Тихий Дін. Книга третя

Михайло Шолохов

Сторінка 11 з 74

Дуже радий ...

— Як же? Як же так? — Михась кинув повід, незрозуміло розвівши руками. —Подейкували, що вбили тебе. Дивлюсь: Астахов...

Михась зацвів усмішкою, засовавсь, заметушивсь на сідлі, але зовнішність Степана, чиста глуха вимова його збентежили ; він змінив звертання і потім у розмові ввесь час Звав його на "ви", невиразно відчуваючи якусь невидиму грань, що їх розділяла.

Між ними зав'язалась розмова. Коні йшли ступою. Захід пишно цвів, по небі —лазурові сунули в ніч хмарки. Обіч дороги в заростях проса оглушливо надсаджувався перепел, куряна тиша осідала над степом, що геть ізжив надвечір денну су ту й гомін. На розвилку Чукаринської та Кру-жилинської доріг вріднівся на тлі бузкового неба збляклий силует каплички; над ним стрімко спадала вниз згромаджена махина цегляно — бурих купчастих хмар.

— Звідки ж ви взялись, Степане Андрійовичу ? — радісно допитувався Михась.

— З Німеччріни. Вибрався, ось, на батьківщину.

— Як же, наші козаки гомоніли: мовляв, убили в нас перед очима Степана?

Степан відповів стримано, рівно, неначе тяготившись розпитами:

— Ранили в двох місцях, а козаки... Що козаки ? Покинули вони мене... Попав у полон ... Німці вилікували, послали на роботу...

— Листів від вас не було мовби...

65

3. Тихий Дій

— Писати нема кому. — Степан кинув недокурка й зараз же запалив другу сигару.

— А жінці ? Дружина ваша жива — здорова.

— Я ж з нею не жив, — відомо, здається.

Голос Степана звучав сухо, жодної теплої нотки не Закрадалось до нього. Зг дкапро жінку його не схвилювала.

— Що ж, не сумували ото в чужій стороні? — жадно питався Михась, майже лягаючи грудьми на луку.

— Спочатку сумував, а потім звик. Мені добре жилось.— Помовчавши, додав : — Хотів зовсім зостатись у Німеччині, в підданство перейти. Та ось додому потягло — кинув усе, поїхав.

Степан вперше, зм'ягчивши чорстві борозенки в куточках очей, посміхнувся.

— А в нас тут, бачите, який розгордіяш іде ?.. Воюємо проміж себе.

— Еге... чув.

— Ви яким же шляхом їхали?

— З Франції, пароплавом з Марселя — місто таке — до Новоросійська.

— Мобілізують і вас?

— Певне... Що нового на хуторі ?

— Та хіба все розповіси? Багато новин.

— Дім мій цілий?

— Вітер його колихає...

— Сусіди? Мелехові хлопці живі?

— Живі.

— Про колишню нашу дружину чутки маєте?

— Там же вона, в Ягідному.

— А Григорій... живе з нею?

— Ні, він із законною. З Оксаною вашою розійшовся.

— Он як... Не знав.

З хвилину мовчали. Кошовий продовжував пожадливо роздивлятись на Степана. Сказав похвально й з пошаною:

— Видать,, добре вам жилося, Степане Андрійовичу. Одяг у вас справний, як у благородного.

—— Там усі чисто ходять. — Степан поморщився, торкнув плече візника : — Ну, підторкуй!

Візник невесело махнув батігом, стомлені коні недружно сіпнули барки. Дрожки, м'яко шепелявлячи колесами, загойдались на вибоїнах, і Степан, кінчаючи розмову, повертаючись до Михася спиною, спитав:

— На хутір їдеш?

— Ні, до станиці.

На розвилку Михась звернув праворуч, підвівсь на стременах.

— Прощавайте тим часом, Степане Андрійовичу.

Той прим'яв закурені криси капелюха важкою в'язкою пальців, відказав холодно, чітко, як неруський, вимовляючи кожний склад:

— Бувайте здорові!

УІІ

По лінії Філоново — Поворино вирівнювався фронт. Червоні стягали сили, зміцнили кулак для удару. Козаки в'яло розвивали наступ; зазнаючи гострої нест чі вогнеприпасів, не поривались виходити за межі області. На філонівському фронті бойові операції відбувалися з перемінним успіхом. У серпні зайшло відносне затишшя, і козаки, що приходили з фронту в короткострокові відпустки, говорили про те, що на осінь треба сподіватися перемир'я.

А в цей час у тилу по станицях і хуторах збирали хліб. Не вистачало робочих рук. Старики й жінки не справлялись з роботою; до того ж перешкоджали повсякчасні призначення в обивательські підводи, що приставляли на фро іт боєприпаси та харч.

З хутора Татарського майясе щодня за нарядом вирушало до Вешенської п'ять-шість підвід, у Вешенській вантажили їх ящиками з патронами та набоями, направ-ляли до передатного пункта на хуторі Андронівскому, а іноді, через нестачу, загонили й далі до надхоперських хуторів.

Хутір жив метушливо, але глухо. До далекого фронту тяглись усі думками, з тривогою і болем ждали чорних вісток про козаків. Приїзд Степана Астахова схвилював увесь хутір. У кожному курені, на кожному току про це тільки й гомоніли. Приїхав козак, давно похований, записаний лише у бабусь, та й то "за упокой", про якого вже майже забули. Це не диво хіба? Степан спинився в анікущиної жінки, переніс до хати свої пожитки і, поки господиня готувала йому вечеряти, пішов до свого дому. Важкою ХОЗЯЙСЬКОЮ ходою довго міряв повитий білим щирим світлом місяця двір, заходив під напівзруйновані повітки, оглядав дім, хитав сохи тинів.... В анікущиної молодиці давно вже простигла на столі ядшня, а Степан все ще оглядав свій затравілий маєток, похряскуючи пальцями і щось невиразно, як недорікуватий, бурмотів.

До нього увечері ж завітали козаки — подивитись та розпитатися про життя в полоні. До анікущиної горниці повно набилось бабів та хлопчаків. Вони стояли суцільним муром, слухали Степанове оповідання, чорніли провалами роззявлених ротів. Степан говорив неохоче, постаріле обличчя його й разу не освіжила усмішка. Видно було, що круто, до прикорня погнуло його життя і відмінило, і переробило.

Вранці — Степан ще спав у горниці — прийшов Пантелей Прокопович. Він басовито покашлював у жменю і ждав поки прокинеться служивий. З горниці тягло рухлою прохолодою долівки, незнайомим задушливо — міцним тютюном та запахом далекої дороги, яким надовго пропахаються подорожній.

Степан прокинувся, чути було: черкав сірником, закурюючи.

— Дозволиш увійти ? — спитався Пантелей Прокопович і, наче до начальства являючись, метушливо обсмикав

складки настобурченої нової сорочки, яку тільки ради такої нагоди одягла на нього Іллівна.

— Заходьте.

Степан одягався, пихкаючи недокурком сигари, від диму мружачи заспане око. Панталей Прокопович ступнув через поріг не без боясті, і, вражений зміненим Степановим обличчям та металічними частинами його шовкових шлейок, спинився, човником простяг чорну долоню.

— Здоров, сусіде! Живого бачивши...

— Доброго здоров'я!

Степан напнув шлейками вислі могутні плечі, поворушив ними і з повагою вклав свою долоню в шкарубку руку старого. Нашвидку оглянули один одного. В очах Степана синьо спалахували іскри неприязні, в косих вирлатих очах Мелехова — пошана й легкий, з іронією, подив.

— Постарів ти, Стьопо... постарів, голубе.

— Еге, постарів.

— Тебе ж ото вже й поминали, як Грицька мого... — Сказав і досадливо осікся: не під пору згадав. Спробував виправити помилку: — Хвалити бога, живий здоровий прийшов... Хвалити господа! Грицька також відпоминали, а він, як Лазар, очумався та й пішов. Все двою діток маю, і жінка його, Наталя, хвалити бога, справилась. Ловка молодичка... Ну, а ти, дитино, як?

— Дякую.

— До сусіда в гостину ж прийдеш? Приходь, вшануй, побалакаймо.

Степан відмовився, але Пантелей Прокопович запрошував невідступно, ображався, і Степан здався. Вмився, зачесав догори, коротко обстрижене волосся, на питання старого: "Куди ж1 чуба подів? Прожив чи що?"—посміхнувся і, впевнено кинувши на голову капелюх, перший вийшов на двір.

Пантелей Прокопович був запобігливо ласкавий, так що Степан мимоволі подумав: "За стару кривду стараються " ... '

Іллівна за мовчазними вказівками чоловікових очей про ворно ходила по кухні, підгонила Наталю та Докійку, сама готувала на стіл. Жінки зрідка метали в бік Степана, що сидів на покуті, цікаві погляди, мацали очима його сурдут, комір, срібний до годинника ланцюжок, зачіску, ззиралися з погано прихованими здивованими усмішками. Дарка прийшла з подвір'я рум'яна; конфузливо посміхаючись та утираючи тонку випрядь губів ріжком завіски, прищурила очі: .

— Ах, сусідонько, а я вас і не пізнала. Ви й на козака стали несхожі.

Пантелей Прокопович, часу не гаячи, пляшку самогону— на стіл, ганчірочку — затичку з шийки геть, понюхав солодко — гіркий димок, похвалив:

— Покоштуй. Власного заводу. Сірника піднесеш—синім вогнем дихає, їйбо!

Почались безладні розмови. Степан пив неохоче, але випивши, почав швидко хмеліти, пом'якшав.

— Оженитись тепера тобі треба, сусідоньку.

— Що ви! А стару куди подіну?

— Стара... Що ж—стара... Старій жінці гадаєш зносу не буде? Жінка — як кобила: доти їздиш, поки зуби в роті держаться. Ми тобі молоду напитаймо.

— Життя наше стало плутане. Не до шлюбів... Відпустку маю собі на півтора тижні, а там являтись до управи і, певне, на фронт, — казав Степан, хмеліючи і помалу втрачаючи свою закордонну вимову.

Незабаром пішов, проводжуваний дарчиним захопленим поглядом, лишивши на собі суперечки та балачки.

— Як він просвітився, сучий син! Диви, гомонів ото як! Як акцизний або інший який благородного звання чоловік... Приходжу, а він встає і поверх спідньої сорочки одягав на плечі шовкові шлейки з бляхами, їйбо! Як коневі, підхопило йому спину й огруддя. Це як? До чогось воно пристроєно? Він однаково як і вчений чоловік тепер, — захоплювавсь Пантелей Прокопович, явно підлещений тим, що Степан його хліба-солі не поцурався і, лиха не пам'ятаючи, прийшов.

З розмов з'ясувалось, що Степан по закінченні служби житиме на хуторі, дім і господарство відбудуй. Мельки згадав він, що кошти маю, викликавши цим у Пантелея Прокоповича тягучі розмисли та мимовільну пошану.

— З грішми він, видно, — казав Прокопович, як той пішов, — капітал маю, стерво. З полону козаки приходять в ненчиній одежці, а він, бач, вихопився... Людину вбив або вкрав ото гроші.

Першими днями Степан відлежувався в анікущиній хаті, коли-не-коли показуючись на вулиці. Сусіди стежили за ним, пильнували кожний його рух, навіть анікущину жінку опитувались розпитувати, що, мовляв, збираються Степан робити. Але та стуляла губи, таїлась, збувалася незнанням.

Балачки завирували на хуторі після того, як анікущина баба найняла в Мелехових коня і рано-вранці в суботу виїхала невідомо куди. Тільки Пантелей Прокопович учув, у чім справа. "По Оксану поїде", — підморгнув від Іллівні, Запрягаючи в тарантас криву кобилу, і не помилився.

8 9 10 11 12 13 14