Одне гнітило його : справа з Оксаною. Та якось увечері батько покликав Євгена до себе; опасливо поглядаючи на двері й уникаючи Зустрітись очима, заговорив:
— Я, чи бачиш... Ти вибачиш мені втручання в твої особисті справи. Але я хочу знати, як ти гада ці вчинити З Оксаною?
Похапливістю, з якою почав закурювати, 6|вген виявив себе. Він знову, як і в день приїзду, спалахнув і, почуваючи, що червоні , почервонів ще гірше.
— Не знаю.. . Просто не знаю... — щиро признався він.
Старий значущо сказав:
— А я знаю. Іди й зараз же побалакай з нею. Запропонуй їй грошей, відчіпного, — тут він посміхнувся в кінчик вуса,— попрохай виїхати. Ми знайдемо ще когось.
вген зараз же пішов до челядні.
Оксана, стоячи спиною до дверей, місила тісто. На спині н, з помітним жолобом посередині, ворушились лопатки. На смуглих повних руках, з закасаними по лікоть рукавами, грали м'язи, б вген подивився на її шию у великих кільцях пухнастого волосся, сказав:
— Я попрошу вас, Оксано, на хвилинку.
Вона жваво повернулась, намагаючись надати своєму прояснілому обличчю виразу прислужливості та байдужості. Але 6(вген помітив, як тремтіли її пальці, спускаючи рукава.
— Я зараз. — Метнула лякливий погляд на куховарку і, не в силі перемогти радість, пішла до Євгена із щасливою благальною усмішкою.
На ганку він сказав їй:
— Підемо в сад. Побалакати треба.
— Ходімо, — зрадувано й покірно погодилась вона, думаючи, що це початок старих відносин.
По дорозі б вген півголосом питав:
— Ти зна ш, нащо я тебе покликав?
Вона, посміхаючись в темряьі, схопила його руку, ‘ але він ривком звільнив її, і Оксана збагнула все. Спинилась.
— Чого ви хотіли, 6$вгене Миколайовичу? Далі я не піду.
— Гаразд. Ми можемо побалакати й тут. Нас ніхто не чу$...— бівген поспішав, плутаючись в незримій сіті слів.— Ти повинна зрозуміти мене. Тепер я не можу з тобою, як раніше... Я не можу жити з тобою... Ти розумієш? Адже тепер я одружений, і, як чесна людина, не можу чинити підлоту. Совість не дозволяв... — казав він, болісно соромлячись своїх виспренних слів.
Ніч допіру прийшла з темного сходу.
На Заході ще червоніла спалена сонцем ділянка неба.
На току, при ліхтарях, молотили "за години", — там піднесено й пристрасно бився пульс машини, гомоніли робітники; зубар, невтомно годуючи прожерливу молотилку, гукав хрипко й щасливо: "Давай! Давай! Дава-а-ай!" В саду стигла тиша. Пахло крапивою, пшеницею, росою.
Оксана мовчала.
— Що ти скажеш ? Чого ж ти мовчиш, Оксано ?
— Мені нема чого говорити.
— Я тобі дам грошей. Ти повинна виїхати звідси. Я Думаю ти згодишся ... Мені буде важко бачити тебе раз —у-раз.
— За тиждень мені місяць виходить. Можна дослужити?
— Звичайно, звичайно!
Оксана мовчала, потім якось боком, несміливо, як побита, підсунулась до 6}вгена, сказала:
— Ну що ж... піду... Наостанок хіба не пожалієш? Мене нужда такою безсовісною зробила... Змучилась я сама ... Ти не суди, Женю ...
Голос її був звучний і сухий. €}вген марно намагався розібрати, серйозно вона каже чи жартуд.
— Чого ти хочеш?
Він досадливо кашлянув і враз відчув, як вона знову несміливо шука§ його руку ...
Через п'ять хвилин він вийшов 33а куща мокрої пахучої смородини, дійшов до частоколу і, пихкаючи цигаркою, довго тер носовою хусткою штани, визеленені на колінях соковитою травою.
Сходячи на ганок, оглянувся. В челядні, в жовтому просвіті вікна виднілася струнка постать Оксани, — закинувши руки, Оксана поправляла волосся, дивилася на світло, посміхалась ...
• УІ
• XIII
• XXI
• XXXI
• т
• хь
• хиі
• хих
• ьх
• LIII
• ьх
УІ
Виспів ковиль. Степ на багато верстов убрався колиг-ливим серебром. Вітер пружно приминав його, напливаючи, кошлатив, бугрив, гнав то на південь, то на захід сизо-опалові хвилі. Там, де пробігала текуча повітряна цівка, ковиль молитовно хиливсь, і на сивій його хребтині довго лежали, чорніючи, тропа.
Відцвіли різномасні трави. На гребенях ник безрадісний вигорілий полинь. Короткі ночі зотлівали швидко. Ночами на звуглено — чорному небі незчисленні ся ли зорі; місяць — козацьке сонечко, темніючи щербатою* боковиною, світив скупо, біло; просторий Чумацький шлях сплітався з іншими зоряними путями. Терпке повітря було густе, вітер сухий, полиновий; земля, насичена все ті§ю ж гіркотою всесильного полиню, сумувала за прохолодою. Мінилися горді зоряні шляхи, нетоптані ні копитом, ні ногою; пшеничний розсип зірок гинув на сухому, чорноземно-чорному небі, не сходячи й не тішачи паростками; місяць — обсохлим солончаком, а на степу — суша, загибла трава, і по ній білий безугавний срібний перепелиний бій та металічне цвіркання коників.
А вдень— спека духота і млиста курява. На вицвілій блакитняві неба — нещадне сонце, безхмар'я та брунатне стальне півдужжя протертих крил шуліки. На степу сліпучо, непереможно бяд ковиль, куриться бура, верблюжої барви, гаряча трава; шуліка, перехиляючись пливе в блакиті,— внизу, по траві нечутно совгав його величезна тінь.
Ховрахи свистять млосно й хрипко. На жовтавих парних одвалах нір дрімають бабаки. Степ гарячий, але мертвий, і все навколо прозоро-нерухоме. Навіть могила синід на грані видимого, казково й невиразно, як уві сні...
Степе рідний ! Гіркий вітер, що осідав на гривах ка-сячних маток та жеребців. На сухому кінському храпі від вітру солоно, і кінь, вдихаючи гірко — солоний запах, жуз шовковистими гхбами й їрже, почуваючи на них присмак вітру й сонця. Рідний степе під низьким дінським небом! Вилюжини балок, суходолів, червоноглинястих ярів, ко-вильний простір із затравілим гніздуватим слідом кінського копита, могили в мудрому мовчанні, що бережуть зариту козацьку славу... Низько вклоняюсь і як син цілую твою прісну землю, дінський, козацькою нержавілою кров'ю политий, степе!
У нього маленька суха зміїна голова. Вуха дрібні й рухливі. Грудні м'язи розвинуті до краю. Ноги тонкі, дужі, бабки бездоганні, копити обточені, як річна галька. Зад трохи вислуватий. Хвіст мочулистий. Він — чистокровний донець Мало того він дуже високих кровей, в жилах його ні краплини домішки, і порода видна у всьому. Окличка його—Мальбрук.
На водопої він, захищаючи свою матку, бився з іншим, дужчим та старішим, жеребцем, і той тяжко забив йому ліву ногу, дарма що жеребці в а попасі завжди розкуті. Вони спиналися дибки, гризли один одного, били передніми ногами, рвали один на одному шкуру...
Табунника поблизу не було, — він спав у степу, підставивши сонцеві спину та розкорячені ноги в закурених, розпечених чоботях. Супротивник звалив Мальбрука на землю, потім гнав далеко-далеко від косяка і, покинувши там стікати кров'ю, зайняв обидва косяки, повів понад узбіччям Топкої балки.
Пораненого жеребця поставили до стайні, фельдшер залікував забиту ногу. На шостий день Михась Кошовий, приїхавши до доглядача з докладом, став свідком того, як Мальбрук, керований могутнім інстинктом продовжувача роду, перегриз чумбур, вискочив із станка і, захопивши на пасовиську біля казарми стреножених кобилиць, на яких їздили табунники, доглядач та фельдшер, погнав їх у степ, — спочатку риссю, потім почав покусувати в*д-сталих, підгонити. Табунник і доглядач вискочили з казарми, чули тільки, як на кобилицях гучно лопались живці1.
—" Спішив нас, клятий син !..
Доглядач вилаявся, але дивився у слід коням не без таємної похвали.
Опівдні Мальбрук привів і поставив коней на водопій. Маток відняли в нього піші табунники, а самого, засідлавши, повів Михась на степ і пустив до старого косяка.
За два місяці служби в табунниках Кошовий уважно вивчив життя коней на відводі; вивчив і пройнявся глибокою пошаною до їх тями та нелюдського благородства. В нього перед очима покривалися матки, і цей споконвічний акт, виконуваний у первісних умовах, був такий природно — ціломудрений та простий, що мимоволі викликав у думках Кошового протиставлення не на користь людям. Але багато було у відносинах коней і людського. Наприклад, помічав Михась, що постарілий жеребець Бахар, нестримно злий та грубуватий в поводженні з кобилицями, виділяв одну руду чотирирічну красуню, з широкою лисиною
1 Триножники.
на ЧОлі та палкими очима. Він завжди був біля неї, стривожений та хвилюючо різкий, завсігди обнюхував її з особливим стриманим та пристрасним хропотом Він любив на стоянці класти свою злу голову на круп улюбленої кобилиці й дрімати так подовгу. Михась дививсь на нього збоку й бачив, як під тонкою шкурою ясеребця в'яло грають в'язки м'язів, і йому здавалось, що Бахар кохад цю кобилицю по старечому, безнадійно — міцно і сумовито.
Служив Кошовий справно. Видно? чутка про його запопадливість дійшла до станичного отамана, і в перших числах серпня доглядач дістав наказ відрядити Кошового в розпорядження станичної управи.
Михась зібрався за два киви, здав казенну екіпіровку, того ж дня надвечір виїхав додому. Кобилку свою підгонив раз-у-раз. Навзаходи сонця вибрався вже за Кар-гін, і там, на гребені, наздогнав підводу, що їхала в напрямку до Вешенської.
Візник-українець поганяв упарених ситих коней. В задку ресорних дрожок напівлежав ставний широкоплечий чоловік у сурдуті міського крою та зсунутому на потилицю сірому фетровому капелюсі. Якийсь час Михась їхав позаду, поглядаючи на вислі плечі чоловіка в капелюсі, що здрігались від поштовхів, на білу закурену смужку комірця. У пасажира в ногах лежав жовтий саквояж та торба, прикрита згорнутим пальто. Нюх Михасеві гостро лоскотав незнайомий запах сигари. "Чин якийсь їде до станиці"—подумав Михась, рівняючи кобилу з дрожками. Він скоса глянув під криси капелюха і напівроззявив рота, почуваючи, як від страху й великого подиву спину йому швиденько всипав мурашва: Степан Астахов напівлежав на дрсжках, нетерплячо жуючи чорний окрайчик сигари, мружачи лихі, світлі очі. Не вірячи собі, Михась ще раз оглянув знайому, дивно змінене обличчя хуторянина, остаточно переконався, що ресори гойдають справді живого Степана, і, спітнівши від хвилювання, кашлянув:
— Вибачайте, добродію, чи ви не Астахов будете?
Чоловік на дрожках кивком зсунув капелюх на лоба, повертаючись підвів на Михася очі:
— Так, Астахов. А що? Ви хіба... Стривай, аджеж ти— Кошовий? — він підвівсь трохи і, посміхаючись спід підстрижених каштанових вусів самими смуглявими глбами, зберігаючи в очах, у всьому постарілому обличчі неприступну суворість, розгублено й зрадувано випростав руку.— Кошовий ? Михайло ? Ось як побачились!..