Ще через один день Листницького вирядили до Тихорецької, важко пораненого в ліву руку та в стегно.
Під Коренівеькою зав'язався довгий і упертий бій. Листницький із своїм полком двічі ходив в атаку й коатр-атаку. Втретє підвелись розстрільні його батальйону. Підштовхуваний криками ротного: "Не лягай!" "Орлята, вперед!", "Вперед— за справу Корнілова!"—він важко біг нескошеною пшеницею підтюпцем, щитком держачи в лівій руці над головою лопатку, правою стискаючи гвинтівку. Один раз куля із дзвенючим виском ковзнула по спадистому жолобі лопатки, і Листницький, вирівнюючи в руці держак, відчув укол радості: "Мимо!" А потім руку його кинтло вбік коротким, на диво .сильним ударом. Він випустив лопатку і зопалу, з незахищеною головою, пробіг ще з десяток сажнів. Спробував було взяти гвинтівку навпереваги, але не зміг піднести руку. Біль, як оливо в форму, важко вливався до кожного суглоба. Приліг на борозні, кілька разів, не пере' спливши себе, скрикнув. Уже лежачого, куля куснула його в стегно, і він поволі й трудно розставсь із свідомістю.
У Тихорецькій йому ампутували розтрощену руку, ви-тягли із стегна окрушину кістки. Два тижні лежав, мордований розпачем, болем, нудьгою, потім перевезли до Новочеркаська. Ще тридцять нудливих діб у лазареті. Перев'язки, набридлі обличчя сестер та лікарів, тонкий запах йоду, карболки... Зрідка приходила Ольга Миколаївна Щоки її світилися зеленкуватою пожовтю. Траур усугуб-ляв невиплаканий смуток спустошених очей. Листницький подовгу дивився в її вицвілі очі, мовчав, сором'язливо, по злодійськії, ховав під ковдру порожній рукав сорочки. Вона неначе знехотя випитувала подробиці про смерть чоловіка, погляд її гасав по ліжках, слухала з позірною розвіянісію.
Виписавшись з лазарету, Листницький прийшов до неї. Вона зустріла його біля ганку, відвернулась, коли він, цілуючи її руку, НИЗКО схилив голову в густій повіті, ко-ротко-обстриженого білявого волосся.
Він був старанно виголений, захисний чепурний френч сидів на ньому по старому бездоганно, але порожній рукав болісно непокоїв, — корчійно ворушився всередині його малюсінький забинтований обрубок руки. Вони пішли в дім. Листницький заговорив, не сідаючи:
— Борис перед смертю прохав мене... взяв з мене обіцянку, що я вас не покину...
— Я знаю.
— Звідки?
— З його останнього листа...
— Бажання його, щоб ми були вкупі... Звісно, якщо ви погодитесь, якщо вас влаш гуд шлюб з інвалідом... Прошу вас вірити... мова про почуття прозвувала 6 тецер... Але щиро хочу вашого добробуту...
Збеніежений вигляд і безладна, схвильована мова Лист-ницького її зворушили.
— Я думала про це... Я згодна.
— Ми поїдемо в мадток до мого батька.
— Гаразд.
— Решту можна оформити потім?
— Так.
Він шанобливо доторкнувсь губами до її безважної, як порцеляна, руки і, коли підвів покірно очі, побачив тінь усмішки, що бігла з губів її.
Любов і важке плотське хотіння поривали Листницького до Ольги. Він почав бувати в неї щодня. До казки тяглось стомлене від бойових буднів серце... 1 він насамоті із собою міркував, як герой класичного романа, терпляче шукав у собі якихось високих почуттів, яких ніколи ні до кого не мав, — може, бажаючи прикрити й прикрасити ними наготу звичайного почуттєвого потягу. Проте казка одним крилом торкалась дійсності: не тільки статевий
потяг, але й ще якась незрима нить прив'язувала його до цієї жінки, що випадково стала поперек життя. Він невиразно розбиравсь у власних переживаннях, одне лиш відчуваючи з найбільшою ясністю: що ним, скаліченим і вибитим з лав, по старому владно править рознузданий і дикий інстинкт — "мені все можна". Навіть у скорботні для Ольги дні, коли вона ще носила в собі, як плід, гіркоту найтяжчої втрати, він, розпалюваний ревністю до мертвого Горчакова, бажав її, бажав несамовито... Шаленим виром шумувало життя. В ті дні люди, що нюхали запах пороху, Засліплені, оглушені подіями, жили квапливо й пожадливо, самим сьогоднішнім днем, і чи не тому. Лйстницький і хапався зв'язати вузлом своє і Ольжине життя, може, не-виразно усвідомлюючи неминучу загибель справи, за яку ходив на смерть.
Він повідомив батька докладним листом про те, що одружується, і незабаром приїде з дружиною до Ягідного.
"...Я своє скінчив. Я міг би ще й з однією рукою нищити збунтовану наволоч, цей проклятий "народ", над долею якого десятки років плакала та слинилась російська інтелігенція, але, справді бо. тепер це здається мені дико-безглуздим... Краснов не ладнає 3 Денікіним; а всередині обох таборів — взаємне підсижування, інтриги, гидь і паскудство. Іноді мені стає моторошно. Що ж буде? їду додому, щоб обняти вас тепер єдиною рукою та пожити з вами, збоку стежачи за боротьбою. З мене вже не солдат, а каліка, фізичний і духовний. Я стомився, капітулюю. Певне, почасти цим викликане моє одруження та прагнення знайти "тиху пристань", — сумно — іронічною припискою закінчував він листа.
Від'їзд з Новочеркаська був призначений за тиждень. За кілька днів до від'їзду Листницький остаточно переселився до Го чанової.
Після ночі, що зблизила їх, Ольга якось осунулася, стьмяніла. Вона й потім поступалася перед його домаганнями, але положенням, що утворилось, болісно тяготилось і в душі була ображена. Не знав Листницький чи не хотів знати, що різною мірою міряють любов, яка зв'язуй їх, і однією — ненависть.
До від'їзду 6}вген думав про Ок?ану нехотя, припадком. Він затулявся від думок про неї, як рукою від сонця, але мимо його вллі, все настирливіше — смугами світла — почали прохоплюватись, тривожити його спогади про цей зв'язок, що виріс за роки в міцний союз. Один час він було подумав: "Не. пориватиму з нею стосунків. Вона погодиться". Але почуття порядності перемогло, — вирішив по приїзді перебалакати і, якщо буде можливість, розстатись.
Наприкінці четвертого дня приїхали до Ягідного. Старий пан зустрів молодих за верству від мастку. Ще здаля побачив €5вген, як батько важко переніс ногу через сидіння бігових дрожок, скинув капелюх.
— Виїхав зустріти дорогих гостей. Ну, дайте но глянути на вас... — забасив він, незграбно пригортаючи невістку, тикаючись їй у щоку зеленавосивими, прокуреними пучками вусів.
— Сідайте до нас, папа! Кучер, рушай. А, діду Сашко, кдоров ! Живий ? На мод місце сідайте, тату, а я ось поруч зучера вмощуся.
Старий сів поруч Ольги, хусткою витер вуса і стримано, З удаваною жвавістю оглянув сина.
— Ну як, друже?
— Дуясе вже я радий вам 1
— Інвалід, кажеш?
'— Що ж вдідш? Інвалід.
Батько з удаваною бадьорістю поглядав на Євгена, намагаючись за суворістю потаїти вираз жалощів, уникаючи дивитись на порожній, заткнутий за пояс, зелений рукав мундира.
— Нічого, звик. — вген поворушив плечем.
— Звичайно, звикнеш, — захапався старий, — аби голова була ціла. Аджеж із щитом... а? Чи як? Із щитом, кажу, прибув. І навіть із взятою в полон прекрасною бранкою?
6|вген любувався вишуканою, трохи застарілою галантністю батька, очима питався в Ольги: "Ну, як старий?" —; і по жвавій усмішці, по теплі, що зігріло ЇЙ очі, без слів Зрозумів, що батько їй сподобався.
Сірі напіврисисті коні шибко несли коляску з узвозу. З горба завіднились будівлі, зелена розметана грива левади, дім, що білів стінами, клени, що заступили вікна
— Гарно ж як! Ах, гарно! — поправішала Ольга.
Від двору, високо підскакуючи, неслись чорні хорти. Вони оточили коляску. Позаду дід Сашко ляснув батогом одного, що плигав у дрожки, крикнув запально:
— Під колесо лізеш, диявол! Геть!
(~вген сидів спиною до коней; коні зрідка пофуркували, дрібні бризки вітер відносив назад, кропив ними його шию.
Він посміхався, дивлячись на батька, Ольгу, дорогу, вистелену колосками, на горбок, що, поволі підносячись, заступав далекий гребінь і горизонт.
— Глушина яка! І як тихо...
Ольга усмішкою проводила круків, що мовчазно летіли над дорогою, кущі полинку й буркуну, що бігли геть назад...
— Нас вийшлиг зустрічати. — Пан помружив очі.
— Хто?
— Челядь.
вген, оглянувшись, ще не розрізняючи облич, відчув в одній з жінок Оксану, густо почервонів. Він сподівався, що обличчя Оксанине буде позначене хвилюванням, та, коли коляска, різво шарудячи, порівнялась з воротами, він здро-жом у серці глянув праворуч і побачив Оксану, —— його
Ы
вразило обличчя її, стримано — веселе, усміхнене. Йому наче тягар упав з пліч, він заспокоївся, кивнув на привітання.
— Яка порочна врода! Хто це?.. Визивно гарна, правда ж? — Ольга захопленими очима показала на Оксану.
Але Євгенові вернулася мужність; спокійно й холодно погодивсь:
— Так, гарна жінка. Це наша покоївка.
Присутність Ольги позначалася на всьому в домі. Старий пан, що раніше цілими днями ходив по домі в нічній сорочці та теплих плетених підштаниках, наказав, витягти із скринь пропахлі нафталіном сурдути та генеральські, на випуст, штани. Раніше неохайний у всьому, що стосувалось його персони, тепер кричав на Оксану за якусь там малюсіньку брижку на випрасуваній білизні і робив страшні очі, коли вона подавала йому вранці невичищені чоботи. Він посвіжішав, приємно дивуючи око Євгена глянсом неодмінно виголених щок.
Оксана, наче передчуваючи лихо, пильнувала догодити молодій господині, була запобігливо-покірна та над міру прислужлива. Ликера з шкури пнулася, щоб добріший зварити обід, і перевершувала саму себе щодо винайдення особливо приємних на смак соусів та підлев. Навіть діда Сашка, занепалого й різко постарілого, зачепив згубний вплив перемін, що відбувалися в Ягідному. Якось зустрів його пан біля ганку, оглянув всього від голови до ніг і зловісно поманив пальцем.
— Ти що ж це, сучий син ? А ? — Пан страшно повів очима. — В якому в тебе вигляді штани?А?
— А в якому! — зухвало відказав дід Сашко, але сам був злегка збентежений і надзвичайним допросом, і тремтячим голосом хазяїна.
— В господі молода жінка, а ти, хаме, ти мене на той світ загнати хочеш ?! Чом матню не застібаєш, цап смердючий? Ну?!
Брудні пальці діда Сашка, діткнувшись шіріньки, майнули по довгій низці ядерних гудзиків, як по клапанах беззвучної гармошки. Він хотів ще щось презухвале сказати хазяї нові, але той, як замолоду, тупнув ногою, та так, що на гостроносому, старовинного фасону, чоботі підошва вищирилась, — гаркнув :
— До стайні! Марш! Ликеру заставлю окропом тебе пошпарити! Грязь ізшкреби з себе, кінське бидло!
б вген відпочивав, блукав з рушницею по суходіллі, біля викошених просищ стріляв куріпок.