Чи знали вони, що це вони будуть міс Сендз і Пітер Детрайтес? — подумав він. Напевно, знали — в усякому разі, саме на це вони розраховували, тому і узяли собі такі імена, коли приєдналися до колоністів. Виходить парадокс, але не дуже страшний, так що і турбуватися про це не варто. В усякому разі, нові імена їм цілком підійшли. Але чому вони поводилися так, неначе з ним незнайомі? Але ж вони і були незнайомі, хіба ні? А якби вони розповіли йому всю правду, хіба він би їм повірив? Звісно, ні.
Втім, все це жодним чином не пояснювало, чому міс Сендз так його не любить. А може бути, справа зовсім не в цьому? Можливо, вона так тримається з ним з тієї ж причини, чому і він так з нею так тримається? Можливо, і вона так само обожнює його, як він її, і так само втрачає себе з ним, як і він з нею? Можливо, вона прагне на нього не дивитися і уникає за будь-якої можливості, тому що боїться видати свої почуття, поки він не дізнається, хто вона така? Все розпливлося у нього перед очима.
Каюту заповнював рівний гул моторів Едіт. І досить довго ніщо більше не порушувало тиші. — В чому справа, містере Карпентер? — несподівано сказала міс Сендз.— Заснули? І тоді він встав. Вона обернулася до нього. У очах її стояли сльози, вона дивилася на нього з ніжністю і обожнюванням – один в один, як і минулої ночі, 79.062.156 років тому, біля мезозойського багаття у верхньокрейдяній печері.
"Та якщо ви скажете їй, що її кохаєте, вона кинеться вам на шию — ось побачите!"
— Я кохаю тебе, крихітко, — сказав Карпентер. І вона кинулася йому на шию.
Роберт Ф. Янг. Коли час лише починався. Robert F. Young. When Time Was New.
Переклад: roller-а