Він ні на мить не залишався на одинці з самим собою, навколо нього метушилися родичі, вони були в доброму гуморі, без угаву розповідали про все, що думали, що робили чи мали на меті зробити. Однак ніколи не намагалася дочекатися відповіді.
– Чи скоро я постарію? – запитав якось за обідом Гемуль.
– Постарієш? Ти? – зареготав його дядечко. – Ще нескоро! Не бери собі до голови! Кожен старий настільки, наскільки старим себе відчуває…
– Але ж я почуваюся неймовірно старим! – з надією в голосі мовив Гемуль.
– Гоп-скок, труляля! – урвав його дядечко. – Нині увечері влаштуємо феєрверк, щоб збадьоритися, духовий оркестр гратиме аж до сходу сонця.
Однак влаштувати феєрверк не вдалося, бо задощило, злива шаленіла всеньку ніч, і наступного дня, і увесь тиждень. Правду кажучи, дощ не вщухав вісім тижнів поспіль – такого ще ніхто ніколи не чув і не бачив. Луна-парк зів'яв і втратив барви, наче квітка. Він вицвів, поіржавів, покоробився і поступово почав сповзати з насидженого місця, бо збудували його на піску. Американські гірки зі стогоном осіли, каруселі кружляли самі собою посеред велетенських брудних калюж і, стиха дзеленькаючи, відпливали руслами нових річок, вимитих дощами.
Уся дітлашня – повзики, гризлики, мудрики та мюмлі – сиділи по домівках, приліпившись носиками до віконних шибок й дивлячись, як з дощем спливає липень, а разом з ним різнобарв'я та музика. Зала Кривих Дзеркал розсипалася на мільйони мокрих осколків, рожеві розбухлі від вологи паперові троянди з Будиночка Дивовиж пливли нивами. А з усіх-усюд долинав дитячий плач.
Діти доводили своїх мам і татів до шалу, бо неймовірно нудилися і сумували за втраченим луна-парком.
На деревах тріпотіли обшарпані вимпели та потріскані надувні кульки, Кімнату Сміху затопило багнюкою, триголовий крокодил подався до моря, _щоправда, дві голови відпали, бо були приклеєні.
А гемулі невимовно веселилися. Вони обліпили вікна, реготали й гупали одні одних по плечах, раз у раз горланячи:
– Диви! Он пливе завіса з Арабської Таємниці! А ген там понесло на хвилях танцювальний майданчик! Ой погляньте, на даху Чепурулі сидять п'ятеро летючих мишей з Кімнати Жахів! Ото потіха!
Веселі, як і завжди, гему лі вирішили замість луна– парку облаштувати ковзанку. Коли вода замерзне, ясна річ. І втішили Гемуля, що й там він зможе пробивати дірки у квитках.
– Ні! – раптом запротестував Гемуль. – Ні, ні і ще раз ні! Не хочу! Я хочу на пенсію! Хочу робити, що душі заманеться, жити в повній самотності й тиші!
– Але ж любий… – неймовірно здивувався його племінник. – Невже ти справді?..
– Так, – урвав Гемуль. – Я відповідаю за кожне слово…
– Чому ж ти раніше мовчав? – скрикнули в один голос ошелешені родичі. – Ми гадали, тобі таке життя до вподоби…
– Я не наважувався, – визнав Гемуль.
Гемулі знову зайшлися реготом: те, що Гемуль усе своє життя займався тим, до чого не лежало його серце, лише тому, що не наважувався признатись у цьому, видалося їм надзвичайно комічним.
– То чим би ти тепер хотів зайнятись? – поцікавилася тітка по материнській лінії, прагнучи підбадьорити племінника.
– Змайструвати ляльковий дім, – прошепотів Гемуль. – Найгарніший у світі багатоповерховий ляльковий дім з численними кімнатками, затишними, порожніми і тихими.
Гемулі аж покотом покотилися від сміху. Вони штовхали одне одного під боки, вигукуючи:
– Чи ви чули? Ляльковий дім! Він сказав: Ляльковий дім! – і аж ридали від реготу. – Любчику, роби, що твоя душа забажає! Ми подаруємо тобі старий бабусин парк, віднині там пануватиме цілковита тиша. Ніхто тебе не потурбує, і ти зможеш досхочу бавитися. Щасти тобі!
– Дякую, – мовив Гемуль, хоча серце його стислося. – Я знав, що ви завжди бажали мені добра…
Мрія про ляльковий дім з гарними тихими кімнатками розвіялася, мов дим. Гемулі своїм сміхом зруйнували її. Та, щиро кажучи, це не була їхня провина. ¦ Вони би щиро засмутилися, довідавшись, що чимось скривдили Гемуля. Завчасу розповідати про свої найпотаємніші мрії страшенно небезпечно.
Прихопивши з собою ключа, Гемуль попрямував до старого бабусиного парку.
Парк стояв замкнений і порожній відтоді, як бабуся ненароком спалила феєрверком будинок і всій родині довелося перебратися на нове місце. Ті події трапилися дуже давно, тож Гемулеві ледь вдалося відшукати туди дорогу.
Дерева у лісі розрослися, дороги замулило водою. Доки Гемуль йшов, дощ ущух так само раптово, як почався вісім тижнів тому. Однак Гемуль цього не зауважив: усі його думки поглинула скорбота за втраченою мрією. Йому вже перехотілося майструвати ляльковий дім.
Нарешті поміж деревами завиднівся кам'яний мур. Стіна обвалилася, та все ж була достатньо високою. Залізна хвіртка вкрилася іржею, замок важко піддавався. Гемуль увійшов до парку, замкнувши за собою хвіртку. І враз забув про вимріяний ляльковий дім. Уперше в своєму житті він відчинив і замкнув за собою власні двері. Тут він удома. Йому вже не доведеться жити у приймах.
Потроху дощові хмари розвіялися, визирнуло сонце. Мокрі дерева парку парували й виблискували навколо нього. Навколо безтурботно буяла зелень. Тут давно вже ніхто не наводив ладу й не підстригав гілок. Віття гнулося додолу, кущі відчайдушно дряпалися на дерева, парк вздовж і впоперек мережили дзюркотливі струмки, русла для яких свого часу повикопувала бабуся; вони більше не служили для зрошування парку, а лише самим собі. Ще збереглося чимало маленьких місточків, хоча самі стежки давно позникали.
Гемуль вмить поринув у зелену привітну тишу, потонув у ній, загорнувся у неї і враз відчув себе молодшим, ніж будь-коли раніше.
"Як приємно нарешті постарітися й вийти на пенсію, – думав він. – Як я люблю своїх родичів! Тепер можна надовго забути про них!"
Гемуль брів високою іскристою травою, обнімав дерева і врешті, пригрітий сонечком, заснув на галявинці посеред парку, там, де колись стояв бабусин будинок.
Тепер часи грандіозних свят з феєрверками скінчилися. Галявина заросла молодими деревцями, а на тому місці, де була бабусина спальня, буяв розкішний кущ шипшини, усіяний червоними ягідками.
Прийшла ніч з шатром, зітканим з міріадів яскравих зірок. Гемуль закохався у свій парк, великий, таємничий. У ньому можна було й заблукати, але це не біда, бо ж він у себе вдома.
Гемуль брів далі й далі.
Він натрапив на старий бабусин сад, землю під деревами вкрили опалі яблука та груші. "Як шкода! – майнула йому в голові думка. – Я й половини не подужаю з'їсти. Слід би…" – І одразу ж забув, про що хотів подумати, заворожений самотністю й тишею.
Йому належало місячне сяйво, що пробивалося між стовбурами, він закохувався у найгарніші дерева, плів вінки з листя й одягав собі на шию… Тієї першої ночі він не зміг заснути.
А вранці задзеленькав старий дзвоник, який усе ще висів біля хвіртки. Гемуль занепокоївся. Хтось там, за хвірткою, хоче увійти, чогось хоче від нього. Він обережно заповз під кущі під кам'яним муром, принишк. Дзвоник теленькнув знову. Гемуль витягнув шию і побачив зовсім крихітного мудрика, який терпляче чекав під хвірткою.
– Забирайся геть! – злякано закричав Гемуль. – Це приватна територія. Я тут живу!
– Я знаю, – відповів маленький мудрик. – Мене послали гемулі з обідом для тебе…
– Он як! Це мило з їхнього боку! – уже примирливіше заговорив Гемуль. Він відімкнув замок, взяв кошика через ледь прочинену хвіртку і знову замкнувся зсередини. Мудрик стояв, не зводячи з нього погляду. На якусь мить запала тиша.
– То як там справи? – нетерпляче запитав Гемуль. Він переступав з ноги на ногу, прагнучи чимскоріше повернутись до свого парку.
– Погано, – щиросердо відповів Мудрик. – Нам, усім маленьким, дуже зле. Луна-парку більше немає. Ми лише плачемо.
– О, – тільки й мовив Гемуль, потупивши погляд.
Він не хотів, щоб його змушували думати про сумне, однак він так звик вислуховувати інших, що не міг просто забратися геть.
– Ви, напевно, теж сумуєте, – співчутливо мовив Мудрик. – Ви ж завжди перевіряли квитки. Але коли дітки були цілком маленькі, брудні та обдерті, ви клацали діркачем у повітрі. А інколи дозволяли двічі або й тричі проходити за одним квитком.
– Лише тому, що не добачаю, – знічено пояснив Гемуль. – Тобі вже, мабуть, час додому?
Мудрик кивнув, але не рушив з місця. Він підійшов до самої хвіртки, пропхавши мордочку крізь металеві прути.
– Дядечку, – зашепотів він. – У нас є таємниця…
Гемуль нажахано відмахнувся, бо не любив чужих таємниць, та Мудрик уже збуджено торохтів:
– Ми майже все врятували. Воно стоїть у коморі Чепурулі. Ви собі навіть не уявляєте, як важко ми працювали: рятували й рятували, уночі потайки виходили з дому, виловлювали з води, стягали з дерев, сушили й лагодили, щоб усе було незгірш, як колись.
– Про що це ти торочиш? – не міг збагнути Гемуль.
– Про луна-парк, звісно! – вигукнув Мудрик. – Про все, що вдалося відшукати, кожний уцілілий шматочок! Хіба не чудово?! Можливо, гемулям вдасться зліпити уламки докупи, і ви знову зможете пробивати квитки.
– О, – пробурмотів Гемуль, ставлячи кошик з обідом на землю.
– Правда ж, гарно! Он як ви здивувалися! – радісно засміявся Мудрик, махнув лапкою і зник.
Наступного ранку Гемуль схвильовано чекав біля хвіртки, а ледь забачивши Мудрика з обіднім кошиком, загукав:
– То що там? Як справи?
– Вони не хочуть, – розчаровано відповів Мудрик. – Хочуть замість луна-парку облаштувати ковзанку. Але ж більшість із нас засинають на зиму, та й хто нам дасть ковзани…
– Як шкода! – полегшено вихопилося у Гемуля.
Мудрик нічого не відповів, надто великим було його розчарування. Він лише поставив кошика на землю і подався геть.
"Бідолашні діти, – подумав Гемуль. – Гай-гай…"
І одразу ж заходився обмірковувати будівництво хатинки з листя на руїнах бабусиного будинку.
Гемуль працював не покладаючи рук увесь день, аж до самого смерку, коли вже годі було щось розгледіти. Неймовірно задоволений своєю роботою, він заснув щасливий та зморений і проспав дуже довго наступного дня.
Коли Гемуль прийшов до хвіртки за обідом, Мудрик уже чекав на нього. На покришці кошика лежав лист, підписаний купою дітлахів.
"Любий дядечку з парку розваг, – прочитав Гемуль. – Тобі усе вдасться, бо ти добрий. Може, дозволиш нам приходити й бавитися з тобою, бо ми тебе дуже любимо".
Гемуль нічого не зрозумів, однак від жахливого здогаду раптом засмоктало в животі.