Із Степановим наказом поїхала баба до Ягідного: "Спита* юшся в Оксани, чи не повернеться вона до чоловіка, забувши минулі образи"?
Степан цього дня безповоротно втратив видержку й спокій, до вечора ходив по хуторі, мовчки сидів на ганку мохів-ського будинку з Сергіям Платоновичем та Цяцею, розповідав про Німеччину, про свою життя там, про дорогу через Францію та море. Говорив, слухаючи скарги Мохова, і ввесь час жадібно поглядаючи на годинника.".
Господиня повернулася з Ягідного смерком. Готуючи вечеряти в літній кухні, розповідала, що Оксана злякалась несподіваної вістки, багато розпитувала про нього, але повернутись відмовилась навідріз.
— Потреби їй нема повертатись, живе, як пані. Гладка стала, обличчя біле. Важкої праці не бачить. Чого ще треба? Так одягнена вона — і не здумаєш. Будній день, а на ній спідниця, як сніг, ручки чисті-пречисті...— казала, ковтаючи заздрісні зітхи.
У Степана рожевіли вилиці, у спущених світлих очах спалахували й гасли злісно — тоскні вогники. Ложкою черпав з олив'яної миски кисляк, стримуючи дрож у руці. Питання ронив з обдуманою нехапливістю:
— Кажеш, хвалилась Оксана життям?
— Ще б пак! Так жити кожна душа не проти.
— Про мене питалася?
— Авжеж! Побіліла вся, як сказала, що ви прийшли.
Повечерявши, вийшов Степан на затравілий двір.
Бистропливом прийшли й згасли короткі серпневі присмерки. У вогкуватій прохолоді ночі настирливо стукотіли барабани віялок та різкі голоси. Під жовтим плямистим місяцем у звичайній метушні бились люди: віяли намолочені за день ворохи хліба, перевозили до комор зерно. Гарячим терпким духом свіжовимолоченої пшениці та полов'яної куряви обгортало хутір. Десь біля плацу стукотіла парова молотарка, гавкали собаки. На дальніх токах тягучка точилася пісня. Від Дону тягло прісною вогкістю.
Степан прихиливсь до тину і довго дививсь на текуче стрем'я Дону, що виднілося через вулицю, на вогнисту звивисту стежку, навскоси протоптану місяцем. Дрібні, кучеряві жмури вились за течією. На тім боці Дону дрімотні покоїлись тополі. Смуток тихо й владно обгорнув Степана.
На світанку йшов дощ, та після сходу сонця хмари розійшлись, і години за дві тільки затужавіле над коліями груддя присохлої грязі нагадувало про негоду.
Вранці Степан прикотив до Ягідного. Хвилюючись, прив'язав коня біля воріт, різво-незграбне пішов до челядні.
Просторий, у вигорілій траві двір пустував. Біля стайні у гної порпались кури. На зваленому тині топтався вороний, як грак, півень. Скликаючи курей, він удавав, що дзьобад червоних бедзиків, які лазили на тину. Розгла-ділі хорти лежали в холодку під каретником. Шестеро чорно — сорокатих куцих цуценят, зваливши матір, молоденьку суку — первістку, впираючись ноженятками, ссали, відтягаючи в'ялі сірі соски. На тіневім боці залізного даху панського будинку глянцем лежала роса.
Степан, уважно оглядаючись, увійшов до челядні, спитався в гладкої куховарки:
— Можу я бачити Оксану?
— А ви хто такий ? — поцікавилась та, витираючи пітне рябе обличчя завіскою.
— Вам це байдуже. Оксана де буде?
— У пана. Почекайте.
Степан сів, жестом страшної втоми поклав на коліна капелюх. Куховарка засовувала в піч чавуни, грюкала рогачами, не звертаючи увагу на гостя. В кухні стояв кислий запах сняженого сиру та хмелин. Мухи чорним розсипом укривали комін печі, стіни, обсіяний борошном стіл. Степан, напружуючись, вслухався, ждав. Зн&й°мий Звук Оксаниної ходи неначе пхнув його з лави. Він підвівся, упустивши з колін капелюх.
Оксана увійшла, несучи стопку тарілок. Обличчя її змертвіло, затіпались куточки пухлих губів. Вона спинилась, безпорадно притискаючи до грудей тарілки, не зводячи із Степана зляканих очей. А потім якось схопилася З місця, швидко підійшла до столу, спорожнила руки.
— Здоров!
Степан дихав поволі, глибоко, як уві сні, губи його розколювала напружена усмішка. Він мовчки, дивлячись уперед, простягав Оксані руку.
— В горницю до мене... — жестом запросила Оксана.
Капелюх Степан підіймав, як тягар; кров била йому
в голову, темніло в очах. Як тільки увійшли до Оксани-
ної кімнати й посідали, розділені столиком, Оксана, облизуючи пересохлі губи, із стогоном спитала:
— Звідки ти взявся ?..
Степан невиразно й неприродно весело, по п'яному махнув рукою. З губів його все ще не сходила та самісінька усмішка радості й болю.
— З полону... Прийшов до тебе, Оксано...
Він якось безглуздо заметушивсь, схопивсь, дістав з кишені невеличкий пакуночок і, жадно зриваючи з нього ганчірку, не владаючи тремтячими пальцями, витяг срібного дамського годинника, браслет та каблучку з дешевим блакитним камінцем. Все це він простягав їй на спітнілій долоні, а вона очей не зводила з чужого їй обличчя, спотвореного приниженою усмішкою.
— Візьми, тобі беріг... Жили вкупі...
— Нащо воно мені? Стривай...—шепотіли Оксанини змертвілі губи.
— Візьми... не ображай... Дурість нашу кидати треба...
Затуляючись рукою, Оксана підвелась, підійшла до лежанки.
— Казали, загинув ти...
— А ти б рада була?
Вона не відповіла; вя"е спокійніше розглядаючи чоловіка свого, від голови до ніг, безцільно обсмикала складки старанно вигладженої спідниці. Заклавши руки за спину, сказала:
— Анікущину жінку ти прислав ?.. Казала, що кличеш до себе... жити...
— Підеш? — перебив Степан.
— Ні, — голос Оксани зазвучав сухо. — Ні, не піду.
— Чом так?
— Відвикла, та й пізненько трохи... Пізно.
— А я ось хочу на хазяйство стати. З Німеччини йшов — думав, і там жив, — про це не кидав думати... Як же, Оксано, ти будеш ? Григорій покинув... Чи ти
іншого нажила ? Чув, ніби з панським сином... Правда?
Щоки Оксани пекучо, до сліз, що проступили під повіками обтяжених соромом очей, крила кров.
— Живу тепер з ним. Правда.
— Я не докоряючи, — злякався Степан. — Я до того кажу, що, може, ти сво§ життя не вирішила? Йому ти не надовго потрібна, балощі... Ось зморшки в тебе під очима... Адже кине, набриднеш ти йому, прожене. Куди прихилишся? Наймичкою не набридло бути? Дивись сама... Я грошей привіз. Кінчиться війна, справно житимемо. Сподівався, зійдемось ми... Я за старе забути хочу...
— Про що ж ти раніше думав, любий друже, Степане? — З веселими сльозами, здригаючись, заговорила Оксана і відірвалась від лежанки, щільно підійшла до столу.— Про що раніше думав, коли життя мо§ молоде впрах затолочив? Ти мене до Гришки пхнув... Ти мені серце висушив... Та чи пам'ятаєш ти, що зо мною зробив ?
— Я не рахуватися прийшов... Ти... звідки знадш? Я, може, про це зболівся ввесь. Моя е, я друге життя прожив, згадуючи... — Степан довго роздивлявся на свої, кинуті на стіл, руки, слова в'язав поволі, неначе викорчовуючи їх з рота.— Думав про тебе. .. Серце кров'ю запеклось... Вдень і вночі з думки не сходила... Я жив там з удовою, німкенею ... добре жив — і кинув... Потягло додому. . .
— Тихого життя покортіло?—люто рухаючи ніздрями, питала Оксана.— Господарювати хочеш? Надісь, діток хочепі мати, жінку, щоб обпирала тебе, годувала й поїла ? — І негарно, темно посміхнулась. — Ні вже, хай бог боронить! Стара я, зморшки он розглядів... І дітей родити розучилась. В полюбовницях пробуваю, а полюбовницям мати їх не заведено... Чи потрібна ж отака ?
— Метка ти стала...
— Яка вже §.
— Значить — ні?
— Ні, не піду. Ні.
— Ну, бувай здорова. — Степан підвівся, нікчемно повертів у руках браслет і знову поклав його на стіл.— Надумаєшся, тоді сповісти.
Оксана провожала його до воріт. Довго дивилась, як спід коліс вихоплюється курява, вкриває широкі Степанові плечі.
Бороли її лихі сльози. Вона рідко схлипувала, невиразно думаючи про те, що не збулось, — оплакуючи своє, знов за вітром пущене, життя. Після того, як дізналась, що Євгенові вона більш не потрібна, почувши про поворот чоловіка, вирішила піти до нього, щоб знову зібрати по шматочку щастя, якого не було... З цим вирішенням ждала Степана.
Але побачила його приниженого, покірного, — і чорна гордість, що не дозволяла їй, покинутій, зоставатися в Ягідному, стала в ній руба. Непідвладна їй, лиха воля направляла слова її й вчинки. Згадала пережиту кривду, все згадала, що зазнала від цього чоловіка, від великих залізних рук, і, сама не бажаючи розриву, в душі жахаючись з того, що робила, задихалась у болючих словах: "Ні, не піду до тебе. Ні".
Ще раз потяглась поглядом у слід за тарантасом, що все віддалявсь. Степан, помахуючи батогом, ховався за бузковим пружком невисокого придорожного полину.
Другого дня Оксана, діставши розрахунок, зібрала пожитки. Прощаючись ‘з Євгеном, сплакнула:
— Не згадуйте лихом, Євгене Миколайовичу.
— Ну, що ти, люба!.. Спасибі тобі за все.
Голос його, прикриваючи збентеження, звучав удавано-весело.
І пішла. Над вечір була на хуторі Татарському.
Степан зустрів Оксану біля воріт.
— Прийшла? — спитав він посміхаючись. — На зовсім? Можна сподіватись, що більш не підеш?
— Не піду, — просто відповіла Оксана, із стиснутим
серцем оглядаючи напівзруйнований курінь та подвір'я, буйно заросле лебедою й чорним бур'яном.
VIII
Неподалеку від станції Дурновської Вешенський полк вперше зайшов у бій з частинами червоногвардійців, що відступали.
Сотня під командою Григорія Мелехова під полудень
зайняла невеличкий, здичавіло зарослий левадами хутір.
Григорій спішив козаків у вогкуватому затінку верб, біля
струмка, що промив через хутір неглибокий ярок. Десь
поблизу з чорної хлипкої землі, булькаючи, били джерела.
Вода була льодова; її пожадливо пили козаки, черпаючи
кашкетами, і потім, задоволено покрехтуючи, натягали їх
на пітні голови. Над хутором, зомлілим від спеки, стрімко
стало сонце. Земля розпеклась, обгорнута полуденною
млою. Трави й листя верб, оббризкані отруйливо гарячим
промінням, в'яло поникли, а біля струмка, в затінку верб
важка громадилась прохолода, пишно зеленіли лопухи і
ще якісь, виплекані мочаровим грунтом, буйні трави; в
невеличких заводах пожаданою дівочою усмішкою сяла
/
ряска; десь за поворотом плюскались у воді й ляскали крилами качки. Коні, хропучи, тяглись до води, з чваканням ступаючи по багнистій грязі, рвали з рук поводи й забридали на середину струмка, каламутячи воду та розшукуючи губами свіжішу цівку. З відкопилених губів їх гарячий вітер зривав буйні алмазні краплі. Знявся сірчаний запах розвороченої мулистої землі, твані, гіркий і солодкий дух змитого й зіпрілого коріння верб.
Тільки но козаки полягали в лопухах з балачками та
куревом,-повернувся роз'їзд* Слово "червоні" МИТТічУ під.
кинуло людей з землі.