши в неї очі, й ніби занімів од захвату.
— Богом присягаюся, міс Луїзо! — нарешті здобувся він на слово.— Коли я бачив вас на Міссісіпі, я думав, що ви найчарівніше створіння на землі. Та тепер бачу, що ви найчарівніша не тільки на землі, а й на небі. От побий мене грім!
Старий мисливець не дуже й перебільшував. Свіжа після туалету, із щойно зачесаними й ще не торкнутими сонцем і вітром лискучими косами та розрум'яніли-ми від холодної води щоками, в легкій, напівпрозорій сукні з білого індійського мусліну, що гарно облягала її струнку постать, Луїза Пойндекстер справді-таки могла б правити за взірець чарівності, коли й не на небі, то на землі — без сумніву.
— Побий мене грім! — знову вигукнув мисливець.— Мені на віку траплялося бачити жінок, яких я мав за красунь, та й моя небіжчиця була доволі гожа з себе, коли я тільки-но запізнався з нею в Кентуккі, таки справді гожа. Але ось що я скажу, міс Луїзо: якби [75] взяти в кожної з тих жінок найкраще, що в них було, й скласти докупи, то все одно не вийшло б і тисячної частки такого ангела, як ви.
— Ай-ай-ай! Містере Стампе, містере Стампе, і це ви отаке кажете?! Я бачу, ви стали тут у Техасі справжнім кавалером. Коли так піде й далі, глядіть, щоб ви не втратили своєї прямодушності. Тепер я вже таки певна, що вам треба добре випити... Поквапся там, Флоріндо!.. Ви, здається, сказали, що найкраще вам
смакує віскі?
— Коли й не сказав, то подумав, а це майже те саме. Ваша правда, міс, віскі смакує мені краще за всі ті заморські вина, і як я вже десь на нього натраплю, то ніколи не промину нагоди. Щодо цього Техас мене
анітрохи не змінив.
— Мас' Стампе, ви розводите віскі водою? — спитала Флорінда, виходячи із склянкою, до половини наповненою "Мононгахілою".
— Ні, дівчино. На біса мені вода! Досить з мене тієї, що я випив зранку, поки їхав сюди. Цілісінький день не брав у рот справжнього питва, навіть і не нюхав.
— Любий містере Стампе! Невже отак і питимете? Воно ж обпече вам горло. Може, дати трохи меду чи
цукру?
— Тільки зіпсувати питво, міс. Воно солодке й без присмак, особливо коли зазирнеш у склянку. Ось зараз побачите, як я його п'ю. Ану, покуштуємо!
Старий мисливець підніс склянку до рота і, зробивши три великих і четвертий маленький ковтки, віддав її порожню Флорінді. А тоді лунко зацмокав губами, майже заглушивши вражені вигуки, що водночас вихопились у молодої господині та її служниці.
— Ви казали, обпече? Аж ніяк. Воно тільки змастило мені горлянку, так що я можу тепер побалакати з вашим батьком про те, задля чого приїхав,— про отого плямистого мустанга.
— Ой, справді! Я зовсім забула... Та ні, не те щоб аабула, просто думала, ви ще не встигли дізнатися. А що, в якісь новини про того красеня?
— Красеня — це добре сказано. Так воно і є. А ще краще буде сказати — красуню.
— Що ви маєте на увазі?
— Цей мустанг — вона. Лошиця.
— А-а, так... То, кажете, ви чули про неї щось нове після того, як були в нас минулого разу? [76]
— І чув, і бачив її, і руками торкався.
— Он як?
— її вже зловлено.
— Справді? Яка приємна новина! Я буду страшенно рада побачити цю красуню й проїхатись на ній верхи. Відколи ми в Техасі, я ще не мала жодного пристойного коня. Тато пообіцяв, що купить мені цього мустанга за будь-яку ціну. А хто ж той щасливчик, якому так поталанило?
— Ви питаєте, хто зловив лошицю?
— Атож. Хто він?
— Ну звісно, що мустангер.
— Мустангер?
— Еге ж, та ще такий, що куди до нього всім у цій прерії. Ні їздити верхи ніхто не годен, як він, ні ласо кидати. Що там ті хвалені мексиканці! Я ще не бачив жодного мексиканця, що так добре справлявся б з кіньми, як цей молодик.