— говорив він, — дзвонить у замку.
З великого переляку й зворушення вхопили доктора дрижаки.
Але й лісничий пробудився й почав наслухувати, дивляючися в нічну пітьму, що огорнула замок.
— Дзвін... дзвін... — повторював доктор, — чорт дзвонить...
Лісничий не відповідав.
Враз почувся від замку різкий свист і в одній башті блиснуло світло, освітлюючи цілу високорівню разом з тою скалою, що під нею лісничий і доктор сиділи.
— Миколо... Миколо... — зверещав доктор, — погляньте на мене!... Чи я не є вже таким мерцем, як ви?...
І справді, вони на таких подобали. Оба мали зеленкуваті бліді обличчя, розбурхане волосся й вирячені очі.
Лісничий вдивлявся у замок, а бідний доктор вмирав зі страху.,
Але світло миттю погасло, дзвін замовк і високорівню Оргаль оповила наново тиша й нічна пітьма.
Ані один, ані другий не пробували вже спати; лісничий встав і, спертий об скелю, дожидав світанку, глибоко задумавшися.
Про що він думав? Чи не про те, що краще буде залишити в спокою той чортівський замок, а самому вернутися рано до села, не довідавшися нічого?
Біля нього став доктор і, діткнувшися його рукою, заговорив тихо:
— Ходім геть відси, Миколо...
— Ні! — відповів лісничий.
Ніч добігала кінця, але ані лісничий, ані доктор не могли б ясно змалювати того всього, що пережили.
На сході над вершком гори Таріно небо спаленіло. Почало займатися на день.
Микола обернувся в бік замку. Його видно було щораз ліпше. З мряк виступали башти, сірі мури, тераси, дзвіниця й видно було, як при одній вежі ранній вітер колише листям старого бука.
Все було, як звичайно. За ніч нічого не змінилося. Навіть диму не було, як і вчора.
На замковому подвір’ї підскакували горобці і голосно цвірінькали.
Лісничий почав приглядатися уважно замковій брамі. Була замкнена й не було ані сліду, щоб нею хтось переходив.
Тоді подумав собі, що він все ж якось мусить дістатися до замку. Там перевірить усе, а пополудні вернеться в село.
В доктора не було вже ні сили, ні крихітки власної волі після такої ночі, а коли лісничий сказав:
— Ходім! — доктор слухняно поволікся за ним, мов на шнурку.
Лісничий підійшов до оборонного муру. Він був скрізь цілий, не мав жодної щілини, а довкола нього був глибокий рів. Дістатися до замку можна було хіба брамою, але як її відчинити, як спустити звисний міст?
Микола задумався.
Враз, на своє щастя чи нещастя, він примітив, що на горі над брамою є в мурі діра, а в ній стирчить дуло моздіра; коли зловитися ланцюга від звисного моста, що тягнувся аж до землі, то можна буде по ньому дістатися аж до тої діри. Потім вже справа легка: тою дірою можна влізти досередини, на замкове подвір’я.
Дійшовши того висновку, він узявся холоднокровно до діла.
Оба з доктором зійшли у глибокий рів і, перескочивши малий потічок на його дні, видряпалися на другий берег валу. Підійшли під замкову браму, де звисав залізний ланцюг.
Лісничий, ставши на пальцях, простяг руку й вхопив за кінець ланцюга.
Очевидно, що він не міг вимагати, щоб доктор потягнувся за ним поланцюгу, бо, по-перше, доктор не був акробатом, а, по-друге, якби навіть якось виліз нагору, то ніяк не вліз би в діру, бо був для цього загрубий. Тому сказав докторові підождати під брамою, а сам почав лізти по ланцюгу вгору.
Доктор, залишившись сам, наче прочуняв з отупіння і, побачивши свого товариша кільканадцять стіп над землею, почав кликати тремтячим зі страху голосом:
— Не лізьте... Миколо, далі... не лізьте!...
Лісничий не слухав.
— Прошу вас, верніться... або я йду собі! — лебедів далі доктор і пробував обернутися.
— Ну, то йдіть, — відповів лісничий.
Доктор хотів це зробити, але його ноги наче вросли в землю. Він не міг ані одної, ані другої рушити з місця; а не маючи сили вже й кричати, простяг лиш руки вгору і стояв німий, мов стовп.
Тим часом Микола був уже майже нагорі, й саме, коли хотів вхопитися муру, йому рука сковзнулася й він з криком злетів здовж ланцюга на край рова. Сказав щось незрозуміле, простогнав і втратив свідомість.
VIІ
Як описати страх, що запанував у Версті по відході лісничого й доктора?
Він не покидав верстян ані на хвилину й ріс з кожною годиною.
Війт, корчмар і вчитель чипіли ціле передпо-лудяе на майдані й приглядалися замкові. Диму не було видно, хоч кожний дивився на замкові башти крізь далековид. Справді, ті два римські, що коштував далековид, були ніщо в порівнянні з вигодою, що її мали з нього світочі села Версту.
У полуднє вернувся Федь з полонини й усі почали його випитувати, чи не запримітив чого цікавого. Але він нічого не бачив, ані нікого не зустрів, хоча пройшов цілу долину Солі.
По обіді, коло другої години всі зібралися знову на майдані.
Тепер було тут майже ціле село; до корчми "Під королем Матвієм" ніхто від учора не заглянув. Йосько ходив від рана зажурений і неспокійний і переконував кожного, що він перешукав цілу корчму, але нічого підозрілого не знайшов. Він не міг найти собі місця й проклинав у душі того духа, що вистра-шив йому гостей з корчми, збридив його "шнапс" і сливовицю.
Що буде, як це потягне так довше?...
Коли лісничий прощався з Марійкою, то обіцяв їй, що вечором напевне вернеться. Як ждала-дожидала того вечора Марійкаї Вийшла з батьком і вчителем аж на закрут дороги. Ждали тут довго, але ані лісничого, ані доктора не було видно. Марійка хвилювалася щораз більше, та й інші були неспокійні, бо почало вже смеркатися; а до того це був вівторок, той лихий день у тижні, коли верст яни нерадо виходили з хат по заході сонця.
І справді, треба було хіба збожеволіти, щоб саме у такий день вибиратися до замку!
В селі обізвався дзвін, була вже восьма, надходила темна ніч. Війт сказав, що нема чого радити. На закруті дороги лишився лише Федь.
Марійка раз-у-раз оглядалася, чи не побачить Миколи, але даремно. Цілий день проводжала його думками, а тепер уже ніч і його нема... Неспокій і ляк Марійки ставали нестерпні. Хотіла цілу ніч ждати на закруті дороги, але батько казав їй іти додому.
В своїй кімнаті Марійка вибухла голосним плачем. Вона так дуже любила Миколу! Заручилися вони зовсім не так, як це водилося в Заліссю.
Там кожного року по Петрі відбувалися "ярмарки заручин". Дівчата з цілої околиці приїздили возами на одно місце, одягнені в свої найкращі одяги, власноручно вишивані сорочки, зі скринями приданого, батьками, свояками й сусідами. Тут збиралися також молоді парубки й кожний вибирав собі дівчину, що була йому до вподоби. Він давав їй перстень і хустину на знак заручин, а до року з нею дружився.
З Марійкою й Миколою було не так. Їх заручини не були припадкові. Зналися і любилися змалку. А тепер сам Господь знає, чи вона його ще побачить... А все через той тричі проклятий замок!
Цілу ніч провела Марійка в сльозах, стоячи біля вікна; їй усе здавалося, що чує, наче якийсь голос говорить: "Микола не послухав остороги!... Марійка не має вже судженого!"
На другий день усі верстяни встали досвіта. Всі дожидали Федя, бо хтось сказав, що він ходив уночі аж до лісів Плази. Війт, Марійка і Йосько вийшли аж на закрут дороги.
Небавом побачили Федя, але він не давав ніяких знаків, а це не ворожило нічого доброго.
— Ну що, Федю? Бачив ти що? Зустрів кого? — спитав війт, коли наблизився Федь до зібраних.
— Нічого не бачив, нікого не зустрів, — відповів Федь.
— Нікого! — прошепотіла бідна дівчина, а з її очей покотилися сльози.
— Над раном бачив я двох людей, — говорив далі Федь, — на яку милю відсіля. Спершу думав, що це Микола й доктор... але це були не вони.
— Хто ж були ті люди? — питав Йосько.
— Подорожні.
— Ти говорив з ними?
— Так.
— А прийдуть вони в село? — питав далі Йосько.
— Ні, пішли на Ретязат.
— То це були. туристи?
— Подобали на таких, — відповів Федь.
— А вночі ти нічого не запримітив на замку?
— Ні... — відповів Федь.
— Мій Боже!... — закликала Марійка.
— Треба було спитатися в тих подорожніх, коли будуть вертатися, — докинув корчмар і подумав: коби він хоч нічого злого їм не сказав про корчму.
Отже, від Федя війт, Марійка й інші не довідалися нічого, а коли до восьмої години ані лісничого, ані доктора не було, всі почали вірити, що вони вже ніколи не вернуться!...
Марійка була цілком зломана; не могла встояти на ногах. Батько поклав її в постіль. Подвоїлися сльози. Прийшла гарячка. Кликала Миколу... й зривалася бігти йому назустріч...
Треба було конче щось радити й вирішили, що війт, вівчар і корчмар підуть до замку. Більше не було нікого, хто відважився би йти з ними. Вчитель так терпів на ревматизм, що не міг ані кроком ступити поза школу.
О дев’ятій годині війт з товаришами, всі добре озброєні, пішли в напрямі гори Вулькану тою дорогою, куди йшли попереднього дня лісничий і доктор.
Ми не в силі описати того, що діялося, коли вони вийшли з села. Всі ходили прибиті й пригноблені і лякалися,. що одне нещастя потягне за собою друге.
Обчислили собі, що в найкращому разі, коли не трапиться по дорозі нічого злого, війт, Йосько й Федь зможуть вернутися щойно вечором.
Яке ж було здивування верстян, коли в другій годині з полудня вони побачили на дорозі чотирьох людей. Марійка миттю очуняла й вибігла їм назустріч.
Так, це був війт і його товариші, що несли обережно, на ношах, Миколу. За ними йшов доктор.
— Миколо... дорогий Миколо!... Він не живе!... Він не живе! — закричала Марійка.
— Ні... живе, — відповів доктор. — Але він заслужив собі на те, щоб не жити; я також!
Микола лежав на ношах, блідий, обезсилений, без пам’яті, а доктор, хоч тримався ще на ногах, не виглядав краще від нього.
Марійка кинулася на ноші, але Микола не чув її голосу й не бачив Я. Його занесли до хати війта. Тут створив за хвилину очі, а побачивши Марійку, пробував усміхнутися і сказав тихо:
— Це ніщо... це ніщо!
— Миколо... мій дорогийі — розпадалася Марійка.
— Це тільки з перевтоми... це промине...
І він знову зімлів.
Війт вийшов з кімнати, залишилася тільки Марійка.
Тим часом корчмар Йосько оповідав громаді голосно так, щоб його всі могли чути, про все те, що зайшло, відколи вони вийшли зі села.
— Коли ми дійшли до лісів ІІлази, ми знайшли там стежку, що її лісничий прорубав, і пішли нею в напрямі замку. По двох годинах ходи ми побачили перед собою на стежці двох людей.