Двадцять козаків, що були в заставі, теж взяли участь у пиятйці, залишивши біля кулемета двох кулеметників і кінське відро самогону.
Від правого берега Дону в цілковитій, тиші відчалили завантажені червоноармійцями плоти. Переправившись, червоно-армійці розгорнулися в цеп, мовчки пройшли до землянок, що були за півсотні сажнів від Дону.
Сапери, що будували плоти, швидко гребли, повертаючись за новою партією червоноармійців, які ждали вантаження.
На лівому боці хвилин з п'ять не чути — було нічого, крім безладних козачих пісень, потім стали гучно лопати ручні гранати, зарокотів кулемет, раптом спалахнула безладна стрільба з рушниць, і далеко покотилось уривчасте : "Ура — а — а ! Ура —а — а ! Ура — а — а !"
Рромковська сотня була збита і остаточно не знищена лише тому, що в непроглядній нічній темряві не можна було переслідувати.
— Зазнавши незначної втрати, громковці разом з жінками в панічному безладді бігли лугом в напрямку до Вешенської. А тим часом з правого боку плоти перевозили нові партії червоноармійців, і полурота першого батальйону 111 — го полку з двома ручними кулеметами вже била у фланг Базковській сотні повстанців.
Утворився прорив і в нього ринули прибулі підкріплення. Просування їх дуже утруднене було тим, що ніхто з червоноармійців не знав місцевості, частини не мали провідників і, по. суваючись наосліп, весь час натикалися в нічній темряві на озера і налиті весняною водою глибокі проточини, перейти які вбрід було неможливо.
Командир бригади, який керував1 наступом, вирішив припинити переслідування до світанку, щоб на ранок підтягнути резерви, зосередитись на підступах до Вешенської і після артилерійської підготовки провадити наступ далі.
Але у Вешенській уже вживали спішних заходів для ліквідації прориву. Черговий по штабу зразу ж, як тільки прискакав зв'язківець з звісткою про переправу червоних, послав за Куді'новйм і Мелеховим. З хуторів Чорного, Горохівки й Дубровки викликали кінні сотні Каргінського полку. Загальне керівництво операцією взяв на себе Григорій Мелехов'. Він кинув на хутір Єрінський триста шабель, з тим, щоб вони зміцнили лівий фланг і допомогли Татарській і Лебяженській сотням стримати натиск противника, якщо він кинеться обходити Ве-шенську зі сходу; з заходу, вниз по течії Дону, направив на допомогу Базковській сотні Вешенську іногородню дружину і одну з Чирських піших сотень ; на загрожуваних ділянках розставив вісім кулеметів, а сам з двома кінними сотнями — годині о другій ночі — розмістився на узліссі Горілого "лісу, ждучи світанку і маючи намір атакувати червоноармійців у кінному строю.
Ще не погасли Стожари, коли Вешенська іногородня дружина, що пробиралась лісом до базковського коліна, зіткнулася з відступаючими базковцями і, вважаючи їх за противника, після короткої перестрілки втекла. Через широке озеро, що відділяло Вешенську від луки, дружинники перебирались вплав, поспішаючи, навіть покидали на березі взуття і одяг. Помилка незабаром виявилась, але звістка, що червоні підходять до Вешенської, поширилась надзвичайно швидко. З Вешенської на північ хлинули біженці, що тулилися по підвалах, і розносили скрізь чутку, ніби червоні переправились через Дон, прорвали фронт і ведуть наступ на Вешенську...
Ледве розвиднялося, коли Григорій, одержавши донесення про втечу іногородньої дружини, поскакав до Дону. Дружинники виявили, що сталось непорозуміння, і вже повертались до окопів, голосно перемовляючись. Григорій під'їхав до одної групи, насмішкувато спитав:
— "Багато потопилось, як пливли через озеро ?
Мокрий стрілець, що на ходу викручував сорочку, зніяковіло' відповів :
— Щуками пливли ! Де вже там топитись...
— З усіма конфуз буває,— розсудливо заговорив другий, що йшов у самих спідніх.— А от наш взводний справді мало не втопився. Роззуватись не захотів, обмотки довго скидати, ну, й поплив', а обмотка взяла та й розв'язалась у воді. Спутала йому ноги Ой, і горлав же він ! В Слані, мабуть, чути було!
Розшукавши командира дружини Крамскова, Григорій наказав йому вивести стрільців на край лісу, розташувати їх так, щоб можна було, коли треба, обстрілювати червоноар-мійські цепи з флангу, а сам поїхав до своїх сотень.
На півдорозі він зустрів штабного ординарця. Той спинив коня, що важко носив боками, і полегшено зітхнув.
— Насилу розшукав вас !
— Ти чого ?
— З штабу наказано передати, що Татарська сотня покинула окопи. Побоюються, щоб не оточили їх, відступають до пісків... Кудінов, на словах, велів зараз же поспішати вам туди.
З полувзводом козаків, що мали найпрудкіших коней, Григорій лісом вибрався на дорогу. Проскакавши з двадцять хвилин, вони вже були коло озера Голий Ільмень. Вліво від них по луці врозсип бігли охоплені панікою татарці. Фронтовики й бувалі козаки пробирались неквапно, трималися ближче до озера, ховаючись у прибережній кузі; більшість же, маючи, як видно, одне бажання — якнайшвидше добратись до лісу, не звертаючи уваги на рідкий кулеметний вогонь, перла навпростець.
— Доганяй їх ! Шмагай нагаями ...— скосивши очі від люті, кричав Григорій і перший пустив коня навздогін за хуторянами.
Позаду всіх, кульгаючи, дивовижною, танцюючою іноходдю трюхикав Христоия. Напередодні на рибній ловлі він дуже розрізав очеретом п'яту, через те й не міг бігти з усією властивою його довгим ногам прудкістю. Григорій наздоганяв його, високо піднявши над головою нагая. Зачувши кінський тупіт, Христоня оглянувся і помітно побіг швидше.
— Куди ?! Стій !.. Стій, кажу тобі Г.-г даремно кричав Григорій.
Але Христоня й не думав спинятися. Він побіг ще швидше, перейшовши на якийсь шалений верблюжий галоп.
Тоді оскаженілий Григорій прохрипів страшну матірну лайку, гукнув на коня і, порівнявшись, з насолодою рубнув нагаєм по мокрій від поту христониній спині. Христоня стенувся від удару, зробив чудернацький стрибок убік, щось подібне до заячої "скидки", сів на землю й почав неквапливо й ретельно обмацувати спину.
Козаки, що супроводили Григорія, заскакували попереду втікачів, спиняли їх, але нагаїв у хід не пускали.
— Шмагай їх !.. Шмагай!..— трясучи своїм оздобленим нагаєм, хрипко кричав Григорій. Кінь крутився під ним, ставав дибки, ніяк не хотів іти вперед. Насилу направивши його, Григорій поскакав до тих, що бігли попереду. На скаку він мигцем бачив Степана Астахова, що спинився біля куща і мовчки усміхався ; бачив, як Анікушка, присідаючи від сміху і склавши долоні рупором, пронизливим, жіночим голосом верещав :
— Браття ! Рятуйся, хто може! Червоні!.. Бери їх!.. Бери !..
Григорій наздоганяв ще одного хуторянина, одягненого в ватяну куртку, що біг невтомно і жваво. Сутулувата фігура його була якось дивно знайома, але розпізнавати було ніколи, і Григорій ще здаля загорлав:
— Стій, сучий сину !.. Стій, зарубаю !..
І раптом чоловік у ватяній куртці побіг повільніше, спинишся, і, коли став обертатись,— характерним, знайомим з дитинства жестом виявляючи найвищий ступінь збудження,—вражений Григорій, ще не бачачи обличчя, впізнав батька.
Щоки Пантелея Прокоповича пересмикували судороги.
— Цебто рідний батько — сучий син ? Це батька нахваляєшся зарубати ? — високим, що аж зривався, фальцетом закричав він.
Очі його димились такою знайомою невгамовною люттю, що обурення Григорія враз охололо і він, з силою стримавши коня, крикнув :
— Не впізнав у спину ! Чого горлаєш, батьку ?
— Як це, не впізнав? Батька і не впізнав?!
Така безглузда ?й недоречна була зараз оця стареча образливість, що Григорій — уже сміючись порівнявся з батьком, примирливо сказав:
— Батьку, не сердься ! На тобі* сюртук якийсь невідомий мені, а крім того, ти летів, як призовий кінь, і навіть кульгавість твоя кудись поділась! Як же тебе впізнати ?
І знов, як бувало де раніше, завжди, в домашньому побуті,. Пантелей Прокопович притих І, все ще уривчасто дихаючи, але посмирнівши, погодився :
— Сюртук на мені, правду кажеш, новий, виміняв на кожух,— кожух тягати важко,— а кульгати ... Коли ж тут кульгати ? Тут, брате ти мій, уже не до того !.. Смерть в очах, а ти про ногу балакаєш...
— Ну, до смерті ще далеко. Завертай, батьку ! Патронів не розгубив ?
— Куди ж завертати ? — обурився старик.
Але тепер уже Григорій підвищив голос ; відрубуючи кожне слово, скомандував :
— Наказую вернутись ! За непослух командира в бойовій обстановці знаєш, що по уставу полагається ?
Сказане вплинуло : Пантелей Прокопович поправив на спині гвинтівку, неохоче поплентався назад. Порівнявшись з одним з стариків, який ще повільніше йшов назад, зітхаючи, сказав :
— Он вони які тепер синки ! Нема того, щоб уважити батькові, або, приміром кажучи, ослобонити від бою, а він його ж таки намагається ... отуди направити ... та — а — ак ... Ні, покійничок Петро, царство йому небесне, куди луччий буві! Рівна в. нього душа була, а цей тороплений ; Гришка значить, хоч він і командир дивізії, заслужений і інше все, а не такий. Весь на купинах, і жодної не можна торкнути. Цей мене старого на піч не інакше як шилом буде підсаджувати !
Татарців оброзумили без особливих труднощів...
Трохи згодом Григорій зібрав усю сотню, завів її під прикриття ; не злізаючи з сідла, коротко пояснив :
— Червоні переправились і намагаються взяти Вешки. Коло' Дону зараз почався бій. Діло — не жарти, і втікати даремно не раджу. Коли ще раз побіжите — накажу кінноті, яка стоїть у Єринському, рубати вас як зрадників! — Григорій оглянув різношерсто одягнений натовп хуторян, закінчив з неприхованим презирством : — Багато у вас в сотні всякої сволоти набралось, вона й розводить страхи... Побігли, в штани напустили, вояки. А ще козаки називаєтесь! Особливо ви, діди, глядіть мені! Взялись воювати, то нічого тепер голову між ноги ховати ! Зараз же повзводно, риссю он до того рубежа і від кущів — до Дону. Понад Доном — до Семенівської сотні. Разом з нею вдарите червоним у фланг. Марш ! Живо!
Татарці мовчки вислухали і так само мовчки попрямували до кущів'. Діди пригнічено кректіли, озирались на Григорія, що швидко поскакав з козаками. Старий Обнізов, що йшов у ногу з Пантелеем Прокоповичем, захоплено сказав:
— Ну, й геройського сина дав тобі господь ! Просто орел! Як він Христоню потяг по спині! Враз усьому дав порядок!
І підхвалений у батьківських почуттях Пантелей Прокопович охоче погодився :
— І не говори ! Таких синів по світі: пошукати ! Повний бант хрестів, це тобі жарти? От Петро, покійничок, царство йому небесне, хоч він і рідний син був, і першенький, а все ж не такий ! Занадто вже смирний був, якийсь, чума його знає, недороблений.