Затягали попруги і знову йшли до струмка, наливали фляжки, пили і, мабуть, кожний думав: "Чи доведеться ще попити такої води, — світлої, як дитяча сльоза"...
По дорозі переїхали через струмок, спинились.
За хутором, по сіро-піскуватому чорнобилистому погор-бові, з верству відстані, посувалась ворожа розвідка. Бісім вершників сторожко з'їздили до хутора.
— Ми їх заберемо! Дозволиш? — спитав Митько Коршунов Григорія.
Він кружним шляхом виїхав із півзводом за хутір; але розвідка, виявивши козаків, повернула назад.
Годину перегодя, коли підійшли дві інші кінні сотні полку, виступили. Роз'їзди донесли, що червоні, силою приблизно на тисячу багнетів, ідуть їм назустріч. Сотні вешенців втратили зв'язок з 33 лансько-Буканівським полком, що йшов праворуч, а все ж вирішили дати бій. Переваливши через узгірок, спішились. Коноводи звели коней у розлогий видолинок, що спадав до хутора. Десь праворуч зітнулись розвідки. Завзято зататакав ручний кулемет.
Незабаром показались рідкі цепи червоних. Григорій розгорнув свою сотню при вершині видолинку. Козаки лягли на гребінь схилу, порослого гривастим дрібним чагарником. Спід приземкуватої дикої яблуньки Григорій дивився в бінокль на далекі цепи противника. Йому виразно видно було, як йшли перші два цепи а за ними, серед бурих незібраних валів скошеного хліба, розверталася в цеп чорна похідна колона.
І його, і козаків вразило те, що поперед першим цепом високим білим конем їхав вершник, — видимо командир. І перед другою розетрильнею поодинці йшло двод. І третю повів командир, а поруч нього замайорив прапор. Полотнище червоніло на брудножовтому фоні стерні малюсінькою кров'янистою краплиною.
— У них комісари попереду! — крикнув один з козаків.
— О! Оце по геройськи! — захоплено зареготався Митько Коршунов.
— Диви, хлопці! Ось вони які, червоні!
Майже вся сотня підвелась трохи, перегукуючись. Над очима щитами від сонця повисли долоні. Балачки вщухли.
1 величава, сувора тиша, що смерті передуй покірно й м'яко, як хмарна тінь, лягла над степом та видолинком.
Григорій дивився назад. За попелясто*сизим островом верб, обіч хутора бугрилась колихлива курява: друга сотня на рисях ішла супротивникові у фланг. Бал а поки* що маскувала просування сотні, але верстви за чотири балка розвилком виповзала на бугор, і Григорій в думці відзначав відстань і час, коли сотня зможе вирівнятися З флангом.
— Ляга-а-ай ! — скомандував Григорій, круто повертаючись, ховаючи бінокль у чехол.
Він підійшов до свого цепу. Обличчя козаків, багрово-масляні й чорні від спеки та куряви, повертались до нього. Козаки, ззираючись, лягали. Після команди: "Приготуйсь!"— хижо заклацали затвори. Григорієві згори видно було самі лиш розкарячені ноги, верхи кашкетів та спини у видублених курявою гімнастерках, з мокрими від поту жалобками й лопатками.
Козаки розповзались, шукаючи прикриття, вибираючи зручніші місця. Деякі пробували шаблями рити черству землю.
В цей час з боку червоних вітрець на гребені своєму приніс невиразні звуки співу.
Цепи йшли, туго звиваючись, нерівно, хистко. Тьмяні, загу блені в спекотному просторі, напливали звідки людські голоси.
Григорій почув, як, кинувшись, різко, з перебоєм Мокнуло його серце... Він чув і раніше цей стогінливий спів, чув, як співали його мокровусі матроси на Глибокій, молитовно скинувши безкозирки, збуджено сяючи очима. В ньому враз виріс невиразний, рівносильний страхові, неспокій.
— Чого вони ревуть ? —— стривожено крутячи головою, спитався престарілий козак.
— Наче з якою молитвою, — відповів йому інший, лежачи праворуч. — Чортяча в них молитва! — посміхнувся
Андрій Кашулін; зухвало дивлячись на Григорія, що стояв поруч нього, спитався: — Ти, Пантелейовичу, був у них, — либонь знаєш, до чого пісню зараз співають! Либонь, сам З ними дишканив?
"... землею будем володіти", — радісним скриком звихрились нерозбіраі через відстань слона, і знову тиша розплеснулась над степом. Козаки негарно повеселішали. Хтось зареготався посередині розстрільні. Митько Кор-шунов метушливо загомзався:
—. Чує;те, ей ви?! Землею володіти їм закортіло!..— і соромицько вилаявся. — Григоре Пантелейовичу! Дай я оцього, що на коні, спішу! Я вдарю раз?
Не дожидаючи відповіді, стрельнув. Куля потурбувала вершника. Він спішився, віддав коня, пішов поперед цепу, полискуючи голою шаблею.
Козаки почали пострілювати. Червоні лягли. Григорій наказав кулеметникам відкрити огонь. Після двох кулеметних стрічок, перший цеп підвівся, перебігаючи. Сажнів через десять знову ліг. У бінокль Григорій бачив, як червоногвардійці запрацювали лопатками, обкопуючись. Над ними запурхала сива курява, перед розстрільнею виросли малесенькі, як біля хаврошиних нір, горбочки. Заідти вдарили протяжним залпом. Перестрілка розгорілась. Бій загрожував стати затяжним. За годину в козаків появилися втрати : одного з першого взводу куля вбила на смерть, троз поранених поповзли до коноводів у видолинок. Друга сотня показалася з флангу, закуріла в атаці. Атаку відбили кулеметним огнем. Видно було, як панічно скакали назад козаки, громадячись у купки та розсипаючись віялом. Відступивши, сотня вирівнялась і без суцільного крику, мовчки пішла знову. І знову шквальний кулеметний вогонь, як вітер листя, погнав її назад.
Але атаки захитали стійкість червоногвардійців, — перші цепи змішались, рушили назад.
Григорій, не припиняючи вогонь, підвів сотню. Козаки пішли, не лягаючи. Деяка нерішучість та важке вагання,
що опанували їх спочатку, неначе зйикли. Бадьорий настрій їх піддержувала батарея, що на-рисях прискакала на позиції. Перший батарейний взвод, висунутий на огневе положення, відкрив огонь. Григорій послав коноводам наказ підвести коней. Він готувавсь до атаки. Біля ті$ї кислички, звідки він на початку бою спостерігав червоних, Знімалася з передків третя гармата. Високий, у вузьких галіфе, офіцер, тенористо, люто кричав на заклопотаних їздових, підбігаючи до гармати, ляскаючи по халяві на-га§м :
— Відводь! Ну?! Чорт вас мордуй!..
Спостерегач із старшим офіцером за півверстви від батареї, спішившись, з горбка дивились у біноклі на цепи противника, що відходили геть. Телефоністи біжка тягли провід, з'єднуючи батарею із епосі ереженим пунктом. Великі пальці літнього осавула, командира батареї, нервово крутили коліщатка бінокля (на одному з пальців золотом червоніла обручка). Він безглуздо топтався біля першої гармати, відмахуючись головою від цвенькотливих куль, і при кожному його різкому рухові збоку теліпалася Зношена польова торбинка.
Після рухлого й тріскотливого гуду Григорій простежив місце падіння пристрільного набою, оглянувся: номери, налягаючи, хрипучи, накочували гармати. Перша шрапнель покрила ряди незібраної пшениці, і довго на синьому фоні танула розметлювана вітром біла клоччяна грудочка диму.
Чотири гармати по черзі посилали набої туди, за звалені ряди пшениці, але над Григорі ве сподівання, гарматний вогонь не справив помітного сумяття в цепу червоних — вони відходили нехапливо, організовано, і вже випадали з поля зору сотні, сходячи за перевал у балку. Григорій, зрозумівши безглуздя атаки, все ж вирішив побалакати з командиром батареї. Він увалисто підійшов і, доторкуючись лівою рукою до спаленого сонцем, поруділого, кучерявуватого кінчика вуса, дружелюбно посміхнувсь :
Т.хий Дін
— Хотів в атаку піти.
— Яка там атака ! — Осавул норовисто мотнув головою, навідворіт долоні прийняв стеклу спід козирка цівку поту. — Ви бачите, як вони відходять, бісові діти ? Не дадуться! Та й смішно б було, — адже в них, у цих частинах, ввесь начальницький склад, кадровики — офіцери. Мій товариш, військовий старшина С§ров — у них ...
— Звідки ви знайте? — Григорій недовірливо примруживсь. *
— Перекинчики... Припинити вогонь ! — скомандував
осавул і, наче виправдуючись, пояснив. — Марна річ бити, а набоїв мало... Ви — Мелехов? Будьмо знайомі: Пол
тавцев.— Він тичком встромив у руку Григорія свою пітну велику долоню і, не задержавши в потискові, ловко кинув її у відкритий зяв планшетки, дістав цигарки. — Закурюйте!
З глухим громом виїхали з логу їздові. Батарея взялась на передки. Григорій, посадовивши на коней, повів свою сотню услід за червоними, що пішли геть за бугор.
Вони зайняли сусідній хутір, але здали його без опору. Три сотні вешенців та . батареї розташувались в ньому. Налякані мешканці не виходили з хат. Козаки вештались по дворах, шукаючи їстивного. Григорій спішився біля дому на відшибі, завів у двір, поставив біля ганку коня. Господар —цибатий літній козак, лежав на ліжку, стогнучи перекочував на брудній подушці непомірно малу, пташину головку.
— Хворий, чи що ? —привітавшись, посміхнувся Григорій.
— Хво-о-орий...
Господар прикидався хворим і, судячи з неспокійного шмигляння його очей, догадувався, що йому не вірять.
— Погодуйте козаків? — вимогливо спитав Григорій.
— А скільки вас? — Господиня відділилась від печі.
— П'ятеро.
— Ну що ж, приходьте, погодуймо, чим бог дав.
Пообідавши з козаками, Григорій вийшов на вулицю;
БІЛЯ КОЛОДЯЗЯ в цілковитій бойовій готовості стояла батарея. Обамуничені коні, мотаючи шаньками, доїдали ячмінь. їздові й номери рятувались від сонця в холодку набійних ящиків, сиділи й лежали біля гармат. Один батареєць спав ницьма, схрестивши ноги й смикаючи уві сні плечем. Він, певне, перше лежав у холодку, але сонце пересунуло тіні і тепер пекло його непокрите кучеряве волосся, досипане сінною потертю.
Під широкою ремінною упряжжю коней лисніла мокра, жовтопіниста від поту шерсть. Прив'язані до тину верхові коні офіцерів та прислуги стояли, понуро підігнувши ноги. Козаки — закурені, пітні — відпочивали мовчки. Офіцери й командир батареї сиділи долі, притулившись спинами до цямряни, курили. Неподалечку від них, ноги відкинувши, шостикутною зіркою лежали на вигорілій лебеді козаки. Вони щиро черпали з цеберки кисляк, зрідка котрийсь випльовував ячменину, що попала в рот.
Сонце смалило несамовито... Хутір простягав до бугра майже безлюдні вулиці. Під комарами, під повітками, попід тинами, в жовтому затінку лопухів спали козаки. Не-розсідлані коні, тісно поставлені попід тинами, томились від спеки й дрімоти. Мимо проїхав козак, ліниво заносячи нагайку до рівня кінської спини.