Кончились недо-волення, втома, лють. Сотні все настирливіше казали:
— Виб'ємо з дінської землі червонців — і край! Далі границі не підемо. Нехай Росія — сама собі, а ми самі собі. Чи нам же в них свої порядки заводити!
Під Філонівською всю осінь ішли в'ялі бої. Найголовнішим стратегічним центром був Царицин, туди кидали і білі, і червоні найкращі сили, а на Північному фронті в супротивних сторін не було переваги. Ті і інші громадили сили для рішучого натиску. Козаки мали більше кінноти;
використовуючи цю перевагу, Провадили комбіновані операції, обхоплювали фланги, заходили в тил. Перевага була на боці козаків лише тому, що протистояли їм морально-хисткі частини із свіжомо! ілізованих червоноармійців, здебільшого прифронтової смуги. Саратівці, тамбовці здавались тисячами. Та як тільки командування кидало в діло робітничий полк, матроський загін або миронівську кінноту, — становище вирівнювалось, і знову ініціатива гуляла З рук до рук, і почережно одержувало перемогу чисто місцевого значення.
Беручи участь у війні, Григорій байдужо стежив за її ходом. Він був певен: к зимі фронту не стане; знав, що козаки настроєні по примиренському, і про затяжну війну не люже бути й мови. В иолк коли-не-коли приходили газети. Григорій з ненавистю брав до рук жовте, друковане на обгортковому папері число "Верхне-Донского края" і, швидко проглядаючи зведення фронтів, скреготав Зубами, а козаки добродушно іржали, коли він читав їм уголос бравурні, підсолоджено-бадьорі рядки:
"27 вересня на Філонівському напрямку бої з перемінним успіхом. Вночі проти 26 доблесний Вешенський полк вибив противника з хутора Підгірново і на плечах його увірвавсь до хутора Лук'янівського. Взято трофеї і силу полонених. Червоні частини в безладі відступають. Настрій козаків бадьорий. Донці рвуться до нових перемог",
— Скільки ото полонених забрали ми? Силу? Ох-ох, су-у-учі діти! Тридцять два человіка взяли. А вони... ах-ха-ха-ха !... — заходивсь Митько Коршунов, на всю широчінь роззявляючи білозубий рот, довгими долонями стискаючи боки.
Не вірили козаки й відомостям про успіхи "кадетів" у Сибіру та за Кубані, надто безсоромно й нахабно брехав "Верхне-Донской край". Охваткін — великорукий, величезного зросту козак, прочитавши статтю про чехо-словаць-кий заколот, заявив у присутності Григорія:
— От притиснуть чеха, а потім як гахнуть на нас всю
армію, яка між ним була, і потече з мас мокра юШка... Одно слово — Расея!—І грізно закінчив : — Жарт, чи що?
— Не лякай! Аж біля душка замлоїло від дурнячої балачки,— відмахнувся Прохір Зиков.
А Григорій, скручуючи курити, з тихою злорадністю вирішив про себе: ((Справедливо".
Він довго сидів цього вечора за столом, згорбившись, розстібнувши комір вигорілої на сонці сорочки з такими ж вигорілими захисними погонами. Засмагле обличчя його, на якому нездорова повнота зрівняла ритвини та гострі виступи вилиць, було суворе. Він крутив чорною мускулястою ши§ю, задумано покручував закучерявлений, поруділий від сонця кінчик вуса і напружено дивився в одну точку похолоділими за останні роки лютими очима. Думав З тугою незвичною трудністю, і, вже лягаючи спати, неначе відповідаючи на загальне питання, сказав:
— Нікуди податись.
Всю ніч не спав. Часто виходив навідувати коня і подовгу стояв на ганку, сповитий чорною, шовково-шеле-стячою тишею.
Відай, ще блимала тихим тремтячим світлом та малюсінька зірочка, під якою народився Григорій; видно, це прийшла пора зірватися їй і летіти, обпалюючи небеса падучим холодним полум'ям. Тро$ коней вбито під Григоріям за осінь, в п'яти місцях продірявлена шинель. Смерть наче загравала з козаком, обвіваючи його чорним крилом. Якось куля наскрізь пробила мідну головку шаблі, темляк упав під ноги коневі, мов перекушений.
— Хтось палко за тебе молиться, Григорію, — сказав йому Митько Коршунов і зчудувавсь на невеселу Григо-ріяву усмішку.
Фронт перевалив за лінію залізниці. Щодня обози підвозили мотки колючого дроту. Щодня телеграф струмив по фронті слова:
97
4. Тихий Дій
"З днини на днину прибудуть війська союзників. Треба укріпитись на границях області до приходу підмоги, здержати натиск червоних за всяку ціну".
Мобілізована людність довбала плішнями мерзлу землю, рила шанці, обплутувала їх колючим дротом, а вночі, коли козаки залишали шанці і йшли до житла погрітись, до шанців підходили розвідники-червоноармійці, валяли скріпи і чіпляли на іржаві колючки дроту відозви до козаків. Козаки читали їх пожадливо, неначе листи від рідні. Було ясно, що в таких умовах провадити і далі війну річ немислима. Тисли мороз, зміняючись відлигами та буйними снігопадами. Шанці замітав сніг. В шанцях важко було пролежати навіть годину. Козаки мерзли, відморожували собі ноги й руки. В піших та пластунських частинах у багатьох не було чобіт. Дехто вийшов на фронт неначе на подвір'я, — для того, щоб скотині наметати, — в самих чириках та легких шараварах. В союзників не вірили.— "На жуках вони їдуть!" — засмучено сказав одного разу Андрюшка Кашулін. А стикаючись із роз'їздами червоних, козаки чули, як ті горлали: "Еге-гей! христосики! Ви до нас на танках, а ми до вас на санках! Мастіть п'яти салом,. — незабаром в гостину приїдемо".
З середини листопада червоні перейшли в наступ. Вони вперто відтісняли козацькі частини до лінії залізниці. Але злам в операціях настав пізніше. 16 грудня миронівеька кіннота після тривалого бою збила 33 полк, але на дільниці Вешенського полку, що развернувся біля хутора Коло-дезянського, нахопилась на шалений опір. Зза осеіженого кружка токових частоколів вешенці-кулеметники зустрічали противника, що наступав пішими лавами, шквальним вогнем. Правофланговий кулемет в найдосвідченіших руках каргінського козака Антипова бив з розсіюванням углиб, викошував цепи в перебіжці. Сотня крилась димом пострілів. А з лівого флангу вже рушили дві сотні в обхід.
Надвечір червоноармійські частини, що наступали в'яло, змінив допіру прибулий на фронт загін матросів. Вони
пішли в атаку на кулемети в лоб, не лягаючи, без крику. Григорій стріляв безперервно... Закурілась накладка. Цівка розпеклась і пекла пальці. Прохолодивши гвинтівку, Григорій знову загонив обійму, ловив примруженим оком далекі чорні фігурки на мушку.
Матроси збили їх. Сотні, порозбиравши коней, проскакали хутір, виметнулись на бугор. Григорій оглянувся й несвідомо кинув повід. З бугра далеко виднілось тоскне снігове поле з мисами занесеного снігом бур'яну та фіалковими надвечірніми тінями, прокладеними обіч балок. На ньому на протязі верстви чорною висипкою лежали трупи порізаних кулеметним вогнем матросів. Всі вони, одягнені в бушлати й шкіряні куртки, чорніли на снігу, як зграя граків, що присіли на вилеті...
Проти вечора, порізнені наступом, сотні, втративши зв'язок з Уланським полком та одним з номерних полків Усть Медведицького округу, що був праворуч від них, стали на ночівлю у двох хуторах, розташованих над малесенькою річечкою, притокою Бузулука.
Вже смерком Григорій, повертаючись з місця, де з наказу командира сотні він розставив застави, зустрівся на провулкові з командиром полку та полковим ад'ютантом.
— Де третя сотня?—натягаючи поводи спитавсь командир.
Григорій відповів. Вершники торкнули коней.
— Втрати в сотні великі ? — від'їхавши, спитав ад'ютант ; відповіді він не розчув, перепитав:
— Як?
Але Григорій пішов, не відповідаючи.
Всю ніч через хутір тяглись якісь обози. Біля двору, де ночував з козаками Григорій, довго стояла батарея. Крізь одинарне віконце чути було матірну лайку, крик їздових, метушню. До хати заходили грітись номери, ординарці з штабу полку, що якимсь чином опинились на цьому хуторі. Опівночі, збудивши господарів і козаків, вдерлось трод з прислуги батареї. Вони неподалечку в річці загрузили гармату і вирішили заночувати, щоб вранці
виручити її биками* Григорій прокинувся, довго дививсь, як батарейці, крехчучи, зчищаючи з чобіт липучу мерзлу грязь, розбуваються та розвішують на лежнику підземки мокрі онучі. Потім увійшов, по вуха вимазаний, офіцер-артилерист. Він попросився переночувати, скинув шинель і довго з байдужим виглядом розмазував по обличчі рукавом френча бризки грязі.
— Одну гармату ми втратили, — сказав він, дивлячись на Григорія покірними, як у втомленого коня, очима.— Сьогодні такий бій був, як під Мачухою. Нас намацали після двох пострілів... Я — ак гахне—і вмить перебив бойову вісь. А гармата стояла на току. Якнайкраще замаскована була... — До кожної фрази він звично і, певне, несвідомо приточував сороміцьку лайку. — Ви Вешенського полку? А чай питимете? Господинонько, ви б нам самоварчик, а?
Він, виявилось, був балакучий, набридливий розмовник. Чай поглинав невтомно. І за півгодини Григорій вже знав, що родом той з Платівської станиці, скінчив реальне, був на германській війні і двічі нещасливо одружувавсь.
— Тепер амінь Дінській армії! — казав він, злизуючи піт з голеної губи гострим і червоним язиком. — Війна доходить краю. Фронт завтра розповзеться, а за два тижні ми будемо вже в Новочеркаську. Хотіли з босими козаками штурмувати Росію! Ну, чи не ідіоти ото ? А кадрові офіцери — всі негідники, ійбогу! Ви ж з козаків? Так ? Ось вашими руками вони й хтять каштанчики з жару тягати. А самі по інтендантствах лавровий лист та крупу розважують.
Він часто блимав безбарвними очима, ворушився, навалюючись на стіл всім великим та щільно збитим корпусом, а кутки великого, розтягнутого рота були похмуро й безвільно спущені вниз, і на обличчі зберігався незайманим старий вираз покірної замордованої коняки.
— Раніш, от хоч би в епоху Наполеона, добре було воювати! Зійшлись дві армії, цокнулись, розійшлись. Ні
тобі фронтів, ні сидіння в шанцях. А тепер зачни розбиратися в операціях, — сам чорт в'язи скрутить. Якщо раніш історики брехали, то в описі цієї війни такого навернуть... Нуд самий, а не війна! Барв немає* Грязце! І взагалі — безглуздя. Я б оцих верховодів звів сам-на-сам і сказав: "Ось вам, добродію Ленін, вахмістр, — вчіться в нього володіти зброєю. А вам, добродію Краснов, сором не вміти". І хай би як Давід з Голіафом, бились: чий верх, того й влада. Народові байдуже, хто ним править. Як ви вважайте, пане хорунжий?
Григорій, не відповідаючи, сонно стежив за тугими рухами його" м'ясистих пліч та рук, за червоним язиком, що неприємно-часто мелькав у щілині рота.