Закрутилися лопаті, весело зафуркотів гвинт – наші шестерні не підвели! Твердою лапою тримав Фредріксон стерно і провадив наше судно поміж стовбурами дерев.
Такого спуску на воду ще ніхто не бачив! Квіти та листя сипалися дощем на палубу. Заквітчана, немов на свято, "Мурська Сиринада" тріумфально подолала останній відтинок шляху і бадьоро плюснулася на річкове плесо.
– Пильнуйте дно! – звелів Фредріксон (він саме намірився вискочити на мілину, щоб випробувати свою конструкцію з гумовими колесами).
Я уважно приглядався до поверхні ріки, та помітив тільки якусь червону бляшанку, яка підстрибувала на хвилях віддалік на лінії курсу нашого судна.
– Що це, цікаво, за бляшанка? – запитав я.
– Щось вона мені нагадує, – зауважив Потішник. – Не здивуюся, якщо в ній сидить знайомий нам Верть.
Я обернувся до Фредріксона:
– Ти забув свого племінника!
– Ай справді! Як же я міг? – скрикнув Фредріксон.
З бляшанки виткнулася червона мокра мордочка Вертя. Він вимахував лапками, цокотів зубами, ще трохи і задушився би власним шаликом від надмірної радості.
Ми з Потішником перехилилися через поруччя й виловили з води бляшанку з-під кави. Вона усе ще була липка від фарби і досить важкенька.
– Не забрудніть палубу, – застеріг Фредріксон, коли ми витягнули бляшанку на борт. – Як справи, племіннику?
– Я збожеволію! – торохтів Верть. – Уявляєте? Я саме пакуюся, а тут хвиля… Усе догори дном! Я загубив свій найгарніший віконний гачок, а ще, мабуть, йоршика для чищення люльки! Мої речі і мої нерви – усе шкереберть! О сили небесні!
Та вже за мить Верть з величезним задоволенням заходився впорядковувати за новою системою свою колекцію ґудзиків. "Мурська Сиринада" пливла собі тим часом річкою, спроквола плюскочучи лопатями водяного колеса. Я сів коло Фредріксона.
– Щиро сподіваюся, що нам ніколи більше не доведеться мати справу з дронтом Едвардом, – мовив я. – Як гадаєш, він дуже на нас розсердився?
– Неймовірно, – відказав Фредріксон.
Розділ третій,
у якому я зображую свій перший подвиг – подвиг рятівника – та його несподівані наслідки, подаю виклад деяких своїх думок, а також описую звички гризликів.
Привітний зелений ліс залишився позаду. Навколо нас простягалися неозорі простори. На стрімких схилах уздовж річки раз у раз рикали й фиркали якісь грізні звірі. Ціле щастя, що в команді "Мурської Сиринади" були ми з Фредріксоном, бо тільки на нас можна було покладатися. Потішник нічого навколо не сприймав усерйоз, а інтереси Вертя обмежувалися простором його бляшанки з-під кави. Бляшанку ми виставили на палубу, під сонячними променями вона потроху почала підсихати. Але самого Вертя так ніколи й не вдалося відшурувати дочиста, його хутро навіки зберегло ледь рожевуватий відтінок.
Корабель, оздоблений моєю позолоченою банею, поволі плив уперед, хлюпочучи лопатями. Звичайно ж, у Фредріксона знайшлася золотиста фарба. Мене би дуже здивувала відсутність на борту такого надзвичайно важливого атрибуту.
Здебільшого я просиджував у рубці, захоплено споглядаючи, як пропливають повз нас береги, інколи постукував по барометру або ж, заглиблений у роздуми, походжав капітанським містком.
Особливо полюбляв думати про те, як би спантеличилася пані Гемулева, побачивши мене, шукача пригод, у ролі співвласника корабля. А хай би знала!
Одного вечора ми увійшли до глибокої самотньої бухти.
– Не подобається мені ця бухта, – мовив Потішник. – Вона викликає у мене Передчуття…
– Ха, Передчуття! – тон, яким це сказав Фредріксон, годі й описати. – Племіннику! Кидай якір!
– Уже кидаю! – з готовністю крикнув Верть і пожбурив у воду велику каструлю.
– Чи не наш обід ти щойно викинув? – поцікавився я.
– О горе! – забідкався Верть. – Вибачте! Так легко помилитися у поспіху! Я так розхвилювався… Пообідаємо ґаляреткою… Якщо я її знайду…
Така поведінка дуже характерна для вертів.
Потішник стояв біля поруччя, вдивляючись блискучими очима у сутінки, які огортали берег. Швидко западала темрява, пустельні кряжі гір рівними хвилями котилися до обрію.
– То як твої Передчуття? – я спробував його шпиґнути.
– Цить, – урвав мене Потішник. – Я щось чую…
Я нашорошив вуха, але почув лише тихий шелест вітру, що заплутався у верхівках щогл.
– Нічого не чую! – мовив я. – Ходімо ліпше до рубки, засвітимо гасову лампу.
– Я знайшов ґаляретку! – радісно верескнув Верть, вистрибуючи з бляшанки з морквиною у лапах.
Тієї миті тишу вечора пронизало тужне грізне виття, від якого всім хутро стало дибки на карку. Верть зойкнув і випустив з лап моркву.
– Це Мара, – сказав Потішник. – Нинішньої ночі вийде на полювання. Чуєте, співає свою мисливську пісню!
– Вона уміє плавати? – запитав я.
– Хтозна… – відповів Фредріксон.
Мара полювала у горах. Такого самотнього виття мені ще ніколи не доводилося чути. Голос її то віддалявся, то чувся ближче – і нарешті пропав… Однак тиша тепер видавалася ще моторошнішою. Мимоволі уявлялося, як її тінь пливе над землею у примарному сяєві місяця, що саме сходив.
На палубі похолодніло.
– Дивіться! – скрикнув Потішник.
Хтось прудко збіг схилом і став розпачливо метатися понад самою водою.
– Оцього зараз з'їдять, – похмуро бовкнув Фредріксон.
– Тільки не на очах у Мумі-троля! – рішуче вигукнув я. – Я порятую нещасного!
– Не встигнеш! – у голосі Фредріксона звучала приреченість.
Та я вже прийняв рішення, переліз через поруччя і кинув на прощання:
– Не квіти прикрашають могилу невідомого шукача пригод, та все ж спорудіть на місці мого останнього спочинку гранітний пам'ятник зі статуями двох зго– рьованих гемулів!
З тими словами я шубовснув у чорну воду, а за мить виринув під Вертевою каструлею, котра, опинившись на поверхні води, голосно булькнула. З гідним захоплення самовладанням я викинув з неї гуляш і стрілою поплив до берега, носом пхаючи каструлю поперед себе.
– Тримайтеся! – вигукував я. – Вам йде на порятунок Мумі-троль! Де таке бачено, щоб усіляка Мара могла поїдати, кого їй заманеться!
Зі скелястого схилу погуркотіло униз каміння… Мисливська пісня Мари змовкла, натомість чулося гарячкове сапання, ближче й ближче…
– Залазьте до каструлі! – крикнув я невдасі.
Той застрибнув досередини, і каструля одразу поринула у воду по самі вуха. У темряві хтось намагався вхопити мене за хвоста… я вивернувся… Ха! Гідний похвали вчинок самотнього сміливця! Я розпочав свій історичний відступ у напрямку "Мурської Сиринади", де, затамувавши подих від хвилювання, чекали мої друзі.
Порятований був важкий, страшенно важкий.
Я плив, докладаючи неймовірних зусиль, застосовуючи швидкі оберти хвостом та ритмічні порухи животом. Наче вітер, летів я понад водою, переліз через борт і, опинившись врешті на палубі, вивернув з каструлі порятованого. Мара ж самотньо вила на березі від голоду та люті (вона таки не вміла плавати!).
Фредріксон запалив гасову лампу, щоб побачити, кого я врятував.
Нині я глибоко переконаний, що та мить була найжахливішою миттю моєї бурхливої юності. Перед і мною на мокрій палубі сиділа… пані Гемулева! Як казали у ті часи, ото була мізансцена!
Я врятував пані Гемулеву.
Від страху та несподіванки я мимоволі задер хвоста під кутом сорок п'ять градусів, та одразу ж згадав, що я – вільний Мумі-троль і заговорив безтурботним голосом:
– Привіт! Ото несподіванка! Не вірю своїм очам!
– У що ти мав би повірити? – буркнула пані Гемулева, вибираючи зі своєї парасолі рештки гуляшу.
– Що порятую тітоньку, – вигукнув я схвильовано. – Тобто я хотів сказати, що ви, тітонько, будете врятовані мною… До речі, чи одержали ви мого прощального листа?
– Я не твоя тітонька, – втомлено мовила пані Гемулева. – І жодного листа я не одержувала. Ти, напевно, забув наклеїти поштову марку. Або написав неправильну адресу. Або забув його відіслати. Хоча сумніви беруть, чи умієш ти взагалі писати… – вона поправила на голові капелюшок і вже лагідніше визнала: – Але плавати умієш!
– Ви знайомі? – обережно поцікавився Потішник.
– Ні, – заперечила пані Гемулева. – Я рідна тітка тієї пані Гемулевої. Хто це розквацяв ґаляретку по всій підлозі? Ану, вусатий, подай мені ганчірку, я поприбираю!
Фредріксон (саме його малося на увазі) притьмом приніс ганчірку, яка виявилася піжамою Потішника, а тітка пані Гемулевої заходилася витирати нею палубу.
– Я дуже сердита, – пояснила вона. – А заспокоює мене лише прибирання…
Ми мовчки стояли позад неї.
– Чи не казав я про Передчуття, – врешті спромігся на слово Потішник.
Пані Гемулева миттю обернула до нас свого бридкого носа.
– Цить! Ти ще надто малий, щоб смалити люльку. Тобі слід пити молоко, воно корисне, до того ж, лапи не тремтітимуть, не пожовтіє ніс і не облізе хвіст… Вам неймовірно пощастило, що врятували мене, бо тепер тут запанує лад!
– Мушу поглянути на барометр, – ураз заквапився Фредріксон, шмигнув до рубки і замкнувся зсередини.
Однак стрілка барометра з переляку опустилася до сорокової позначки і навідріз відмовлялася підніматися, аж доки не сталася ота історія з гризликами. Але про це згодом…
У нас на ту мить не залишилося жодної надії позбутися пані Гемулевої. Нам судилося випробування, якого, на моє глибоке переконання, ніхто з нас не заслуговував.
– Отож, я дійшов у своїх спогадах до цього місця, – Тато обвів слухачів поглядом поверх зошита, голос його звучав тепер цілком буденно.
– Знаєш, тату, – озвався Мумі-троль, – я вже потроху звикаю до твоїх несподіваних чудернацьких зворотів мови. Ота каструля була, мабуть, страшенно велика… А ми розбагатіємо, коли ти допишеш мемуари?
– Ще й як розбагатіємо!
– Вважаю, прибуток треба поділити порівну, – запропонував Чмих. – Ви ж зробили мого тата Вертя героєм книги!
– А я ні хвилини не сумнівався, що героєм є Потішник, – втрутився Нюхмумрик. – Це ж треба було лише зараз довідатися, якого непересічного тата я мав! Приємно, що він схожий на мене!
– Ваші татусі – лише тло оповіді! – випалив Мумі-троль і копнув Чмиха під столом. – Хай тішаться тим, що взагалі потрапили в книгу!
– Ти мене копнув! – гнівно настовбурчив вуса Чмих.
– Що тут відбувається, – визирнула з дверей вітальні Мама Мумі-троля. – Що вас засмутило?
– Тато читає нам уголос про своє життя! – пояснив Мумі-троль (з наголосом на своє).
– Вам подобається?
– Надзвичайно! – запевнив синок.
– Я дуже рада! – усміхнулася Мама і, звертаючись до Тата, додала: – Тільки ж не читай нічого такого, що виставило б нас перед молоддю у небажаному світлі.