Стояв і слухав. Мускуляста шия його і синюваті білки примружених очей наливались кров'ю.
— Од — ста — вить !..— не витримавши, люто загорлав він.
Оркестр разом замовк, тільки валторна запізнилась, і надовго завис у розпеченому повітрі її жагучий незакінчений заклик.
Музиканти облизували пересохлі губи, витирали їх рукавами, брудними долонями. Обличчя їх були стомлені й байдужі. Тільки в одного зрадлива сльоза скотилась по запорошеній щоці, лишивши вологий слід...
Тим часом генерал Секретєв пообідав у родичів свого знайомого, з яким служив ще в російсько — японську війну і, підтримуваний п'яним адьютантом, вийшов на майдан. Спека й самогон задурманили його. На розі проти цегляної будівлі гімназії ослаблий генерал спіткнувся, впав ниць на гарячий пісок. Адьютант розгубився й даремно намагався підвести його. Тоді.з юрби, що стояла неподалік, поспішили на допомогу. Два старих козаки під руки шанобливо підвели генерала, якого тут же привселюдно занудило. Але в перервах між приступами блювоти він ще силкувався щось вигукувати, войовничо вимахуючи кулаками. Сяк — так уговорили його, повели на квартиру.
Козаки, що стояли віддалік, проводили його довгими поглядами, тихо перемовляючись :
— Ото його, нещасного, розморило ! Негаразд тримає себе, дарма що генерал. .
. —— Самогонка на чини — ордени не зважає.
— Не треба було хлептати всю, яку ставили...
— Ех, сватку, не кожний витримає ! Інший нап'ється та сорому набереться і зарікається ніколи не пити... Алеж воно, як то кажуть : зарікалась свиня щось там їсти, біжить, а їх двоє лежить...
— Ото ж бо й воно ! Гукни дітлахам, щоб одійшли. Ідуть поруч, витріщились на нього шибеники, наче вони зроду п'яних не бачили.
...Дзвонили в усі дзвони й самогон пили по станиці аж до смерку. А ввечері в домі, відведеному для офіцерського зібрання, повстанське командування влаштувало для прибулих банкет.
Високий, ставний Секретєв — з діда-прадіда козак, уродженець одного з хуторів Краснокутської станиці — страшенно любив верхових коней, був прекрасним їздцем, завзятим кавалерійським генералом. Але він не був оратором. Промова, виголошена ним на банкеті, була сповнена п'яної похвальби, і в кінці її були недвозначні докори й погрози ша адрес верх-нєдонців.
Григорій, що був на банкеті, з напруженою і злісною увагою вслухався в слова Секретєва. Генерал не встиг протверезитись і стояв, спираючись, пальцями на стіл, розхлюпуючи з склянки смердючий самогон; говорив, з зайвою твердістю вимовляючи кожну фразу.
— ... Ні, не ми вам повинні дякувати за допомогу, а ви
нам. Саме ви, це треба твердо сказати. Без нас червоні вас знищили б. Ви це самі прекрасно знаєте. А ми й без вас роздавили б цю сволоту. І давимо її, і будемо давити, майте на увазі, доти, поки не очистимо наголо всю Росію. Ви покинули восени фронт, пустили на козацьку землю більшовиків ... Ви хотіли жити з ними в мирі, але не довелося ! І тоді ви повстали, рятуючи своє майно, своє життя. Просто кажучи — рятували свої й волячі шкури. Я згадую минуле не для того, щоб дорікати вам вашими гріхами... Це не для образи вам говориться. Але істину встановити ніколи не шкодить. Ваша зрада була нами пробачена. Як брати, ми пішли до вас у найтруднішу для вас хвилину, пішли на допомогу. Але ваше ганебне минуле має бути спокутуване в майбутньому. Зрозуміло, панове офіцери ? Ви повинні, спокутувати його своїми подвигами й бездоганною службою Тихому Дону, зрозуміло ? 1
Ну, за спокуту! ні до кого зокрема не звертаючись, ледве помітно усміхнувшись, сказав підстаркуватий військовий старшина, що сидів навпроти Григорія, і, не ждучи інших, випив перший. У нього — мужнє, злегка поплямоване віспою обличчя і насмішкуваті карі очі. Під час промови Се-кретєва губи його не раз складалися в непевну блукаючу усмішку, і тоді очі темніли і здавались зовсім чорними. Спостерігаючи військового старшину, Григорій звернув, увагу на те, що той був на "ти" з Секретєвим і тримався з ним зовсім незалежно, а з іншими офіцерами був підкреслено стриманий і холодний. Він один з присутніх на банкеті носив ушиті погони кольору хакі на такому ж кітелі і нарукавний корніловський шеврон. "Якийсь ідейний. Мабуть, з добровольців",— подумав Григорій. Пив військовий старшина як кінь. Не закусював і не п'янів, лише час від часу попускав широкий англійський пасок.
— Хто це, насупроти мене, рябуватий отой ? — пошепки спитав Григорій Богатирьова, що сидів поруч.
— А чорт його знає ! — відмахнувся підпилий Богатирьов.
. Кудінов не жалів для гостей самогону. Звідкілясь з'явився на столі спирт, і Секретєв, насилу закінчивши промову, роз-стібнув захисний сюртук, важко сів на стілець. До нього нахилився молодий сотник з яскраво виявленим монгольським типом обличчя, щось шепнув.
— К чорту ! — побагровівши, відповів Секретєв і вихилив чарку спирту, послужливо налиту Кудіновим.
— А це хто з косими очима? Адьютант ? — спитав Григорій у Богатирьова.
Прикриваючи долонею рота, той відповів:
— Ні, це його— годованець. Він його в японську війну привіз з Манчжурії хлопчиною. Виховав і віддав у юнкерське. Вийшло з китайчата пуття.. Завзятий, чорт ! Учора відбив під Макіївкою грошовий ящик у червоних. Два мільйони грошей хапнув. Ось глянь, вони в нього з усіх кишень пачками " стирчать ! Пощастило ж проклятому ! Просто скарб ! Та пий, чого ти їх розглядаєш ?
На відповідь промову казав Кудінов, але його вже майже ніхто не слухав. Гульня набувала все ширшого розмаху. Секретєв, скинувши сюртук, сидів у самій нижній сорочці. Голо вибрита голова його лисніла від поту, і бездоганно чиста полотняна сорочка ще різкіше відтіняла багрове лице і оливкову від загару шию. Кудінов щось говорив йому пів-голосом, але Секретєв, не дивлячись на нього, настирливо повторював :
— Ні — і — і, пробач ! Це вже ти пробач ! Ми вам довіряємо, але постільки поскільки... Ваша зрада не скоро забудеться. Нехай це зарубають собі на носі всі, хто восени перекинувся до червоних...
"Ну, і ми вам послужимо постільки поскільки!" — з холодною люттю подумав сп'янілий Григорій і встав.
Не надіваючи кашкета, вийшов на ганок, з полегкістю, на всі груди, вдихнув свіже нічне повітря.
Коло Дону, як перед дощем, гомоніли жаби, сумнувато гули водяні жуки. На піщаній косі тоскно перегукувались кулики. Десь далеко в плавнях заливчасто й тонко іржало лоша, що відбилось від матері. "Посватала нас з вами гірка нужда, а то й на понюх би ви нам були непотрібні. Сволота проклята ! Ламається, як копійчаний пряник, дорікає, а через тиждень просто почне на горло наступати ... Оце прийшлось, так прийшлось! Куди не кинь — скрізь клин. А я ж так і думав ... Так воно й повинно було вийти. Ото козаки тепер носами закрутять! Одвикли козиряти та тягтися перед їх благородіями",—думав Григорій, сходячи з ганку і помацки пробираючись до хвіртки.
Спирт вплинув і на нього: паморочилась голова, рухи ставали невпевнено важкими. Виходячи з хвіртки, він хитнувся, насунув кашкета,— волочачи ноги, пішов вулицею.
Біля дімка оксаниної тітки на хвилину спинився, вагаючись, а потім рішуче пішов до ганку. Двері в сіни були не заперті. Григорій без стуку увійшов у кімнату і просто перед собою побачив Степана Астахова, що сидів за столом. Біля печі метушилась оксанина тітка. На столі, накритому чистою скатертю, стояла недопита пляшка самогону, в тарілці рожевіла порізана на шматки в'ялена риба.
Степан тількищо спорожнив склянку і, як видно, хотів закусити, але, побачивши Григорія, відсунув тарілку, притулився спиною до стіни.
Хоч який був п'яний Григорій, а все таки помітив і мертвенно поблідле обличчя Степана і його по — вовчому спалахну лі очі. Приголомшений зустріччю, Григорій знайшов у собі силу хрипкувато проговорити :
— Здорові днювали !
— Слава богу,— злякано відповіла йому хазяйка, що безперечно знала про стосунки Григорія з її племінницею і не сподівалась від цієї несподіваної зустрічі чоловіка й полюбовника нічого доброго.
Степан мовчки гладив лівою рукою вуса, спалахну лих очей не зводив з Григорія.
А той, широко розставивши ноги, стояв коло порога, криво усміхаючись, говорив:
— От, зайшов провідати... Вибачайте...
Степан мовчав. Ніякова тиша тривала доти, поки хазяйка не насмілилась запросити Григорія :
— Проходьте, сідайте.
Тепер Григорію вже нічого було приховувати. Його поява
в квартирі в Оксани пояснила Степанові все. І Григорій пішов напролом :
— А де ж жінка ?
— А ти... її прийшов провідати ? — тихо, але виразно спитав Степан. і прикрив очі затріпотілими віями.
— її,— зітхнувши, признався Григорій.
Він сподівався в цю мить від Степана всього і, витвережуючись, готувався захищатись. Але той розплющив очі (в них уже погас недавній, вогонь), сказав:
.— Я послав її по горілку, вона зараз прийде. Сідай, підожди.
Він навіть устав—високий і зграбний — і підсунув Григорію стілець; не дивлячись на хазяйку, попросив :
— Тітко, дайте чисту склянку.— І — до Григорія: — Вип'єш ?
— Трошки можна.
— Ну, сідай.
Григорій сів до столу... Те, що залишилося в пляшці, Степан розлив порівну в склянки, звів на Григорія застелені якоюсь поволокою очі:
— За все хороше !
— Будьмо здорові!
Цокнулись. Випили. Помовчали. Хазяйка проворно, як миша, подала гостеві тарілку й виделку з вищербленою колодочкою.
— Куштуйте рибку. Це малосольна.
— Спасибі.
— А ви кладіть на тарілку, призволяйтесь ! — припрошувала повеселіла хазяйка. Вона була несказанно задоволена, що все 'обійшлось отак по — доброму, без бійки, без биття посуду, без розголосу. Розмова, що обіцяла недобре, закінчилась. Чоловік мирно сидів за одним столом з дружком жінки. Тепер вони мовчки їли і не дивились один на одного. Послужлива. хазяйка дістала, з скрині чистого рушника і наче з'єднала Григорія з Степаном, поклавши кінці його обом на коліна.
— Ти чому не в— сотні? — обгризаючи підлящика, спитав Г ригорій.
— Теж провідати прийшов,— помовчавши, відповів Степан, і з тону його ніяк не можна було визначити, серйозно він говорить чи глузує.
— Сотня вдома, звісно ?
— Всі в хуторі гостюють. Що ж, доп'ємо?
— Давай !
— Будьмо здорові!
— За все". добре !
В сінцях брязнула клямка. Григорій остаточно протверезився і глянув спідлоба на Степана, помітив, як блідість знову хвилею облила його лице.
Оксана, закутана в грубу хустку, не впізнаючи Григорія, підійшла до столу, глянула збоку, і в чорних розширених очах її хлюпнувся жах.