І знову вулиця — як забутий степовий шлях, і випадковими й непотрібними видаються на ній фарбовані назелено гармати та зморені походами й сонцем сплячі люди.
Нудьгуючи, Григорій пішов було до хати, але на вулиці показалось трод козаків — вершників з чужої сотні. Вони гнали невеличку купку полонених червоногвардійців. Артилеристи заметушились, повставали, обмітаючи куряву З гімнастерок та шараварів. Підвелись офіцери. В сусідньому дворі хтось радісно гукнув:
— Хлопці, полонених женуть! Брешу? І ось тобі,мати божа!
З дворів, поспішаючи, виходили заспані козаки. Підійшли полонені — восьмеро просмерділих потом, вицяцькованих курявою молодих хлопців. їх щільно оточили.
—— Де їх забрали ? — спитав командир батареї, розглядаючи полонених з холодною цікавістю.
Один з конвойних відповів не без хвастовитого, молодецтва:
— Вояки! Це ми їх в сояшниках біля хутора переловили. Ховались, чисто перепели від шуліки. Ми їх з коней побачили і ну ганяти ! Одного вбили .. .
Червоногвардійці налякано тулились. Вони, очевидно, боялись розправи. Очі їх безпорадно бігали по обличчях козаків. Лише один, з вигляду старший, брунатний від засмаги, вилицюватий, в засмальцьованій гімнастерці та вкрай розвіхтених обмотках, презирливо дивився понад головами злегка сизуватими чорними очима й щільно стискав розбиті до крові губи. Був він коренастий, широкоплечий. На чорних цупких, як кінський волос, кучерях його приплескано, зеленим млинцем, сидів кашкет із слідом кокарди, що зацілів, певне, ще від германської. Він стояв вільно, чорними товстими пальцями із засохлою на нігтях кров'ю торкав розстібнутий комір тільної сорочки та гострий, у чорній щетині, кадик. З вигляду він здавався байдужим, але вільно відставлена нога, до колінного згину потворно товста від обмотки, нагорнутої на онучу, дрижала дрібним, як у пропасниці, дрожом. Інші були бліді, безоб-лцчні. Сам тільки він впадав в око дужим складом плечей та татарським енергійним обличчям. Може тому командир батареї і звернувся до нього з питанням:
— Ти хто такий?
Дрібні, схожі на окрушини антрацріту очі червоногвар-дійця пожвавішалрі, і ввесь він якось непомітно, але ловко підібрався.
— Червоноармієць. Руський.
— Звідки родом?
— Пензенський.
— Доброволець, гад?
— Ні. Старший унтер-офіцер старої армії* 3 сімнадцятого попав, і так ото досі...
Один з конвоірів пристав до розмови :
— Він на нас стріляв, вражий син!
— Стріляв? — кисло нахмурився осавулі, спіймавши погляд Григорія, що стояв проти нього, показав очима на полоненого.—Ач який!.. Стріляв, а? Ти що ж, не сподівався, що візьмуть? А якщо за це зараз в розход?
— Сподівавсь відстрілятись. — Розбиті губи зіщулились у винуватій усмішці.
— От фрукт! Чому ж не відстрілявся?
— Патрони витратив.
— А — а— а... — Очі осавула похололи, але оглянули солдата з неприхованим задоволенням. — А ви, бісові сини, Звідки ? —вже зовсім іншим тоном спитався він, майнувши повеселілими очима по інших.
— Нибілізовані ми, ваше високоблагороді§! Саратівські ми... балашівські... — заскиглив високий довгошиїй' парубок, часто моргаючи, пошкрябуючи в рудувато-іржавому волоссі.
Григорій з болісною цікавістю розглядав одягнених у захисне молодих парубків, їх прості мужичі обличчя, непоказний піхотний вигляд. Ворожість збуджував у нього самий лише вилицюватий. Він звернувсь до нього глузливо й люто:
— Нащо признавався? Ти, мабуть,ротою в них орудував? Командир? Комуніст? Вистріляв, кажеш, патрони? А ми тебе за це шаблями посічемо? Це як?
Червоногвардщць, ворушачи ніздрями розчавленого прикладами носа, вже сміливіше казав:
— Я признававсь не з молодецтва. Чого я таїтимусь? Раз стріляв — значить, признавайся... Так я кажу ? А щодо ... карайте! Я від вас... — і знову, падлюка, посміхнувсь! — добра не сподіваюсь, на те ви й козаки.
Навколо хвально посміхались. Григорій, упокорений розважливим голосом солдата, відійшов. Він бачив, як полонені пішли до колодязя напитись. З провулку взводними рядами виходила сотня пластунів.
І ЗГОДОМ, коли полк вступив у смугу безперервних боїв, коли замість завіс уже ліг зломистою вилюжиною фронт, Гр игорій завжди, стикаючись з неприятелем, бувши в безпосередній від нього близині, зазнавав того самого гострого почуття величезної, ненаситної цікавості до більшовиків, до цих російських солдатів, з якими йому для чогось треба було воюватись. У ньому неначе назавжди зосталось це наївно-дитяче почуття, народжене в перші дні чотирирічної війни, коли він під Лешнювом з пагорба спостерігав вперше метушню австро-угорського війська та обозів. "А іщо за люди? А які вони"? Неначе й не було в його житті смуги, коли в н бився під Глибокою з чернецівським загоном. Але тоді він твердо знав обличчя своїх ворогів,—здебільшого вони були офіцери, козаки. А тут йому доводилось мати діло з російськими солдатами, з якимись іншими людьми, з тими, які всі§ю громадою підпирали радянську владу, і прагнули, як гадав він, захопити козацькі землі та вгіддя.
Ще раз гкось в бою майже всупір нахопився він на червоногвардійців, що несподівано висипали з відножини байраку. Він виїхав із взводом у рекогносцировку, під'їхав теклиною байрачка до розвилку і тут раптом почув окаючу російську говірку на тверде "г", матірну лайку, сипке шарудіння кроків. Кілька червоногвардійців — з них один китаєць — вихопились на гребінь і, приголомшені виглядом козаків, на мить завмерли від здивовання.
— Козаки! — падаючи, злякано клохкучим голосом крикнув один.
Китаєць стрельнув. І зараз же різко, захлинаючись, скоромовкою, закричав той білявий, що впав:
— Товариші! Давай максимку! Козаки!
Давай же! Козаки, вашу мать!..
Китайця Митько Коршунов зрізав з нагана і, круто повертаючи коня, тіснячи ним коня Григорійового, перший
погнав гучною крутоберегою теклиною, працюючи повід-дами, направляючи по закрутах тривожний кінський біг. За ним скакали інші, громадячись та намагаючись випередити один одного. Позад них баритонисто зарокотав кулемет, кулі збивали листя терну та глоду, що густо ріс по схилах та мисах, дробили й хижо рвали кам'янисте днище теклини ...
Ще кілька разів сходився лицем до лиця з червоними, бачив, як кулі козаків виривали спід ніг червоногвардійців землю, і ті падали й залишали життя на цій родючій та чужій їм землі.
... І помалу Григорій став пройматися злобою до більшовиків. Вони вдерлися в його життя ворогами, відняли його від землі. Він бачив : таке самісіньке почуття опановуй і інших козаків: всім їм здавалось, що тільки з вини більшовиків, які напирають на область, іде ця війна. І кожний, дивлячись на неприбрані вали пшениці, на полеглий під копитами нескошений хліб, на порожні гармани, згадував свої десятини, над якими хрипіли в надсильній праці жінки, і черствів серцем, звірів. Григорієві іноді в бою здавалось, що й вороги його — тамбовські, рязанські, саратівські мужики—йдуть, поривані таким же ревнивим почуттям до землі. "Б'ємося за неї, наче за любку", — думав Григорій.
Менше стали брати в полон. Почастішали випадки розправ над полоненими. Широкою хвилею розлились по фронті грабунки: брали в запідозрених у співчутті більшовикам, у сімей червоногвардійців, роздягали наголо полонених...
Брали все, починаючи з коней та бричок, кінчаючи геть непотрібними громіздкими речами. Брали і козаки, і офіцери. Обози другого розряду пухли від здобичі. І чого тільки не було на підводах. І одежа, і самовари, і швальні машини, і кінська упряж — все, що становило якусь цінність. Здобич з обозів сплавлялась додому. Приїздили родичі, охотою везли до частин патрони й харч, а звідти набивали брички награбованим, Кінні полки — а їх була більшість —
доводились особливо розгнуздано. Піхотинцеві, крім ладівниці, нема куди покласти, а вершник набивав сакви, сідла, ув'язував у тороки, і кінь його скидався більш на в'ючну тварину, ніж на муштрового коня. Розперезались братки. Грабунок на війні завжди був для козака найважливішою рушійною силою. Григорій знав це і з оповідань стариків про минулі війни, і з власного досвіду. Ще в дні германської війни, коли полк ходив у тилу по Прусії, командир бригади — заслужений генерал — казав, вишукувавши двенадцать сотень, показуючи нагайкою на малюсіньке місто, розташоване під пагорками.
— Візьмете — на дві години місто у вашій волі. Але через дві години найпершого ж, спійманого на грабункові,— до стінки!
Але до Григорія якось не прищепилося це, — він брав лише їстивне та корм коневі, невиразно опасуючись чіпати чуже, і з огидою ставлячись до грабунків. Особливо гидким Здавалось йому грабування своїх же козаків. Сотню він держав суворо. Його козаки, якщо й брали, то таячись і в рідких випадках. Він не наказував нищити й роздягати полонений. Надмірною м'ягкістю викликав незадоволення серед козаків та полкового начальства. Його викликали для пояснень до штабу дивізії. Один з чинів накинувсь на нього, грубо підвищуючи голос:
— Ти що мені, хорунжий, сотню псузш? Чого ти ліберальнича ш? М'яко стелеш про всякий випадок? По старій пам'яті гра ш на дві руки?.. Як це на тебе не кричати?.. Ану, без балачок! Дисципліни не знанні ? Що—змінити? І змінимо! Наказую сьогодні ж здати сотню! І того, голубе... не шелести!
Наприкінці місяця полк, разом із сотнею 33 (уланського полку що йшов поруч, зайняв хутір Гремлячий Лог.
Внизу, на западині густо товпились верби, ясени й тополі, на узгірку розметалось десятків зо три білостінних куренів, обкладених низькою, з дикаря, горожею. Над хутором, на взгір'ї, приступний усім вітрам, стояв старий
вітряк. На тлі білої хмари, що насувалася зза горба, мертво-причалені крила його чорніли косо перехняблепим хрестом День бв дощовий і хмарний. У балці жовта порошила метелиця, листя, шепочучи, лягало на землю. Малиновою кров'ю просвічувала пишнотіла шелюга. Гармани бугрились сяйною соломою. М'яка передзимова імла обгортала прісно пахущу землю.
ІЗ своїм взводом Григорій зайняв відведений квартир'єрами дім. Господар, як виявилось, пішов з червоними. Взводові почала догідливо прислужувати престара огрядна господиня з дочкою-підлітком Григорій з кухні пройшов до горниці, роздивився. Господарі, видно, жили заможно: підлоги фарбовані, стільці віденські, дзеркало, на стінах звичайні фотографії служивих та школярський похвальний лист у чорній рамці.