Люди могли порозуміватися при помочі того апарату на віддаль, зовсім так само, якби говорили зі собою зблизька.
Орфанік був техніком і працював уже від багатьох літ над тим, щоб пристосувати електричну енергію до практичних цілей.
Він дійшов у своїх дослідах до дуже добрих ви-слідів, але інші вчені не вірили в його винаходи й Орфанік, відсунувшися від усіх, працював далі сам, але попав у нужду. В тому часі зустрів його князь Рудольф Горц. Зацікавився його працею і помагав йому грішми. Вкінці дійшло до того, що князь став одиноким власником Орфанікових винаходів.
Від того часу вони й зажили вже разом; оба ці диваки підходили один до одного. Ніколи не розлучалися, навіть тоді, коли князь Горц ганяв по всіх містах Італії за Стіллею.
Але тоді, як князь захоплювався співом великої артистки, Орфанік викінчував свої праці й саме в останньому році перед смертю Стіллі він дійшов до небувалих вислідів у ділянці електрики.
По трагедії в Неаполі Горц від’їхав з Орфаніком до свого замку в Карпатах. Тут він уладив усе так, щоб про те, що він є в замку, ніхто не міг дізнатися.
Із замку вів підземний коридор аж до села Вулькану. В околиці про цей тунель ніхто не знав, тільки один старий слуга родини князів Горців. Той слуга, дуже певна людина, приносив до замку тим тунелем в означені дні харчі й усе потрібне до життя.
Сам замок, а головно його середуща башта, ще дуже добре збереглись і можна було там зовсім вигідно мешкати. Тому Орфанік міг у замку свобідно далі працювати над своїми винаходами.
На бажання князя він збудував машину, що кидала світло або стовпи вогню, видавала несамовиті крики або дикий рев і це могло видаватися диявольськими штуками для тих усіх, що про таку машину не знали. Також получив підземним кабелем замок із селом Верст.
Таким чином вони знали про все, що говорять і що роблять у селі.
Той телефон уладив Орфанік так, що повів дріт із замкової вежі річищем потока Няди аж до корчми Йоська й прикріпив його до того вікна, що ніколи не відчинялося і було закрите зеленню. Між тою зеленню він заховав маленький телефонічний апарат.
Орфанік улаштував цілу апаратуру, прийшовши до корчми переодягнений за туриста.
Апарат був знаменитий і передавав кожне слово, кожний рух дуже точно.
Першого року було все гаразд, і ніщо не заколочувало спокою мешканців замку. Погана слава замку держала всіх здалека від нього й нікому не приходило навіть на думку, що в замку, крім духів, може ще хтось мешкати. Князь Горц і Орфанік були з того дуже вдоволені.
Але від хвилини, як вівчар Федь купив далековид і доглянув дим над замком, усе змінилося.
Щойно тепер телефон Орфаніка став необхідним для замку. Крізь нього вчув князь пам’ятного вечора цілу розмову в корчмі "Під королем Матвієм" і довідався, що Микола вибирається з доктором до замку. Щоб його налякати, князь післав йому через телефон відому пересторогу. А коли незважаючи на це лісничий і доктор пішли до замку, то Орфанік пустив уночі свою машину в рух. Знаємо вже, як це подіяло на доктора, лише того не знаємо, що лісничий тому впав з оборонного муру, що його струтив з нього спеціальний електричний апарат. Навіть те, що докторові приросли ноги до скелі, було правдою, бо це Орфанік зробив при помочі електричного струму.
Від того часу мешканці Версту жили в такому страху, що нізащо в світі ніхто не пішов би був до замку і князь Горц відітхнув з полекшою, коли нараз біда наднесла до села графа Телєка.
І знову телефон передав князеві цілу розмову графа з війтом і іншими, а також і те, що граф хоче наслати на замок жандармів.
Князь ненавидів графа Телєка вже здавна, а тепер зненавидів його ще більше й вирішив стягнути його до замку й ув’язнити. Знаючи його безмежну любов до Стіллі, він передав телефоном її голос й граф почув у корчмі спів Стіллі. Потім побачив її з’яву на вежі й справді пішов до замку та попав до приготованого для нього льоху. З графом Телєком князь, як здавалося, покінчив.
Але залишився ще його вірний Грицько, що привів з міста жандармів і приготовляв на завтра рано наступ на замок.
Проти того князь і Орфанік були безсильні й постановили втекти тунелем до Вулькану, підмінувавши перед тим замок.
Граф Телєк довідався з розмови князя Горца з Орфаніком, що є телефонічне получення між замком і корчмою у Версті й що вони хотять висадити замок, утікаючи перед жандармами й забираючи, очевидно, зі собою нещасну Стіллю...
Ах, чому не міг граф увійти до каплиці й кинутися на тих двох людей...
Він повбивав би їх або ув’язнив і відвернув страшну катастрофу.
Але те, що було неможливе тепер, могло статися по їхньому відході. Він піде вслід за ними аж до вежі й там з ними порахується.
Граф дивився уважно, куди вони вийдуть. Тим часом почув ще таке:
— Все вже готове?
— Так.
— Ну, то розійдімся!
— Пане, ви далі обстоюєте при тому, щоб вас самого лишити в замку?
— Так, Орфанік, ви йдіть уже в тунель!
— А ви?
— Покину замок в останній хвилині.
— Чи маю ждати на вас у Бистриці?
— Так, у Бистриці.
— Ну, то прощавайте, коли конечно хочете ще тут залишитися,..
— Так, Орфанік... хочу ще раз її тут чути... це остання ніч, яку переживу в замку в Карпатах...
За хвилину князь і Орфанік вийшли з каплиці й хоч вони не вимовили імені Стіллі, граф Телєк добре зрозумів, що це з нею князь хоче востаннє розмовитися.
XVІ
Катастрофа невідхильна. Запобігти їй міг граф тільки в цей спосіб, якщо б міг поставити князя перед доконаним фактом.
Була, може, одинадцята година вночі. Граф почав наново свою працю й за півгодини отвір у стелі був уже такий великий, що він проліз ним до каплиці.
Крізь вікно впало до каплиці бліде світло місяця, що саме виплив з-поза хмар.
Граф підійшов до дверей углибині каплиці й створив їх. Перед хвилиною зник за тими дверима князь з Орфаніком. Двері виходили на темний коридор. Граф пустився йти ним, але щохвилини спотикався на якомусь камінні. Небавом опинився перед якимись дверима й вийшов на галерею.
В тій галереї було також темно й не можна було зорієнтуватися, куди вона веде. Але по тому, що він не йшов ані вгору ані вниз, граф припускав, що ця галерея веде, мабуть, крізь замкове подвір’я.
По півгодинному ході в галереї дещо прояснилося. Граф приспішив ходи й незабаром опинився біля лівого бастіону на великій площі, обведеній грубим муром. На площі стояло багато старих моздірів і саме коли граф підійшов до одного з них, він побачив, що з ліса виходять на високорівню Оргаль якісь люди. Це були жандарми, що їх привів Грицько.
Граф ледве запанував над собою, щоб голосно не крикнути. Вірний Грицько пізнав би зразу його голос, але і для князя була б це острога і виконав би свій намір скорше, як задумав.
Тому граф тихо перейшов площу й вийшов крізь відчинені двері до галереї, що лучила площу з лівим • бастіоном. З галереї вели сходи вгору до бастіону й граф пішов ними, врадуваний і щасливий, що вкінці дістанеться до вежі, хоч зразу запримітив, що це не були головні, але якісь бічні сходи.
Небавом був уже на терасі, а коли кинув оком на високорівню Оргаль, то побачив під лісом цілу сотню жандармів, але вони не мали, мабуть, наміру тепер наступати на замок.
Щоб не дати князеві змоги втекти, треба було діяти скоро. Граф пустився сходами на другий поверх вежі.
Скрізь було тихо.
В малому коридорі, де граф опинився, він при блідому сяйві місяця побачив ліворуч двері. Почав наслухувати, але й поза ними було тихо. Потиснув клямку й тихо увійшов до великої зали, що займала цілий поверх вежі.
З цікавістю почав розглядатися. Зала була велика й мала склеплену стелю на багатьох кам’яних стовпах. У стінах були ріжні заглибини, а на долівці глушив кроки грубий килим. Обстанова зали була стародавня, вибаглива: образи, дзеркала, фотелі, стільці, килими й завіси, все було мистецької роботи. Вікна були щільно прислонені, та найдивніше було те, що одна половина зали була яскраво освітлена, а друга потопала в цілковитій темряві.
Наліво від дверей було темно, а по правому боці ясно й тут видно було в глибині малу сцену, прибрану чорним сукном.
Сцена була відділена від решти зали поруччям, а за ним у віддалі яких дванадцяти кроків стояв уже в півтіні старий глибокий фотель з високою спинкою. Перед фотелем стояв малий столик, накритий килимом, а на ньому лежала чотиригранна скринька, дванадцять до чотирнадцять цалів довга й п’ять до шість цалів широка. В ній був металевий циліндр.
Як тільки граф увійшов до зали, побачив, що у фотелі сидить князь Горц.
Князь сидів непорушне й мав примружені очі. Руки спер на столику й придержував ними дивну скриньку.
Хіба це було можливе, що князь залишався ще цю ніч у замку тому, що хотів її тут переспати?
Він був у залі сам і тепер рішуче граф не дасть йому втекти.
Стілля?... Князь сказав Орфанікові, що хоче її чути... ще останній раз, поки замок вилетить у повітря... Де ж вона?
Вся обстанова вказувала на те, що вона співала тут кожного вечора...
Граф міг запитати про це князя, але він так ненавидів його, що не хотів того робити.
Князь в’язнив Стіллю... живу Стіллю... стільки літ... і вона через нього збожеволіла...
Графові вдарила кров, до голови: йому зашуміло в вухах і він підійшов тихо до фотелю й підняв над князем кинджал...
Враз на сцені з’явилася Стілля...
Графові вилетів ніж з руки...
Яскраве світло залило естраду, а на ній стояла Стілля з розпущеними косами та витягненими раменами в свому чарівному костюмі Анджеліки, що в ньому бачив її граф на терасі...
— Вона дивиться на мене своїми прегарними очима... бачить мене й не закличе... як же ж це можливе, — думав граф і враз пригадав собі: ах! вона ж збожеволіла!
Хотів бігти на сцену до неї, але Стілля почала співати...
Князь теж, не покидаючи свого фотелю, звернув обличчя до неї, наче в якійсь екстазі. Він пив прямо її голос, вдихав його, мов найкращі пахощі, й виглядав нині так само у свойому старому замку в Карпатах, як тоді в театрі в Неаполі.
— Так, Стілля співає... співає тільки для нього... Її спів, мов той легіт у гарячу спеку, його не видно, але він є... і він належить тільки до нього...
Граф був зачарований голосом Стіллі тим більше, що не чув його вже від п’яти літ і молився до тої жінки, яку вважав за мертву, а тут бачить її живу.
А тим часом Стілля співала з таким самим чуттям і вогнем, як колись, кінцеву сцену, де Анджеліка хоче вмерти:
Закохана я, моє серце тремтить,
Хочу вмерти...
Граф повторяв слово за словом...