Мені тільки треба добре перепочити. Якби лишень знайти ще одного такого Санчеса!
– Він був Молодець, – погодилася Тереза. – Так, Санчес мав клас, так само як і ти, коли працював із ним. Але його вбили. А після нього з'явився Антонеллі.
– Не нагадуй.
– Майку, що ж нам робити?
– Джеффріс виконає Вбивство, і я знов буду на коні. Або той новий хлопець, Гарольд, найме мене, і ми ще вхопимо щастя за хвіст завдяки його здібностям вбивці.
– А коли ні?
– Якщо все піде прахом, я скористаюся правом на Самогубство, і все дістанеться тобі.
– Самі лише розмови, – сказала Тереза. – Ти завжди погрожуєш! накласти на себе руки, коли в тебе депресія.
– Цього разу так і вчиню, – промовив Альбані, підводячись. – Зроблю це прямо зараз. І кому ти тоді скаржитимешся?
Тереза знала, що він, швидше всього, блефує, але однаково злякалася.
– Ні, Альбані, – тремтячим голосом сказала вона, – не треба вибирати Самогубство.
– Гаразд, – погодився чоловік, знов сідаючи. – Я лише хотів показати, і що турбуюся про тебе.
17
"Любий Алане!
Ну от я нарешті й у Мисливському Світі, хоча мене мало не вбили першого ж дня. Коли це не враховувати, то бачив я тут поки що небагато. Мабуть, я сподівався, що люди тут бігатимуть вулицями, як у тому старому фільмі, знятому ще до офіційного визнання Полювання, здається, він звався "Десята жертва"[13]. Час від часу я таки чую щось схоже на стрілянину, але чи то справді стріляють, сказати напевне не можу. Мабуть, я не встигаю втрапити в слушний час у слушні місця.
Сьогодні по обіді випадково зіткнувся з чоловіком, який разом зі мною вилітав з Майамі, його звуть Текс Драза. Якби ковбої ще залишилися хоча б у Техасі, то його можна було б назвати ковбоєм. А він саме звідти. Ми зупинились побалакати, а тоді завернули пропустити по склянці до "Салуну Плаксивого Джо". Кажуть, що то найсправжнісінький "Плаксивий Джо", хоча я й не знаю, що то означає. Це симпатичний затишний ресторанчик у кінці Мейн-стріт, на стінах тут розвішені фото видатних осіб, що його відвідали. Ми з Дразою замовили по "Зомбі" – старовинному напою, який пили ще в двадцятому столітті.
То, друже, суміш різних сортів рому з домішком кількох хімічних речовин, одразу шугає в голову.
Цікаво, що по всьому місті почалося якесь будівництво, всюди розвішують знамена, прапори й таке інше. Здається, я потрапив сюди якраз напередодні найбільшого есмеральдського свята. Воно зветься Сатурналії. Ну так ось, у цей день кожен намагається вдягтися так, аби переплюнути інших, чоловіки й жінки дозволяють собі будь-які вільності, хоча Драза на це лише натякнув. Із задоволенням на все подивлюся.
Драза розповів, що під час Сатурналії влаштовуються прийоми, паради, регати, спортивні змагання, танці, а також "Передавання Цятки" – є тут такий звичай.
"Цятка" – то невеличкий мідний циліндрик з червоною позначкою збоку. Всередині – маленька, однак потужна бомба з годинниковим механізмом, здатна вбити будь-кого на відстані одного-двох футів. Ніхто не знає, коли саме вона повинна вибухнути. Відомо лише, що це станеться під час Сатурналій.
І знаєш, Алане, що з нею роблять? Ти не повіриш, передають з рук у руки, наче то "російська рулетка", де замість револьвера – бомба. Чим довше людина протримає її у руці, перш ніж передати далі, тим більшу хоробрість виявить. Туристи можуть "Цятку" і не брати, та все одно більшість це робить. Вони нагадують мені туристів, описаних в одному з творів Хемінгуея, що разом з биками бігали вулицями Памплони.
Вчора ввечері бачив Нору. Вона чудово виглядає. Мешкає в мальовничому районі неподалік від центру міста. Я, поки не знайду помешкання, поживу в неї. В цьому районі вулиці вузькі та покручені, машини тут не їздять. Есмеральда видається такою давньою, будинки всі кам'яні і стоять під якимись незвичними кутами один до одного, навіть забуваєш, що місто зовсім молоде. Більша його частина була побудована за останні сімдесят років.
Мені воно подобається, так несподівано закручується, повертає, розтікається навсібіч. Тут завжди є на що подивитися. Це – щасливе місто, хоча й не гоже так казати про місце, призначене для смерті, але то правда.
Я розпитав, які зараз умови Полювання, здається, варто ризикнути. Незабаром я візьму в ньому участь, треба хіба що ще трохи оглядітись. Передай Калебу й іншим, що гроші я надішлю одразу, як щось одержу.
Пишу у барі. Смішно, але я щойно побачив одного свого знайомого. Чоловіка, що позавчора підвіз мене з аеропорту. Наводчика Майка Альбані. Закінчу пізніше".
18
Альбані вмостився на червоному плюшевому табуреті й попивав біле вино. На собі мав синій гарного покрою блейзер, сірі фланелеві штани та начищені до блиску чорні черевики. Кінці блакитної шийної хустини з шовку ховалися під крохмальною білою сорочкою. Коли Гарольд наблизився, приємне засмагле обличчя Наводчика осяяла посмішка:
– Гарольде! Радий тебе бачити! Сподіваюсь, ти не сумуєш на нашому маленькому острові?
– У вас тут дуже гарно. Мені страшенно подобається.
– А наше Полювання тобі до вподоби?
– Спробувати цікаво, аби лише ніхто не вбив.
– Добрий Наводчик допоможе тобі лишитись живим. Вип'єш чогось?
– Дякую. Мені того, що п'єте ви.
– Ще одну склянку білого Чарлі, – гукнув Альбані до бармена в білому жакеті.
Гарольд примостився на сусідньому табуреті:
– А сьогодні ви літаки не зустрічаєте?
– Ні. Зараз у нас святкова гарячка перед Сатурналіями. Прекрасне мистецтво Полювання більшість людей не цікавить. Вони бажають лиш упитися, знайти собі жінку, наробити якомога більше галасу, щоб було про що розповідати сусідам удома. Воно, звісно, не шкодить, і я їх не засуджую. Але жалкую за старими добрими часами.
– А тоді як було? – поцікавився Гарольд.
Альбані замислено всміхнувся. Діставши із срібного портсигара сигарету з золотим обідком, припалив, видихнув китичку диму, а тоді запропонував спробувати Гарольду:
– Ану, візьми. В основному це суміш віргінського й грецького тютюну з домішкою слабенького препарату для піднесення настрою "Аптайм-32". Не викликає ніяких галюцинацій, дає лише відчуття бадьорості.
Гарольд узяв сигарету, припалив, легенько затягнувся і закашлявся, потім спробував зробити ще слабкішу затяжку і відчув, що таку витримає. Дим мав якийсь дивний пряний присмак, спершу не дуже приємний, але хлопець швидко до нього звик.
– Дим в легені можна не пускати. – сказав Альбані. – Можеш навіть і не вдихати його. Активні чинники потрапляють до кров'яного потоку крізь слизову оболонку рота. Продукт абсолютно нешкідливий, не викликає звички, і, звісно, офіційно дозволений для вжитку. Однак ти цікавився добрими давніми часами.
Ще двадцять років тому Полювання було майже релігійним ритуалом. Кожен глава сімейства мав хоч раз на рік брати в ньому участь. Люди наймали цілі родини Наводчиків у ті часи, коли гроші заробляти було трохи легше, ніж зараз. Ті Наводчики були власною командою кожного Мисливця, становлячи для нього щось набагато більше від звичайного гурту службовців. Вони були мало не членами його сім'ї, хоч йому й доводилося їм платити. Це трохи нагадує звичай, поширений серед знатних родин епохи Відродження, коли кожен заможний чоловік мав свій власний почет.
– Звучить гарно, – докинув Гарольд.
Альбані кивнув, в його блискучих карих очах сяяв смуток:
– Тоді досвідчений Наводчик мав більше роботи, ніж здатен був упоратись. Він іноді міг так добре заробити на своїх клієнтах, що сам ставав Мисливцем.
– Хіба то так дорого? – здивувався Гарольд. – Я гадав, треба лише зброю мати.
– Дороге не саме Полювання. Коли ти ставишся до нього не настільки серйозно, щоб покинути все інше. Для більшості Мисливців виступати лише в цьому амплуа незручно. Необхідність працювати десь іще скорочує час для вбивств, примушує жити за розкладом, отож людина весь час наражається на несподівані напади, потрапляє в засідки. Ото ще мені необхідність, працювати! Ми в Мисливському Світі не дуже-то це полюбляємо.
– А як же ви живете?
– Щороку податкове управління робить розрахунки, скільки б одержував кожен зареєстрований Вбивця, якби не приділяв весь свій час Полюванню, у Уряд виплачує йому певну суму. Так званий негативний прибутковий податок. Його одержують майже всі. Також виплачується додаткова винагорода за кожне зареєстроване Вбивство.
– Та як же Уряд може собі таке дозволити? Він, мабуть, таким чином підтримує половину населення!
– О, все розраховано до найменших деталей. Полювання – головна принада для туристів і найбільша стаття прибутку. Завдяки йому до Есмеральди стікаються гроші, отож Уряд робить усе можливе для збереження фондів підтримки Мисливців та Наводчиків. На жаль, то краплина в морі, по собі знаю.
– Ви? – здивувався Гарольд. – А виглядаєте, наче справи у вас ідуть якнайкраще.
– Треба ж марку тримати. Та зараз я на мілкому. Майже все на розваги проциндрив, до них навіть більше, ніж до вбивства, звикаєш. Я поклоняюся наймогутнішому з пороків – картярству.
– А кинути грати ви хіба не можете?
– Мабуть що ні. В усьому світі нема таких правил гри, як тут. Азартні ігри не лише дозволені, а іноді й обов'язкові.
– Уряд примушує вас грати?
– Більшість з нас не треба заохочувати. Любов до ризику – в характері кожного есмеральдця.
– Що стається із тими, хто програє?
– Якщо програють досить багато, на них чекає банкрутство.
– А тоді?
– Ті, хто повністю збанкрутів, займають місця на найнижчому шаблі соціальної драбини, вони не мають грошей, ніхто їм більше не позичає, все їхнє майно переходить у власність держави, а вони самі перетворюються на рабів Уряду.
– На рабів! Не може бути! В сучасному світі не існує рабство!
– Хіба? – іронічно запитав Альбані, повертаючись до буфетника. – Чарльзе, розкажи містеру Ердману про рабство.
– Авжеж, – бадьоро відгукнувся той.
Це був здоровенний лисий черевань з плескатим, мов таріль, обличчям. Свої червоні лаписька він обтер засмальцьованим фартухом у синю й білу клітинку.
– Розповім, так би мовити, зсередини. Бачите кільце? – простяг він долоню. – Це ознака державного раба.
То було звичайне собі чорне кільце з якогось блискучого матеріалу, можливо ебоніту, прикрашене єдиним сяючим камінчиком.
– Навесні буде три роки, як я став рабом, – вів далі Чарльз.