Злобу, через Оксану вибухлу, зганяв на маштаку, шмагаючи кінчиком батога по місцях маштакової соромливости і ущипливо величаючи його "хлинцем" і "чікіляєм". До самого хутора Омелян, проти звичаю, не перемовився з хазяїном ані словом. Сполоханої тиші пильнував і Сергій Платонович.
VIII.
Першу бригаду одної з піхотних дивізій, що перебувала в резерві Південно-Західного фронту, з доданим до неї 27-м донським козацьким полком, перед лютневим переворотом зняли з фронту, щоб перекинути під столицю, на приборкання заколотів, що почалися там. Бригаду одвели в запілля, постачили їй нове зимове спорядження, цілу добу чудово годували, другого дня, посадовивши у вагони, вирядили, але події випередили полки, що сунули до Мєнського: вдень вирядження вже переказували уперті чутки, що імператор у ставці головнокомандуючого підписав акта про зречення престолу.
Бриґаду з півдороги завернули назад. На станції Роз-гон 27-й полк дістав наказа вивантажитися з вагонів. Колії були забиті ешелонами. На платформі сновигали сал-дати з червоними бантами на шинелях, з добротно зробленими новими Гвинтівками російського зразка, але англійського походження. Багато поміж салдатів було збентежених, що боязко поглядали на козаків, що шикувалися посотенно.
Похмурий кінчався день. З дахів станційних будівель дзюр-чала вода, калюжі на коліях, нафтовими скалками пойняті, відбивали сірий м'якотний смух неба. Рев паротягів лунав приглушено, пухко. За пакгавзом полк верхи зустрічав командира бригади. Мокрі до щіток ноги коней курилися парою. Ворони безстрашно сідали за лавами, гребли і дзьобали жовтогарячі яблука кінського гною.
Командир бригади на вороному трьохвершковому коні, в супроводі командира полку, під'їхав до козаків. Натягнувши поводдя, він оглянув сотні. Заговорив, наче відштовхуючи голою рукою свої непевні глухі слова.
— .Станичники! З волі народу імператора Миколу другого що царював донині... е-е-е... скинуто. Влада перейшла до Тимчасового комітету Державної думи. Армія, і ви в тому числі, повинні спокійно перенести цю... е-е-е... звістку. Справа козаків боронити свою батьківщину від замахів зовнішніх і... е-е-е... так би мовити, зовнішніх ворогів. Ми будемо осторонь від заколотів, дамо цивільній людності вибрати шляхи до організації нового уряду. Ми повинні бути осторонь! Війна й політика для армії несумісні... В дні такого зрушення... е-е-е... усіх державних засад ми повині бути тверді... — бригадний, старий і бездарий служака-гене-рал, що не звик держати промови, зам'явся, копаючись у порівненнях; на масному обличчі його в болісній німоті рухалися брови; сотні терпляче чекали: — е-е-е, як криця. Ваш козацький військовий обов'язок кличе вас коритися своїм начальникам. Ми битимемося з ворогом так же доблесно, як і раніш, а там... — косий пливкий жест назад: — хай Державна дума вирішує долю країни. Скінчимо війну, тоді і ми візьмемо участь у внутрішньому житті, а тим часом нам... е-е-е... неможна. Армію ми не можемо віддати... В армії не повинно бути політики!
Тут же на станції за кілька днів присягали Тимчасовому урядові, ходили на мітинги, збираючись великими земляцькими Групами, тримаючись окремо від салдатів, що заливали станцію. Потім довго обговорювали чуті промови, згадуючи, обмацували недовірливо кожне непевне слово. У всіх чомусь склалося переконання; раз воля — значить, кінець війні, і з цим міцно засілим переконанням важко стало боротися офіцерам, котрі правили, що воювати Росія повинна до кінця.
Розгубленість, що охопила після перевороту верхівку армії, тяжко відбивалась на низах; про існування застряглої на півдорозі бригади, штаб дивізії мов забув. Бригада, вила-дувавшись, доїдала видану на вісім діб харч, салдати купами ходили до близьких сел, на базарі десь узявся в продажу спирт і вже не в дивовижу було бачити, тими днями п'яних салдатів і офіцерів.
Вихоплені через переїзд із звичайного кола обов'язків, козаки нудилися в теплушках, чекали відправки на Дін (чутка про те, що другочерговиків пускатимуть додому, тривала дуже вперто), недбайливо ходили коло коней, цілісінькі дні тинялися на торговиці, продавали припасені з позицій ще ходові речі: німецькі ковдри, баґнети-пили, шинелі, шкіряні ранці, тютюц...
Наказ про поворот на фронт зустріли одвертим ремством. Друга сотня відмовилася було їхати, козаки не дозволили причепити до ешелона паротяг, але командир полку пригрозив роззброєнням і ворохобня почала затихати, ущухла. Ешелони посунули до фронту.
— Це що ж, братця? Воля — воля, а щодо війни, знову, значця, кров проливати?
— Старий прижим починається!
— На дідька ж царя усунули?
— Нам що за нього було гарно, що й зараз підходяще...
— Шаравари — ті самі, тільки матнею назад.
— Отож!
— Доки ж це буде, матері їх?..
— Четвертий рік з гвинтівки не злазиш! — ішли у вагонах розмови.
На якійсь вузловій станції козаки, наче змовившись, висипали з вагонів, і, не зважаючи на уговори та загрози командира полку, розпочали мітинг. Даремно між сірого стопу козацьких шинелів метушилися комендант і престарий начальник станції, умовляючи козаків розійтися по вагонах, і звільнити колії. Козаки з непослабною захопленою увагою слухали промову урядника 3-ої сотні. За ним говорив невеличкий ставний козачок Манжулов. З його побілілого, гнівно викривленого рота, насилу вихоплювалися злі слова:'
— Станичники! Неможна такечки! Нас знов же під конфуз підвели. Обдурити хочуть. Раз сталася революція і всьому народові дано волю — значця повинні війні край покласти, бо нарід і ми війни не хочемо. Акуратно я гомоню? До діла?
— До діла!
—; Під хвіст кобилі!
. —> Осточортіла всім!
— Шаравари он на... не держуться... Яка війна?!
—> Не ба-жа-ємо!..
— Додому!
— Відчалюй паротяга! Федоте, ану!
— Станичники! Почекайте! Станичники! Братця!.. Чорти, в рот вас, в печінку, в душу!.. Братця... — надсаджувався Манжулов, намагаючись перекричати тисячу голосів. — Почекайте! Паротяга,не хвилюйте! Він нам без діла, а тільки ж ошук. Хай нам їх високоблагородіє командир полку документ оголосить: чи справді нас вимагають на фронт, чи це з їхньої капризности?
Полк тільки після того повантажився у вагони, як схвильований командир полку, собою не владаючи, тремтячи губами, вголос прочитав одержану з штадиву телеграму про виклик полку на фронт.
В одній теплушці їхало шість чоловіка татарців-хуторян,
що служили в 27-ому полку: Петро Мелехов, рідний дядько Михася Кошового, Микола Кошовий, Оникій, Федот Бодов-ськов, Меркулов — цигануватий, з чорно-кучерявою бородою і з шалими, ясно-брунатними очима, та Максимка Грязнов, сусід Коршунових, безпутний і веселий козак, що на весь станичний юрт набув чорної слави безстрашного конокрада. "Меркулову аж он як підійшло б коні уводити — на цигана скидається і все таке, а от не краде. А ти, Максиме, кінський хвіст побачиш — і то в жар тебе кидає" — завсігди сміялися з Грязнова козаки. Максимка червонів, мружив блакитне, мов квітка льону, око, капосно віджартовувався: "З Меркуловою матір'ю циган ночував, а моя либонь позаздрила. А то хіба б я... Та спаси й помилуй!
В теплушці ходив скрізний вітер; коні стояли коло нашвидку збитих з дошок корит під попонами; серед вагону, на горбочку мерзлої землі чадили вогкі дрова, їдкий дим тягло у дверну шпарину. Козаки сиділи на сідлах круг вогню, сушили засмерділі від поту та вогкости онучі. Федот Бодов-ськов грів коло вогню босі гнуті ноги. На калмицькому, з гострими вилицями обличчі його блукала задоволена усмішка. Грязнов нашвидку прихоплював дратвою відсталу підошву, прокуреним охриплим голосом говорив, звертаючись невідомо до кого:
—1 '...Маленький був, узимку, бувало, заберуся на піч, а бабка моя (їй на той час за сто перевалило!),'помацки ськає мені в голові, гомонить: "Ягідка, Максимку, мій! За старих часів не так люди жили, кріпко жили, за звичаями, і ніяких на них не було напастів. А ти, дитино, доживеш до такого часу, що побачиш, як землю всю обплутають дротом і літатимуть по синьому небі птахи з залізними носами, дзьобатимуть вони людей, як грак кавуна дзьобає... і буде помір на людей, глад, і повстане брат проти брата і син проти батька. Залишиться народу як од пожежі трави". Що ж, — помовчавши казав Максим далі; — і справді збулося; телеграф вигадали, — ось тобі й дріт. А залізний птах — єроплани. Мало вони нашого брата подовбали? І голод буде. Мої он проти тих років половину хліба сіють, та й кожен господар так. По станицях старий та малий залишилися, а вдар недорід — ось і "глад" вам. *
— А брат проти брата — це мов би брехня? — спитав Петро Мелехов, поправляючи вогонь.
— Почекай, і до цього нарід дійде!
— Владу не встановлять і забуцькаються, — втрутився Федот Бодовськов.
— Ще приборкувати чортів доведеться.
— Ти спочатку з німцем розв'яжись,—засміявся Кошовий..
— Що ж, повоюємо ще...
Оникій, уданим переляком кривлячи голощоке баб'яче обличчя, вигукнув:
— Цариця наша лахонога, доки ж усе "повоюємо"?
— Аж доки ти, халаштан, шерстю обростеш, — підсік його Кошовий.
Хто сидів коло вогнища дружно засміявся. Петро захлинувся димом і, кашляючи, дивлячись на Оникія очима повними сліз, тикав у його бік пальцем.
— Волосся — воно дурне... — збентежений мурмотів ОнИг кійко: — Воно і де не треба росте... Дарма ти, Кошовий, ногами бовтаєш...
— Ні, вже досить! Сьорбнули через край! — спалахнув несподівано Грязнов.
— Ми тут бідуємо, в вошах гинемо, а родини наші там злидні приймають, та ще як?., ріж — кров не потече.
— Ти чого вибух? — глузливо, пожовуючи пшеничний вус, спитав Петро.
— Звісно, чого... — за Грязнова відповів Меркулов і надійно заховав усмішку в кучерявій циганській бороді.— Звісно, нудиться козак... сумує... Іншого разу пастух вижене череду на зелень: поки сонце росу підбирає, — худобина нічого, годується, а як стане сонце дуба, заюжить сліпень, почне худобу сікти, — ось тут...—Меркулов, шельмувато стрельнув очима на козаків, продовжував, повернувшись до Петра: — Тут ось, пане вахмістр, і нападає на худобу бзик. Ну, та ти знаєш. Не з суцьких, либонь. Сам волам хвости крутив..; Звичайно, котрась телиця задере хвоста на спину, мукне — та як ушкварить. А за нею вся череда. Пастух біжить: "ай-яй!..