А його неабияка гучність свідчила, що той спить здоровим, міцним сном.
Так воно й було. Мисливець заснув майже в ту саму мить, як востаннє ліг усередині свого мотузяного кола. Помстившись ірландцеві за урваний сон, він ураз заспокоївся і тепер знову спокійнісінько хропів.
Майже годину тривав цей перегук таких різних звуків, і до нього вряди-годи долучався крик великої вухатої сови чи жалісне квиління койота.
Аж ось знову, так само зненацька, гримнув уже знайомий хор, що його заспівувачем знову був той-таки горлатий ірландець.
— Ой лишенько! — заволав він так, що одразу збудив не тільки свого господаря в хатині, але й гостя надворі.— Пресвята Богородице! Пречиста Діво! Порятуй мене, порятуй!
— Від чого тебе рятувати? — спитав мустангер, знову схоплюючись з ліжка й похапцем засвічуючи світло.— Що з тобою таке, бісів ти сину?
— Ще одна змія, ваша милосте! Ой, та ще й куди лихіша за ту, яку вбив містер Стамп, от щоб я пропав! Вона покусала мені груди. Де вона проповзла, там так усе горить, немов наш коваль у Баллібалласі припік розжареним залізом!
— Хай тобі сто чортів, поганий ти тхір! — загорлав Зеб Стамп, ставши на порозі зі своєю ковдрою на плечах і заповнивши собою весь дверний отвір.— Це вже другий раз ти збудив мене, клятий ірландський дурню!.. Ви вже мені пробачте, містере Джеральде, я знаю, дурні є скрізь, і в Америці їх не менше, ніж в Ірландії, але такого дурноверхого йолопа, як оцей ваш Фелім, мені ще зроду не траплялося бачити. Як на мене, то ми сьогодні так і не заснемо, коли не втопимо його в річці!
— Ой, містере Стампе, любий, не кажіть такого! Клянуся вам обом, що тут ще одна змія. Я певен, вона й досі в хатині. Ось лише хвилину тому вона повзала по мені.
— Мабуть, це тобі наснилося,— напівзапитально мовив мисливець, уже спокійнішим тоном.— Кажу ж [57] тобі, ніяка техаська змія не переповзе через волосяну мотузку. А ота, певне, була вже в хатині, коли ти надумав обгородитись. Навряд, щоб їх залізло сюди аж дві. Ось ми зараз подивимось...
— Ой лишенько! Та ви погляньте! — закричав ірландець, задираючи сорочку на грудях.— Осьде її слід, якраз на ребрах! Я ж вам кажу, що тут була ще одна змія! О пресвята Богородице, що ж зі мною буде? Пече,
як вогнем!
— Змія? — вигукнув Стамп, підступивши до переляканого ірландця й наблизивши до нього свічку.— Де ж пак, змія! Ні, хай їй сто чортів, це не змія! Це ще гірше!
— Ще гірше за змію? — в розпачі заволав Фелім.— Гірше, кажете, містере Стампе? Ви гадаєте, це небезпечно?
— Ну, хтозна, як воно повернеться. Все залежатиме від того, чи знайду я тут поблизу що треба і чи скоро знайду. А як ні, містере Феліме, то не ручуся...
— Ой містере Стампе, краще й не кажіть!
— Що це? — спитав Моріс, побачивши на грудях у слуги довгу червону смужку, неначе проведену навскоси розпеченим залізним стрижнем.— Що воно таке, скажіть? — повторив він з тривогою в голосі, помітивши, як похмуро оглядає мисливець той дивний знак.— Я ніколи такого не бачив. Це щось небезпечне?
— Дуже небезпечне, містере Морісе,— відповів Стамп, жестом запрошуючи мустангера вийти за двері й говорячи пошепки, щоб не почув Фелім.
— Але що це таке? — нетерпляче спитав мустангер.
— Слід отруйної стоноги.
— Отруйної стоноги? Вона вкусила його?
— Та наче ні. Але цього й не потрібно. їй досить проповзти по шкірі, щоб убити людину.
— Сили небесні! Невже це правда?
— Так, містере Морісе. Я не раз бачив, як здорові чоловіки врізали дуба від такої-от смужки на тілі. Треба його рятувати, не гаючи часу, бо скоро в нього почнеться страшна гарячка, а тоді потьмариться розум, як ото коли вкусить скажений собака. Та лякати його поки що не треба, ось я побачу, чи не можна йому допомогти. Є в цих місцях одна така рослина, і якби мені її швидко знайти, то ми б його легко вилікували. Та от, як на те, бісів місяць сховався за хмарами, й шукати доведеться навпомацки. Я знаю, отам на [58] крутосхилі цього зілля багато, отож ви йдіть заспокойте бідолаху, а я подивлюся, чим йому зарадити. За хвилину-дві повернуся.
Ця їхня розмова, що велася пошепки та ще й за дверима, замість погамувати Фелімів страх, розбуркала його до краю, і ледве старий мисливець зник у темряві, подавшись на пошуки рятівної рослини, як ірландець прожогом вискочив з хатини, ще відчайдушніше репетуючи.
Минуло кілька хвилин, перш ніж господар спромігся його заспокоїти, запевнивши,— хоча й сам не дуже в те вірив,— що ніякої небезпеки немає.
А ще за хвилину по тому в дверях з'явився Зеб Стамп, і, поглянувши на нього, обидва — й слуга, й господар — відчули полегкість. І впевнений вираз його обличчя, і спокійні рухи краще від будь-яких слів говорили: він таки знайшов те, що шукав. У правій руці мисливець тримав кілька темно-зелених довгастих кружалець, обтиканих гострими колючками. Моріс упізнав листя добре знайомого йому кактуса о р є г а н о.
— Не журися, містере Феліме! — заспокійливо сказав Зеб Стамп.— Тепер тобі нема чого боятися. Осьде зіллячко, яке враз витягне з тебе гарячку,— швидше, ніж згорить кинута в огонь пір'їна... Та годі тобі репетувати, друже! Ти ж побудив усіх звірів, птахів і плазунів на двадцять миль в окрузі. Якщо ти й далі так горлатимеш, сюди збіжаться з гір команчі, а це буде куди гірше за оту бісову стоногу... Містере Морісе, пошукайте, чим його перев'язати, а я тим часом наготую припарку.
Витягши з піхов ножа, мисливець передусім позрізав з листя колючки, а тоді зняв цупку шкіру, дрібно покришив соковитий м'якуш і, розрівнявши його на поданій мустангером чистій полотнинці, з мисливською вправністю приклав цю, як він казав, "припарку" до червоної смуги на Фелімових грудях, що її, всупереч поясненню Зеба Стампа, залишили не кігтики стоноги, а її отруйні жувальця, які раз по раз впиналися в шкіру сплячого.
"Припарка" подіяла майже одразу: сік кактуса виявився доброю протиотрутою, і потерпілий, позбувшись страху, щасливий з того, що тепер його життя в безпеці, поринув у глибокий, цілющий сон. А самозваний лікар після марних пошуків стоноги,— ця гидка істота, на [59] відміну від змій, не боїться волосяної мотузки,— мовчки вийшов з хатини, знову вмостився на своїй зеленій постелі й спокійно проспав до ранку.
З першим променем світанку всі троє були вже на ногах. Фелімова гарячка минула, а з нею і його нічний страх. Нашвидку поснідавши рештками смаженого індика, почали квапливо готуватися до від'їзду. Колишній помічник стайничого з Баллібаллаха разом с техаським мисливцем готував диких коней до подорожі через прерію, міцно прив'язуючи їх одне до одного, а тим часом Моріс клопотався коло свого гнідого та плямистої лошиці. Особливо багато уваги приділяв він прекрасній полонянці: розчісував їй гриву і хвіст, зчищав з лискучої шерсті плями грязюки, що свідчили про те, як уперто він ганявся за цією твариною, перш ніж накинув ласо на її горду шию.
— Та годі вам, друже! — вигукнув Зеб Стами, з подивом спостерігаючи за мустангером.— Зовсім ні до чого аж так її чепурити. Вудлі Пойндекстер не з тих, хто відмовляється від свого слова. Ви й так отримаєте ті дві сотні, не будь я Зеб Стами. І хай мене чорти візьмуть, коли вона не варта цих грошей!
Моріс нічого не відповів на слова старого мисливця, проте ледь помітна усмішка в кутиках його уст давала взнаки, що кентуккієць зовсім не так зрозумів причину
його ретельності.
Не минуло й години, як мустангер вирушив у дорогу верхи на своєму гнідому, ведучи за собою на ласо плямисту лошицю. Позаду, під наглядом Феліма, легким клусом біг табунець призначених на продаж мустангів. Зеб Стами, молотячи п'ятами по боках свою "стару худобину", насилу встигав за ними. А позад усіх, обережно ступаючи по колючій траві, тюпав Тара.
Хатину залишили напризволяще, щільно причинивши обтягнуті кінською шкурою двері, щоб туди не забрели непрохані чотириногі гості. І тепер навколишню тишу час від часу порушувало тільки пугукання вухатої сови, або пронизливий крик пуми, або жалісне дзявкання голодного койота. [60]
Розділ IX ПРИКОРДОННИЙ ФОРТ
Над фортом Індж на високій щоглі майорить американський прапор, кидаючи колихливу тінь на незвичайну, цікаву для допитливого ока картину.
Це картина справжнього прикордонного життя,— вірогідно змалювати яке зміг би хіба що Верне-молод-ший (2)|,— життя напіввійськового й напівцивільного, напівдикого й напівцивілізованого, де можна побачити людей, що різняться між собою і кольором шкіри, і одягом, і родом занять і належать відповідно чи то до різних полюсів цього строкатого світу, чи то до численних проміжних верств.
Та й місце дії — сам форт як такий — має не менш дивовижний вигляд. Отой прапор майорить не над бастіонами й зубчастими мурами, отіняє не каземати й таємні ходи, не рови, вали й бруствери — там немає нічого притаманного справжній фортеці. Є лише грубий частокіл із стовбурів алгаробії, всередині якого споруджено навіс-стайню на двісті коней. Поза частоколом стоїть з десяток будівель найпримітивнішої архітектури — здебільшого просто плетені з гілля та обмазані глиною хатини-хакале. В найбільшій будівлі міститься казарма, за нею — лазарет та інтендантські склади; з одного боку гауптвахта, з другого — на кращому місці — їдальня та офіцерські помешкання; усе те вкрай просте на вигляд — стіни поштукатурено й вибілено вапном, якого так багато по берегах Леони,— усе дуже чисте й охайне, як і належить бути місцю, де розквартироване військо великої цивілізованої нації. Такий-от він, форт Індж.
Трохи далі в око впадає ще одна група будівель, майже така сама на вигляд, як щойно змальована під назвою форт. І хоч прапор їх не отіняє, вони також перебувають під його захистом, бо саме йому завдячують своїм виникненням і існуванням. Це зародок одного з тих селищ, які звичайно з'являються поблизу американських військових постів, щоб у не дуже далекому майбутньому стати містечками, а може, й великими містами.
(21) Верне-молодший — Орас Верне, французький художник XIX ст., автор парадних історичних картин.
[61]
А тим часом його населення складається з маркітанта (22), в чиїй крамничці можна купити всякий дріб'язок, що не входить до військового пайка; з господаря заїзду та бару при ньому, що приваблює нероб гранчастими пляшками на полицях; двох картярів-професіоналів, які, конкуруючи між собою, з допомогою фараона і монте (23) видобувають із кишень місцевого воїнства переважну частину його платні, кільканадцяти темнооких сеньйорит досить сумнівної репутації і такого ж числа мисливців, пого'ничів, мустангерів та людей без певних прикмет — такі крутяться коло військових поселень чи
не в кожній країні.
Будинки, в яких мешкав ця різномаста людність, розташовано не без ладу.