Як видно, всі вони належать одному підприємцеві. Вони стоять навколо "площі", де, замість ліхтарних стовпів чи статуй, над витоптаною травою стримить стовбур усохлого кипариса та ще кущ
акації.
Річка Леона — тут вона ще майже струмок — тече позад форту й селища. Попереду розкинулась яскраво-зелена рівнина, облямована вдалині темнішою смугою лісу, де могутні дуби, горіхи й в'язи борються за існування з колючими кактусами та безліччю витких і повзучих рослин-паразитів, майже невідомих ботанікам. На південь і на схід уздовж берега річки розкидано будинки — це садиби плантаторів. Деякі з них, дуже прості на вигляд, споруджено недавно, кілька інших, претензійнішої архітектури, видимо давнішого походження. Один з них привертає особливу увагу — великий будинок з пласким дахом і зубчастим парапетом; його білі стіни вирізняються на зеленому тлі парку, що обступив його півкільцем. Це — гасієнда (24)
Каса-дель-Корво.
Звернувши погляд на північ, ви побачите чудернацьку самотню гору — величезний скелястий конус, що на кількасот футів підноситься над рівниною; а за ним у туманній далині видно хвилясті обриси Гуадалуп-ських гір, що вивершують те високе й майже не досліджене плоскогір'я, Льяно-Естакадо.
(22) Маркітант — дрібний торговець їстівними припасами й предметами солдатського вжитку.
(23) Фараон, монте — азартні картярські ігри.
(24) Гасієнда — садиба й будинок поміщика в Мексиці, Техасі й Південній Америці.
[62]
Погляньте вгору — і ви побачите небо, напівсалфіро-ве, напівбірюзове. Удень — ясне-ясне, без жодної хмаринки, тільки з золотим кружалом сонця; уночі — всіяне зорями, немовби викуваними із ясної сталі, з чітко окресленим місячним диском, що виблискує щирим сріблом.
Погляньте вниз о тій порі, коли вже зникли зорі й місяць і насичений пахощами квітів вітрець з Мексиканської затоки налітає на прапор над фортом і розгортає його перед вранішнім світлом; тож погляньте — і ви побачите оту картину, що її мав би намалювати Верне, таку яскраву й виразну, таку багату різноманітними постатями, вбранням, барвами, що її годі описати пером.
На цій живій картині ви розпізнаєте людей у військовій формі Сполучених Штатів: у голубій — піхотинців, у темнішій, майже синій — драгунів і в ледь зеленкуватій — кінних стрільців. Не всі вони у повній формі — лише черговий офіцер, начальник варти й самі вартові, їхні товариші, вільні від служби, тиняються коло казарми і в загорожі, де стайня, у червоних фланелевих сорочках, м'яких капелюхах і нечищених чоботях.
їх можна побачити і в товаристві людей, одягнених аж ніяк не по-військовому: кремезних мисливців у сорочках з оленячої шкіри й таких самих гетрах, скотарів і мустангерів, убраних під мексиканців, та й самих мексиканців у широких білих штанях, із серапе на плечах, у чоботях з величезними острогами та хвацько зсунутих набакир глянсуватих сомбреро. Деякі розмовляють з індіанцями, що прийшли сюди торгувати чи вести мирні переговори,— їхні намети видно трохи оддалік, а червоні, зелені, сині ковдри, накинуті на плечі, надають їхнім постатям мальовничості і майже класичної краси, якої не можуть зіпсувати навіть страхітливо розмальована шкіра й липке від бруду чорне волосся, подовжене пасмами з кінських хвостів.
Уявіть собі цей строкатий натовп у різноманітному вбранні, що говорить про походження, рід занять і становище його власників; докиньте то там, то там чорношкірого сина Африки — офіцерського слугу чи посильного з котроїсь сусідньої плантації; уявіть, як ці люди стоять окремими купками й про щось балакають або ж походжають по вільній місцині, де спинилося кілька фургонів; уявіть ще дві невеликі гармати на [63] лафетах і поруч зарядні ящики; один чи два намети, де живуть офіцери, що задля оригінальності воліють спати під полотняною покрівлею; зіставлені в піраміду гвинтівки солдатів варти... Уявіть собі все це — і перед вашим внутрішнім зором постане правдива картина військового форту на кордоні Техасу, на самому краю цивілізованого світу.
Десь за тиждень після того, як плантатор з Луїзіани приїхав у свій'новий дім, на парадному плаці перед фортом Індж, звернувши погляди на гасієнду Каса-дель-Корво, стояли троє офіцерів.
Усі вони були молоді — найстаршому не більш як тридцять років. Дві поперечні нашивки в нього на погонах свідчили, що це капітан; другий, з однією нашивкою, був старший лейтенант, а третій, наймолодший, судячи з його чистих погонів, не дослужився ще й до лейтенанта.
Вони саме були вільні від служби й знічев'я завели розмову про нових мешканців Каса-дель-Корво, тобто про плантатора з Луїзіани та його сім'ю.
— Буде щось ніби новосілля,— сказав піхотний капітан, маючи на увазі запрошення, що стосувалося всіх офіцерів гарнізону.— Спершу обід, потім танці — неабияка подія! Певне, побачимо там усіх місцевих аристократів і красунь.
— Аристократів? — засміявся лейтенант драгунів.— Гадаю, таких тут небагато набереться, а красунь, мабуть, і ще менше.
— Ви помиляєтесь, Генкоку. На берегах Леони вистачає і тих, і тих. Сюди прибилося кілька добре відомих у країні родин. І вже без сумніву, вони будуть на святі в Пойндекстера. Коли ж говорити про аристократів, то сам господар там такий аристократ, що вистачить на всіх гостей. Що ж до красунь, то я ладен закластися, що його дочка перевершить усіх в окрузі. Інтендантовій племінниці вже не бути тут першою
красунею.
— 0-он як? — протягло мовив наймолодший офіцер, з кінних стрільців, і в тоні його вчувалося, що капітанові слова дошкулили йому.— Виходить, ця міс Пойндек-стер має бути з біса гарна.
— Атож, вона справді на диво гарна, коли залишилась така сама, якою я бачив її востаннє на балу [64] в Лафурша. Там було кілька молодих креолів, то вони так упадали коло неї, що мало не дійшло до дуелі.
— То вона кокетка? — з осудом запитав стрілець.
— Аж ніяк, Кросмене. Зовсім навпаки, повірте моєму слову. Вона дівчина поважна і, гадаю, дасть відко-ша кожному, хто спробує повестися з нею запанібрата. Горда, як і її батько! Це в Пойндекстерів спадкове.
— Дівчина якраз для мене,— жартівливо мовив молодий драгун.— Коли вона й справді така гарна, як ви кажете, капітане Слоумене, мені не лишається нічого іншого, як закохатись у неї. Я ж бо, на відміну від Кросмена, ще не попався ні в чиї тенета. І хвалити Бога!
— Ось що, Генкоку,— відказав йому піхотний капітан, чоловік поміркованої вдачі,— я не люблю битись об заклад, але ладен поставити будь-які гроші: побачивши Луїзу Пойндекстер, ви такого більш не скажете, якщо, звісно, не покривите душею.
— Отакої, Слоумене! Даремно ви за мене турбуєтесь. Я не раз бував під вогнем прекрасних очей, і мені нема чого боятися.
— Але не таких прекрасних.
— Чортівня якась! Ви змушуєте чоловіка закохатися в цю дівчину, ще й не бачивши її. Мабуть, вона справді рідкісна, незрівнянна красуня.
— Атож, саме така вона була, коли я бачив її востаннє.
— А коли ж це було?
— Бал у Лафурша? Стривайте, зараз пригадаю... Років з півтора тому. Ми саме повернулися з Мексики. Вона тоді тільки-но почала показуватись у світі. Як ото мовиться: "Зійшла нова зоря на небозводі, народжена для слави, осяйна".
— Півтора року — чимало часу,— розважливо сказав Кросмен,— а надто для дівчини, та ще й креолки. Вони ж бо часто вискакують заміж, коли ще й шістнадцяти не мине. Чи не втратила її краса своєї свіжості?
— Гадаю, що ні. Я міг би піти туди пересвідчитись, та їм тепер, мабуть, не до гостей: готуються до свята. А от наш майор уже побував у Каса-дель-Корво й повернувся в такому захваті від краси міс Пойндекстер, Що пані майорша мало не наскубла йому чуприну.
— Ну, капітане Слоумене! — вигукнув драгунський лейтенант.— Слово честі, ви так розпалили мою цікавість, [65] що я вже майже закоханий у ту Луїзу Пойндекстер.
— Та перше ніж ви закохаєтесь остаточно,— серйозно мовив каштан,— дозвольте мені застерегти вас. У красуні є сторож, такий собі лихий дух.
— Певне, брат? Так звичайно говорять про брата.
— Брата вона має, але це не він. її брат — добрий, благородний юнак, єдиний із знайомих мені Пойндек-стерів, кого не точить власна гордість.
— Тоді аристократичний батько? Ну, навряд чи він буде проти того, щоб поріднитися з Генкоками.
— А от я цього не певен. Адже Генкоки — янкі з півночі, а він — гордий південець! Та я мав на думці не старого Пойндекстера.
— Хто ж тоді той лихий дух? Чи, може, він справді
не людина, а дух?
— Та ні, людина, принаймні на вигляд. Це її кузен, досить неприємний тип. Звуть його Кассій Колхаун.
— Я начебто десь чув це ім'я.
— Я теж,— докинув стрілець.
— Його чув майже кожен, хто був так чи так причетний до мексиканської війни, тобто брав участь у поході Скотта (25). Про Кассія Колхауна тоді чимало говорили й здебільшого не дуже схвально. Він був капітаном у полку волонтерів о штату Міссісіпі — він звідти родом,— але його частіше бачили за картярським столом, аніж у полкових казармах. Там сталося два чи три випадки, після яких він здобув лиху славу задираки. Але то було ще перед мексиканською війною. Серед новоорлеанських шибайголів його добре знали і вважали небезпечним.
— То й що? — трохи зачіпливо спитав молодий драгун.— Кого цікавить, чи він небезпечний, той містер Кассій Колхаун, чи ні? В усякому разі, мені до нього байдужісінько. Ви ж самі казали, що він їй тільки кузен, хіба не так?
— Мабуть, не тільки. Я маю підстави гадати, що він
залицяється до неї.
— І вона приймає його залицяння?
— Цього я сказати не можу. Я лише знаю, чи, певніше, здогадуюсь, що він у великій шані в її батька.
(25) Йдеться про американо-мексиканську війну 1846-1848 pp., внаслідок якої Техас і Каліфорнію було остаточно відірвано від Мексики й приєднано до США.
[66]
І мені казали чому,— щоправда, це тільки чутки, але цілком вірогідні. Звичайна історія: залежність через позичені гроші. Пойндекстер уже далеко не той багатій, що був колись, а то б ми ніколи не побачили його в цій глушині.
— Коли його дочка справді така принадна, як ви кажете, то, мабуть, тут незабаром з'явиться і капітан Кассій Колхаун?
— Незабаром? То ви нічого не знаєте? Він уже тут, приїхав разом з Пойндекстерами й оселився в їхньому домі. Дехто каже, що й він уклав свої гроші в цю плантацію.