Оно його трофеї.
Гарольд наблизився до стіни. Там на лакованих плакетках з чорного дерева висіли чотири бронзові диски. Кожен офіційно засвідчував, що його власник здійснив Убивство.
– А де ж той славнозвісний Джонсон зараз?
– На Бут-Хіллі, міському цвинтарі. Його підстрелив якийсь коротун в окулярах із Портленда, штат Оклахома. Ніколи б не подумав, правда?
– Авжеж. Слухай, Норо, в тебе тут нема чогось попоїсти? Гроші я маю, заплачу.
– Зробимо краще, – сказала дівчина. – Я знаю місце, де можна непогано пообідати, крім того, його власник дещо мені зобов'язаний.
– А як так сталося? – зацікавився Гарольд.
– Щось ти різкий, мов ситро. Не треба дурних питань. Кожен крутиться, як може.
Раптом вона підбігла до нього і обвила руками його шию:
– Гарольде, я й справді така рада тебе бачити!
15
Аби потрапити до ресторану, вони пройшли в кінець покрученої брукованої вулиці, завернули в провулок і спустилися до якогось підвалу. Всередині відвідувачі в тірольських шкіряних штанцях співали тірольські пісні, грало циганське тріо. Невеликий танцювальний майданчик освітлювався дуже яскравими рожевими лампочками. В залі було тісно, повітря було просякнуте сигарним димом, чулися жваві розмови п'ятьма мовами. Хазяїн підморгнув Норі, провів їх до столика поруч з танцювальним майданчиком і навіть прислав додаткові напої.
Гарольд був надто голодний для розмови і мов вовк накинувся на першу страву – до біса смачну мариновану рибу, що звалася севіш. Наступну – біфштекс із натурального м'яса – їв уже трохи повільніше, отож міг уже про щось розпитати.
– Слухай, Норо, а як вони оплачують Полювання?
– Дві тисячі доларів за вступ. Три тисячі – за перше Убивство. Це для початку.
– А тоді?
– Сума винагороди щоразу збільшується.
– А якщо уб'ють тебе?
– Уряд безкоштовно поховає на Бут-Хіллі.
– П'ять тисяч доларів – чималі гроші.
– Так то воно так, але якщо ти помреш, то це надовго.
– І то правда, – погодився Гарольд. – Але чоловікові однаково доведеться колись померти, навіть якщо він і не наймався нікого вбивати, однак тоді йому вже не бачити п'ятьох тисяч.
– Не думай, що їх так легко заробити, – попередила Нора. – За Полювання добре платять, бо воно принаджує туристів і підтримує добробут Мисливського Світу. Одначе рівень смертності серед Мисливців-новачків дуже високий. Щастить, здебільшого, тим, хто займається цим постійно.
– Але ж і вони колись мали починати, як я зараз.
– Теж маєш рацію.
– Я чув, люди з усього світу сюди з'їжджаються, щоб убивати тих, кого навіть не знають. Правильно?
– Так. Незрозуміло, правда? Я натрапила в журналі на одну теорію. В ній ішлося про так званий "синдром Мисливського Світу", хоча я й не второпала, що воно таке. Чи то про "Мисливський спосіб мислення". Там було сказано, що загальна жага вбивства виникла внаслідок перенаселення планети.
– Що за безглуздя! Я вважав, світ потерпає від спустошення або недонаселеності, як там воно зветься.
– То якщо порівнювати з чисельністю населення сто років тому. Однак зараз надто багато людей намагаються поділити між собою те, що їм від Землі лишилося. І з кожним роком його стає дедалі менше. Все псується, ніхто не створює нічого нового, грошей ніхто не має, більшість навіть нікуди не їздить. За винятком хіба що Мисливців.
– Отож є сенс стати одним з них. П'ять тисяч і справді шалені гроші. Гадаю, що заради них я не проти і вбити когось. Якщо він іде на це за власним бажанням, так само, як я. Так що я не проти.
– А коли він уб'є тебе? – запитала Нора.
– Мою смерть можна буде списати на професійний ризик.
– Хіба можна називати це професією?
– Аякже! Професія вбивати людей. По п'ять тисяч за штуку. Єдине, тебе теж можуть колись убити. Якщо розважити, не так вже й погано.
Після вечері Гарольд провів Нору додому.
Вже біля дверей вона запитала:
– Не хочеш пожити в мене, Гарольде?
– Я й не сподівався, що ти запропонуєш.
– На готель тобі грошей не вистачить. У мене є ще одна невеличка кімната, можеш жити там. Я дам тобі ключа, приходь, коли захочеш.
– З радістю, – погодився Гарольд. – Я заплатив у готелі всього за один день, отож переночую, мабуть, там, пригляну за своїми речами і ще раз викупаюся. А вже завтра перейду.
– Зайди на хвильку. – Вона дала йому ключа. – Гарольде, мене часто не буває вдома. Ну, ти ж розумієш...
– Не турбуйся, Норо. Що б ти там не робила, я тебе не засуджуватиму. По дорозі сюди я вбив собаку і продірявив одному дядькові плече, а скоро робитиму й гірші речі. Отакі-от справи.
– Не поспішай ставати Мисливцем. Смертність серед новачків і справді дуже висока.
– Однаково треба колись починати.
– Безумовно, – погодилася дівчина, але якось похмуро.
16
Майк Альбані виліз з-за керма свого білого "ламборджіні" з відкидним верхом, помахав рукою гарненькій сусідці з трирічною дитиною у візочку і підійшов до дверей свого будинку. Як звичайно, сторожко вгледівся: хто ж не знає, що родини загиблих Жертв часто мстяться Наводчикам, хоча це й суперечить громадянському й моральному кодексу. Не помітивши нічого підозрілого, він швидко відчинив двері і прослизнув усередину.
Його дружина Тереза дивилася телевізор. Ішов саме "Щоденник марсіанської колонії" – шоу, яке щодня передавалося станцією з Марса; воно приймалося ретрансляційними станціями Землі й показувалося по кабельному телебаченню. Терезу дуже цікавили найменші подробиці повсякденного життя в екзотичних місцях. Вона була невимовно терпляча. Годинами могла сидіти на городі й спостерігати, як ростуть помідори. Хіба ж можна бути терплячішим?
– Ну, як справи сьогодні? – поцікавилась вона.
Альбані гепнувся на стілець. Удома вся його блискуча самовпевненість де й поділася.
– Підвіз хлопця з аеропорту. Якщо він вирішить стати Мисливцем, то, може, візьме мене за Наводчика.
– Чудово. А як там той, що ти йому зараз допомагаєш?
– Джеффріс? – Майкове обличчя трохи пожвавішало. – Сьогодні він узяв вихідний. Каже, що не здатен як слід полювати з нежиттю. А на завтра я придумав чудову засідку. Не хвилюйся, нікуди його Жертва від нас не втече.
– Як він, той Джеффріс, нічого собі?
– Поки що на його рахунку одне вдале Убивство. Однак, як казали, йому просто поталанило, бо куля влучила рикошетом.
Тереза зітхнула:
– Тобі дійсно доведеться самому шукати їх, так?
– Не я ж шукав Джеффріса. Він мене знайшов. Мені доведеться працювати на цих невдах, поки не трапиться хтось, хто доконає і справді гарне Вбивство, тоді ми одержимо додаткову винагороду. Хай то тебе не турбує, гаразд?
Тереза стенула плечима. Альбані налив собі склянку вина. Клопотів у нього вистачало, бо справи йшли до біса погано. Доля відвернулася від нього.
Майку Альбані виповнилося тридцять шість років, походив він із Дорчестера, штат Массачусетс. Його батько, Джанкарло Альбані, італійський іммігрант з Кастельмаре, перш ніж переїхати в Дорчестер, працював механіком в Провіденсі. Джанкарло і його дружина Марія мали шестеро дітей. Майкова мати працювала у пральні на сусідній Непонсет-авеню. Майкові брати й сестри жили тепер у різних частинах Сполучених Штатів, але їх вже лишилося четверо. Анджело загинув при спробі пограбувати банк в Каєнні, штат Вайомінг, а Тіто – в автокатастрофі біля Сіокського водоспаду.
Ще в дитинстві у Майка виявився талант організатора дрібних крадіжок. Отож і в Дорчестері, і далі в Бостоні йому жилося непогано, аж поки один із членів його банди – Скажений Собака Лонніган – попався на грабунку взуттєвого магазину фірми "Том Мак-Кенн" у Брукліні і дав проти нього свідчення, сподіваючись, що це пом'якшить вирок суду. По своїх каналах Майк про це дізнався і зник із міста саме вчасно. У 2081 році він приїхав у Мисливський Світ.
Попрацювавши потроху то тут, то там, він пішов учнем до Луїджі Ваніллі – старого хитрого Наводчика з Сицилії родом. Коли Ваніллі загинув від кулі сусіда, з яким сперечався за персикове дерево, що росло в сусідському дворі, але вітами перехилялося через паркан до його ділянки, Тереза успадкувала всіх батькових клієнтів, білий "ламборджіні" й будинок. Вони з Майком вже давно порозумілися, тому й одружилися невдовзі.
Перший же рік самостійної роботи приніс Майку шалений успіх. Його друге Вбивство було занесено до книги рекордів. А тоді йому пощастило працювати з неперевершеним Убивцею Джуліо Санчесом з Коста-Ріки. Через два роки після прибуття на Есмеральду Альбані мав усе, про що лише може мріяти людина.
А потім Санчеса вбили – навіть з найкращими це рано чи пізно трапляється – і відтоді почався поступовий спад. По місту поширилися чутки, що Альбані втратив свій шик, фантазію й чуття, що робили його засідки такими цікавими. Робилися припущення, що він переживає "Наводчицький зрив". Ніхто не бажав користуватися послугами Наводчика-невдахи. Справи йшли так погано, що Альбані був змушений ошиватися в аеропорту, пропонуючи послуги новачкам.
У Мисливському Світі піднесення й падіння відбуваються дійсно миттєво. Альбані будь-що намагався видертися на вершину знов. На той час Джеффріс був його єдиним клієнтом, однак цей ексцентричний англієць не подавав майже ніяких надій.
Альбані був конче потрібен успіх. Наводчикам за кожне Вбивство платили не лише клієнти, а, так само як і Мисливцям, держава. Однак, якщо Мисливець гинув, з Наводчика стягався штраф у розмірі винагороди, яку він мав би одержати, плюс десять відсотків на судові витрати. Отож зараз він був на лезі бритви. Три останні клієнти Альбані були вбиті. Кожна поразка дедалі збільшувала тягар штрафів. Якщо виграє Джеффріс, Майку вдасться відстрочити повний крах свого підприємства іще на якийсь час. А якщо програє, його знов оштрафують, що наблизить його до остаточного краху.
Крах у Мисливському Світі означав проходження крізь формальну процедуру позбавлення громадянських прав, по закінченні якої людину буде проголошено рабом, уся її власність перейде у володіння держави, а їй самій доведеться виконувати визначену урядом примусову роботу, може, й гній на свинарні розгрібати.
– Мікеланджело, – раптом озвалася Тереза, – повернімося в Дорчестер.
Альбані похитав головою:
– Там мене й досі розшукують.
– Ну, тоді, може, кудись в інше місто в Америці.
– Голодувати і жити в кредит? Не згадуй про це.