Лише гола пустеля та виття гієн уночі…
– О лишенько! – зітхнула мама. – Лихо та й годі!
– Отож, усе завершилося щасливо, – радісно підсумував Мудрик. – А буде десерт на вечерю?
Але тут тато Мудрика раптом розсердився:
– Нині залишишся без десерту! І вечері не одержиш, доки не збагнеш, що брехати не можна.
– Хто ж сперечається? Звісно, не можна, – здивувався Мудрик. – Це гидко!
– Ось бачиш, – втрутилася мама. – Хай дитина повечеряє, воно і так нічого не розуміє.
– Ні, якщо вже я сказав, що він залишиться без вечері, то так воно і буде, – вперся на своєму тато, бо раптом злякався, що Мудрик ніколи не віритиме йому, якщо він зараз відмовиться від своїх слів.
Отож довелося Мудрику лягти спати разом із сонцем. Він гірко образився на тата і маму. Звичайно, вони частенько погано поводилися з ним, але так нерозумно, як нині, ще ніколи. Мудрик вирішив піти геть з дому. Не для того, щоб покарати батьків, – він раптом відчув, як страшенно втомився від них і від їхньої неспроможності збагнути, що насправді є важливим чи небезпечним. Вони просто проводили лінію почерез усе, стверджуючи, що по один бік знаходиться те, у що можна вірити і чим можна користуватися, а по інший – лише вигадки і непотрібні речі.
– Хотів би я побачити, як би вони зіткнулися віч-на-віч з Готомомбою, – бурмотів Мудрик сам до себе, скрадаючись униз сходами і вислизаючи на господарське подвір'я позад будинку. – Ото би їм заціпило! Чи хоч би з болотяним змієм… Можу послати їм одного у скриньці зі скляною покришкою, бо таки аж ніяк не хочу, щоб їх зжерли.
Мудрик попрямував знову до забороненого болота, аби довести самому собі, що він цілком самостійний. Тепер болото було синім, майже чорним, а небо – зеленим. Ген далеко сяяв жовтогарячий західний пруг небосхилу. Болото від цього видавалося неймовірно великим і сумним.
– Я нікого не обдурюю, – говорив сам до себе Мудрик, чалапаючи по багнюці. – Усе правда: і вороги, і Готомомба, і болотяні змії, і карета-примара. Вони такі ж справжні, як, скажімо, сусіди, садівники, кури чи самокати.
Нараз Мудрик спинився і завмер, прислухаючись.
Десь вдалині на болоті загуркотіла карета-примара, осяваючи червоним світлом вересові простори; вона скрипіла, тріщала й котилася чимраз швидше.
– Не варто було собі вигадувати карету-примару, – пошкодував про себе Мудрик. – Ось вона тут, справжня. Утікай!
Купини гойдалися і провалювалися під ним, чорні озерця води, немов очиці, витріщалися на нього з осоки, а твань чвакала між пальцями лапок.
– Тільки не думай про болотяних змій, – наказав собі Мудрик і тут же подумав про них, та так яскраво й виразно, що вони нараз посунули з нір, облизуючи свої вуса.
– Був би я таким, як мій маленький Братчик-грубасик, – вигукнув Мудрик у розпачі. – Він думає животиком, їсть деревну стружку, пісок та землю, доки не вдавиться. Якось навіть спробував проковтнути надувну кульку. Якби це йому вдалося, ми більше ніколи б уже його не побачили.
Уява так захопила Мудрика, аж він зупинився. Маленький товстенький Братчик злітає у повітря, ніжки безпомічно теліпаються, а з рота звисає мотузок від кульки…
Ой, ні!
Далеко на болоті світилося вікно. Як не дивно, була то зовсім не карета-примара, а лише маленьке чотирикутне віконце, з якого сіялося рівномірне світло.
– Тобі туди, – мовив сам до себе Мудрик. – Йди спокійно, не біжи, бо інакше налякаєшся. І не думай ні про що. Просто' йди…
Будиночок мав округлу форму, тож там, напевно, мешкала якась мюмля. Мудрик постукав. Він стукав ще й ще, а коли ніхто йому не відчинив, увійшов досередини.
У будиночку було тепло й затишно. Лампа стояла на підвіконні, від неї ніч здавалася ще чорнішою. Десь цокав годинник, а вгорі, на шафі, лежала на животі крихітна мюмлечка й позирала на Мудрика.
– Привіт! – привітався Мудрик. – Я ледь врятувався! Болотяні змії і живі гриби! А ти навіть уявлення про них не маєш.
Крихітна мюмля розглядала його мовчки і ледь скептично. Потім мовила:
– Мене звуть Мю. Я вже бачила тебе раніше. Ти гуляв з маленьким Мудриком-грубасиком і весь час щось буркотів собі під ніс та розмахував у повітрі лапами. Ха-ха!
– То й що! А чого це ти сидиш на шафі? Сміх та й годі!
– Для декого, – протяжно відказала Маленька Мю. – Для декого, може, й смішно, а для мене єдиний порятунок від жахливої долі.
Вона перехилилася через край шафи і зашепотіла:
– Живі гриби уже дісталися передпокою.
– Що-о?
– Звідси, згори, мені видно, як вони сидять уже перед дверима, – вела Маленька Мю далі. – Вичікують. Було б мудро з твого боку скотити килимок й затулити ним шпарину під дверима. Бо інакше вони зіщуляться і проповзуть у шпарку.
– Ти правду кажеш? – запитав Мудрик. Горло йому перехопило від ляку. – Ще вранці їх не було зовсім. Це ж я їх вигадав…
– Та невже? – зверхньо кинула Мю. – Оті клейкі гриби? Котрі ростуть суцільним покривалом, огортають нещасного й приклеюються навіки?
– Я не знаю, – тремтячи усім тілом, прошепотів Мудрик. – Я не знаю…
– Моя бабуся вже всуціль обросла ними, – ніби знічев'я зронила Маленька Мю. – Вона там, у передпокої.
Чи, вірніше, те, що від неї зосталося. Вона схожа на велику зелену купу, лише вуса стирчать з одного боку. Можеш покласти килимок і під ті двері теж. Та чи це допоможе…
Серце Мудрика голосно гупало в грудях, а лапки так закоцюбли, що він ледь спромігся скотити килимки. Годинник невтомно цокав десь у будинку.
– Це так голосно ростуть гриби, – пояснила Маленька Мю. – Вони ростимуть, ростимуть, аж доки двері розколються, і тоді вони наваляться на тебе.
– Візьми мене до себе на шафу! – заволав Мудрик.
– Тут немає місця, – заперечила Маленька Мю.
Хтось постукав до вхідних дверей.
– Дивно, – мовила, зітхнувши Мю. – Дивно, вони ще й стукають, хоча можуть увійти, коли їм лиш заманеться…
Мудрик кинувся до шафи, намагаючись видряпатися нагору. У двері знову постукали.
– Мю! Хтось стукає! – долинув звідкись із будинку голос.
– Так-так, чую! – крикнула Маленька Мю у відповідь. – Двері відчинені… Це бабуся гукала, – пояснила вона Мудрику. – Хто б міг подумати, що вона іще здатна говорити…
Мудрик витріщився на двері, що вели до передпокою. Вони поволі прочинялися, з'явилася маленька чорна шпарина. Мудрик верескнув і закотився під канапу.
– Мю, – знову озвалася бабуся, – скільки разів я тобі казала: коли стукають, треба відчинити! І навіщо ти поклала килимок під двері? І чому я ніколи не можу спокійно поспати?
То була неймовірно стара і сердита бабуся у довгій білій нічній сорочці. Вона перетнула кімнату й, відчинивши вхідні двері, сказала:
– Доброго вечора!
– Доброго вечора і вам, – відповів тато Мудрика. – Вибачте, що турбую, але чи не бачили ви випадково мого синочка, мого майже наймолодшого?..
– Він під канапою, – гукнула Маленька Мю.
– Вилазь, – попросив тато Мудрика. – Я вже на тебе не гніваюся.
– Так-так, під канапою, – втомлено зітхнула бабуся. – Приємно, ясна річ, коли внуки приходять у гості, до того ж, Маленька Мю полюбляє запрошувати додому своїх друзів. Однак хотілось би, щоб діти бавилися за дня, а не вночі.
– Мені дуже прикро, – поквапився з виправданнями тато. – Наступного разу малий прийде зранку.
Мудрик виліз з-під канапи. Він не дивився на Мю і навіть не глянув у бік бабусі, натомість попрямував прямісінько до дверей, зійшов сходами та зник у темряві.
Тато, не зронивши ні слова, крокував поряд. Мудрик почувався таким скривдженим, що ледь не плакав.
– Татку, – озвався він. – Оте дівчисько… ти навіть собі не уявляєш… Ніколи туди більше не піду, – гнівно додав він. – Вона мене обдурила! Брехуха! Вона так жахливо мене надурила, що мені аж зле зробилося!
– Я розумію, – потішив малого тато. – Відчуття страшенно неприємне…
Вони попростували додому і з'їли всі смаколики, які ще зоставалися від десерту.
Чепуруля, котра вірила в катастрофи
Якось жила собі Чепуруля. Одного разу вона прала в морі свого клаптикового килимка, терла його щіткою й милом до блакитної оторочки по одному краю, а тоді чекала кожної сьомої хвилі, яка накочувалася саме вчасно, щоб змити мильне шумовиння. А потім терла до блакитної оторочки з іншого боку килимка. Сонце пригрівало їй спинку, вона стояла на своїх тонких ніжках у прозорій воді і терла тай терла.
То був теплий, тихий літній день, саме такий, як годиться для прання килимків. Розлого й сонно накочувалися на берег хвилі-помічниці, кілька джмелів кружляли над червоною шапочкою Чепурулі, гадаючи, що то квітка.
"Так-так, прикидайтеся лагідними, – похмуро міркувала Чепуру– ля. – Я ж знаю, як усе насправді. Так тихо й мирно буває завжди перед катастрофою".
Вона дійшла до останньої блакитної оторочки, дочекалася сьомої хвилі, щоб змити мильне шумовиння, а тоді стягнула увесь килимок у воду й виполоскала його.
Скелясте дно було гладке й червонувате, по ньому шугали туди й сюди сонячні зайчики. Вони витанцьовували й на Чепурулиних лапках, вкриваючи позолотою усі десять пальців.
Чепуруля поринула у задуму. Можна пошити собі нову помаранчеву шапочку. Або вигаптувати сонячними зайчиками краї старої. Золотими нитками… Але вишитим сонячним зайчиками ніколи не зрівнятися зі справжніми, миготливими! Та й зрештою! Кому потрібна нова шапочка на порозі катастрофи? Загинути можна й у старій, це суті справи не міняє…
Чепуруля витягнула килимок на берег, кинула його на камінь й заходилася заповзято повзати по ньому, щоб зцідити зайву воду.
Надто гарна погода, неприродно гарна. Щось неодмінно має статися. Вона це знала. Десь за небокраєм громадилось щось темне й грізне, воно пробивалося нагору, наближалося чимраз скоріше…
– Ніхто не знає, що це, – шепотіла сама до себе Чепуруля. – Усеньке море почорніє, забурмотить… сонце згасне…
Її серце почало битися швидше, похолола спина, вона рвучко обернулася, ніби ворог чатував на неї позаду. Однак море так само виблискувало, сонячні зайчики танцювали на дні, вимальовуючи грайливі вісімки, а літній вітерець лагідно торкався її носа.
Та не так легко заспокоїти Чепурулю, охоплену панікою, котра не знати звідки взялася. Тремтячими лапками вона розстелила килимок сушитися, схопила мило та щітку й поквапилася додому, щоб поставити окріп. Десь коло п'ятої години до неї пообіцяла завітати на чай Капаруля.
Будинок Чепурулі був великий і не надто гарний.