Клементина

Джон Чівер

Сторінка 3 з 4

її очі наповнилися слізьми, коли вона подумала про те, як поцілує маму і подарує їй фотокартку актора Дейни Ендрюса в срібній рамці, яку вона купила в магазині Вул-ворт. А потім сидітиме на п 'яцці — майдані, а навколо неї зберуться люди, ніби трапилася аварія, вона говоритиме рідною мовою, питиме вино, яке вони зробили, і розповідатиме про новий світ, у якому сковороди мають власний розум і де навіть порошок для прибирання туалетів пахне трояндами. Клементина виразно бачила цю сцену, чула плюскіт джерела, відчувала подув вітру. Але потім помітила на уявлених обличчях її односельців вираз недовіри. Хто повірить її розповіді? Хто її слухатиме? Вони з задоволенням слухали б, якби юна розповідала, що бачила диявола, як її родичка Марія, але юна бачила рай, і всім було байдуже. Залишивши один світ і прибувши до іншого, вона втратила обидва.

Потім вона дістала й перечитала пачку листів, які надіслав їй з Наскости дядько Себастьяно. Того вечора його листи здавалися особливо сумними. Осінь настала швидко, писав він, стало холодно, хоча ще тільки вересень, багато пропало винограду й оливок і ла бомба атоміка — атомна бомба погано вплинула на зміну пір року в Італії. Тепер місто раніше, ніж завжди, кидає свою тінь на долину. Клементина сама пам'ятала початок зими — несподіваний іній морозив виноград і польові квіти, і контадіні — селяни, поверталися в темряві на своїх асіні — віслюках, навантажених сухим паліччям: в її місцевості важко було знайти дрова і треба було проїхати кілометрів десять, щоб набрати в'язку хмизу. Вона пам'ятала, як мерзла, як бачила силуети асіні на тлі жовтого вечорового сонця і чула поодинокий шум від падіння камінців, які зривалися з крутої стежки, по якій ішли віслюки. А у грудні Себастьяно написав, що знову з'явилися вовки. Для Наскости знову настали іль темпо інфаме — важкі часи. Вовки зарізали шестеро овець падроне — хазяїна, не було ні аббакьйо — баранців, ні яєць для приготування макаронів, а майдан геть завалило снігом. Вони добре знали, що таке холод і голод. Клементина теж це добре пам'ятала.

У кімнаті, де вона читала ці листи, було тепло, світло було рожеве. Мала таку срібну попільничку, як і її хазяйка, і, коли захоче, вона може в своїй окремій ванній кімнаті наповнити ванну гарячою водою. Невже Свята Діва хоче, щоб вона жила в глушині і померла від голоду? Хіба гріх скористуватися всіма благами, які пропонує їй доля? Обличчя знайомих знову зринули в її пам'яті. Яка ж темна була їхня шкіра, волосся, очі, подумала вона, ніби, живучи з світлошкірими людьми, перейняла їхні звичаї й упередження. Ті обличчя, здавалося, розглядали її з докором, з неземною терплячістю, з гідністю, яка доводила до розпачу. Але чому її змушують повернутися і пити кисле вино, нидіючи в темряві серед пагорбів? У цьому новому світі відкрили секрет молодості і невже святі на небесах відмовилися б від вічної юності, якби на те була Божа воля? Вона згадала, що у Наскості навіть найвродливіші швидко в'януть з часом, як квіти без догляду. Навіть найвродливіші швидко стають згорбленими й беззубими, їхній темний одяг, як і одяг її матері, пахне димом і гноєм. А в цій країні у неї завжди будуть білі зуби і темне волосся. До самої смерті вона ходитиме в черевичках на високих підборах, на пальцях блищатимуть каблучки, і вона завжди подобатиметься чоловікам, оскільки в цьому новому світі людина проживає десять життів і ніколи не відчуває дотику віку, авжеж, ніколи. Вона вийде заміж за Джо, залишиться тут і проживе ці десять життів, протягом яких матиме гладеньку, як мармур, шкіру і збереже зуби, якими кусатиме м'ясо.

Наступного вечора хазяїн повідомив її, що пароплав відходить тоді-то. По тому Клементина мовила:

— Я не поїду.

— Не розумію!

— Я вийду заміж за Джо.

— Але Джо набагато старший за тебе, Клементино.

— Йому шістдесят три.

— А тобі?

— Мені двадцять чотири.

— Ти кохаєш Джо?

— О, ні, синьйоре. Як я його можу кохати, коли його живіт, наче мішок з яблуками, а на шиї стільки зморшок, що за ними можна провіщати долю? Це неможливо!

— Клементино, Джо мені подобається,— сказав хазяїн. — Він чесна людина. Якщо ти вийдеш за нього заміж, то повинна будеш піклуватися про нього.

— Я піклуватимуся, синьйоре. Стелитиму йому постіль і готуватиму вечерю, але я ніколи не дозволю йому торкнутися мене.

Хазяїн замислився, втупивши очі в підлогу, і врешті сказав:

— Я не дозволю тобі вийти заміж за Джо, Клементино.

— Чому?

— Я не дозволю тобі вийти за нього заміж, якщо ти не станеш йому справжньою дружиною. Ти повинна кохати його.

— Але, синьйоре, в Наскості не одружуються з людиною, чия земля не межує з твоєю.

— Тут не Наскоста!

— Але всі шлюби однакові, синьйоре. Якби люди одружувалися по любові, у світі не можна було б жити, він перетворився б на притулок для божевільних. Хіба синьйора вийшла за вас заміж не з розрахунку?

Він не відповів, але вона помітила, як кров шугнула йому в обличчя і воно аж потемніло.

— О синьйоре, мій синьйоре,— вела вона далі,— ви говорите, як хлопчисько в рожевих окулярах, в голові якого сама поезія. Я лише намагаюся пояснити вам, що виходжу заміж за Джо, щоб залишитися в цій країні, а ви говорите, як хлопчисько.

— Я говорю не як хлопчисько,— озвався він. Потім устав зі стільця. — Я говорю не як хлопчисько... Та хто ти, зрештою, така? Коли ти прийшла до нас у Римі, в тебе не було ні черевиків, ні пальта.

— Синьйоре, ви мене не розумієте. Можливо, я й покохаю його, але я лише намагаюся пояснити вам, що не виходжу заміж за нього по любові.

— А це саме те, що я намагаюся пояснити тобі. Я цього не потерплю!

— Я залишу ваш дім, синьйоре!

— Я відповідаю за тебе.

— Ні, синьйоре. Віднині за мене відповідатиме Джо.

— Тоді забирайся геть з мого дому!

Вона піднялася до своєї кімнати і плакала там від гніву й жалю до цього дорослого йолопа, проте спакувалася. Вранці вона приготувала сніданок, але залишилася в кухні, аж доки хазяїн пішов на роботу. Згодом прийшла хазяйка і плакала, а тоді до неї приєдналися й діти.

Вдень приїхав Джо і відвіз її до родини Пелукі, де вона житиме, доки побереться з ним. Марія Пелукі пояснила їй, що в цій країні жінка виходить заміж, як принцеса, і це була правда. Три тижні вони разом з Марією тільки те й робили, що ходили по магазинах,— спочатку купили для неї весільну сукню, білу й за останньою модою, з довгим атласним шлейфом, який тягнувся долі. Однак ця сукня була й практична, оскільки шлейф можна було відстебнути і сукня перетворювалася на чудове вечірнє вбрання. Для Марії та її сестри, які будуть дружками нареченої, теж купили вбрання, жовте та кольору лаванди, які можна згодом використовувати як вечірнє. Потім ще придбали взуття, квіти, одяг для подорожування, валізу і нічого не було взято напрокат. А коли настав день весілля, Клементина так стомилася, що у неї підгиналися ноги і вона пройшла крізь церемонію вінчання, мов крізь сон, який ледве пам'ятала. На весільному обіді було багато італійців, багато вина, музики, страв. А згодом вони з Джо сіли на потяг до Нью-Йорка, де будинки були такі високі, що їй одразу захотілося додому, і вона відчувала себе беззахисною.

У Нью-Йорку переночували в готелі, а наступного дня сіли на потяг ді люссо — першокласний, що їхав до Атлантік-Сіті. Тут для кожного пасажира було окреме місце, а офіціант розносив наїдки та напої. Клементина повісила на спинку свого крісла норкове манто, яке їй подарував Джо. Всі бачили і всі милувалися нею, і вважали її багатою жінкою. Джо гукнув офіціанта і попросив принести віскі з содовою, але той удав, ніби не розуміє. Отож їх обслужать в останню чергу. Клементина сповнилася гнівом і досадою. Вона збагнула, що доки вони не говоритимуть мовою цієї країни, до них ставитимуться зверхньо, наче вони бидло. А саме так до них ставилися під час подорожі, оскільки офіціант більше не підходив до них, так ніби їхні гроші не такі, як гроші інших пасажирів.

Спочатку вони проїхали великим темним тунелем, а потім опинилися у непривітній місцевості, де з багатьох димарів виривався вогонь, а довкола був ліс і річки, по яких можна було кататися на човні. Вона дивилася з вікна на місцевість, яка пливла повз них швидко та спокійно, як вода, аби пересвідчитись, чи вона така ж прекрасна, як Італія. Але те, що Клементина побачила, було не її країною, не її землею. Біля міст, які вони минали, розкинулося багато кварталів, де жили бідні і де на мотузках висіла білизна, і вона подумала, що й тут так само — білизна на мотузках, напевно, однакова в усьому світі. І помешкання, в яких жили бідні, теж були однакові, і те, як вони тулилися одне до одного, і як біля них були розбиті садочки, невеличкі, однак доглянуті, видно, з любов'ю і ласкою. Трохи пізніше того ж дня, коли вони мчали країною, вона бачила, як закінчилися заняття в школах і як на вулиці висипало багато дітей, вони несли книжки, їхали на велосипедах і гралися, багато хто з них помахав рукою потягу. Клементина помахала їм у відповідь. Вона помахала рукою дітям, які йшли полем у високій траві, і старому чоловікові, і вони всі помахали їй у відповідь; потім вона помахала рукою трьом дівчаткам і жінці з коляскою, маленькому хлопчику в жовтому піджачку, який ніс валізку, і він теж махав їй рукою. Потім вона здогадалася, що потяг наближається до океану, бо довкола повіяло свіжістю, стало менше дерев і більше табличок з назвами готелів, де вказувалася кількість номерів та ресторанів. Вона була щаслива, коли побачила назву їхнього готелю і переконалася, що він ді люссо. Згодом потяг зупинився, їхня подорож скінчилася: Клементина почувалася дуже невпевнено і несміливо, але Джо сказав: андіамо — ходімо, і офіціант, який був таким неввічливим, узяв сумки і простягнув руку по манто, однак вона сказала: "Ні, дякую". А потім — найбільша чорна машина, яку юна будь-коли бачила в своєму житті. На ній була назва їхнього готелю, вони сіли туди з іншими людьми, але не розмовляли одне з одним, поки їхали, бо вона не хотіла, щоб інші зрозуміли, що вона не знає мови цієї країни.

Готель був просто розкішний. Вони зайшли до ліфта, тоді пройшли по коридору, застеленому густим килимом, у чудовий номер, на підлозі якого теж лежав густий килим.

1 2 3 4

Інші твори цього автора:

Дивіться також: