Навіщо зайві клопоти?
— Але я маю знати, хто мій найзаклятіший ворог! Це Кесиді? Може, варто купити рушницю?
Ситвел похитав головою.
— Кесиді-нешкідливий, недоумкуватий сновида. Він не зачепить вас і пальцем, повірте мені. Ваш найзаклятіший ворог — людина на ім'я Едвард Самуель Манович.
— Ви впевнені? — запитав вражений Едельштайн.
— Абсолютно.
— Але Манович мій найкращий друг!
— І ваш найзапекліший ворог, — вимовив Ситвел. —Іноді так буває. До побачення, містере Едельштайн, зичу вам удачі з усіма трьома побажаннями.
— Зачекайте! — вигукнув Едельштайн. Він хотів поставити мільйон запитань, але був такий збентежений, що спитав лише: — Як сталося, що пекло переповнене?
— Тому що безмежні лише небеса.
— Ви знаєте і про небеса також?
— Звісно. Це наша материнська корпорація. А зараз я маю йти. У мене ще одне замовлення в Паукіпсі. На все добре, містере Едельштайн.
Ситвел махнув рукою, повернувся і вийшов крізь зачинені двері.
Кілька хвилин Едельштайн не міг прийти до тями. Він думав про Еді Мановича. Його найзапекліший ворог!.. Смішно, в пеклі явно помилилися. Він знав Мановича майже двадцять років, зустрічався з ним мало не щодня, грав у шахи, випивав у барах. Вони разом гуляли, ходили в кіно і принаймні раз на тиждень разом обідали.
Щоправда, часом Манович роззявляв свій великий рот і переходив межі дозволеного.
Іноді він бував напрочуд грубий.
Чесно кажучи, Манович не раз поводився просто образливо.
-Але ж ми друзі, — сказав сам собі Едельштайн. —Ми — друзі, чи не так?
Він знав, що є дуже простий спосіб це перевірити — побажати собі мільйон доларів. Тоді Манович матиме два мільйони. Ну то й що? Чи буде його, багату людину, хвилювати, що його найкращий друг багатший за нього?
Буде! Ще й як! Йому все життя не даватиме спокою думка про те, що хитрий Манович забагатів на його, Едельштайна, бажанні.
"Боже мій! — подумав Едельштайн. — Ще годину тому я був бідною, але щасливою людиною. Тепер у мене є три бажання і один ворог".
Він похитав головою й обхопив її руками. Треба було все ретельно обміркувати.
Наступного дня Едельштайн узяв на роботі тижневу відпустку за власний рахунок; він день і ніч сидів над блокнотом з олівцем у руці. Спершу на думку не спадало нічого, крім замків. Замки асоціювалися з бажаннями. Однак при ретельнішому аналізі з'ясувалося, що не все так просто. Будучи власником середнього замку своєї мрії з триметровими кам'яними мурами, землями та всім іншим, доведеться піклуватися про його утримання, думати про опалення, оплату праці кількох слуг, тому що менша кількість виглядатиме смішно.
Тобто зрештою усе зводилося до грошей.
"Я можу утримувати пристойний замок на дві тисячі доларів на тиждень, — прикинув Едельштайн, швидко записуючи в блокнот цифри. — Але це означає, що Манович утримуватиме два замки на чотири тисячі доларів на тиждень!"
Нарешті, замки лишилися позаду, і думки Едельштайна почали гарячково аналізувати можливості й комбінації різних подорожей. Можна було б попросити круїз довкола світу? Щось не хочеться. Літо в Європі? Може бути. Або хоча б двотижневий відпочинок у Фонтенбло, на Маямі-Біч, щоб заспокоїти нерви.
Але тоді Манович отримає дві відпустки! Поки Едельштайн відпочиватиме у Фонтенбло, Миновичу дістануться апартаменти люкс у "Кей Ларго Колоні Клаб". Двічі.
Краще вже залишатися бідним і змусити Мановича жити у злиднях.
Краще, але не зовсім.
Минав останній тиждень. Едельштайн дедалі більше впадав у відчай і сердився. Він цинічно говорив собі:
"Я ідіот, з чого я взяв, що все це правда? Так, Ситвел зміг пройти крізь двері, але хіба він обов'язково чарівник? Може, все це мені привиділося".
Він сам здивувався, коли встав і промовив голосно і чітко:
— Я бажаю двадцять тисяч доларів! Негайно!
Він відчув м'який поштовх. А витягши свій гаманець, знайшов у ньому підписаний чек на $20 000.
Едельштайн пішов до банку й простягнув клеркові чек, тремтячи від страху, що зараз його схопить поліція. Менеджер поглянув на чек і підписав його. Касир запитав, якими купюрами видати суму. Едельштайн вирішив покласти гроші на свій рахунок.
На виході з банку він зіткнувся з Мановичем, чиє обличчя випромінювало одночасно переляк, збентеження і захват.
Едельштайн поспішив додому раніше, ніж Манович встиг заговорити з ним. Решту дня він промучився болем у животі.
Ідіот! — картав він себе. — Попросив лише жалюгідні двадцять тисяч! А Мановичу дісталося сорок!
Від досади людина може померти.
Едельштайн впадав то в апатію, то у гнів. Біль у животі не вщухав — схоже на виразку. Як усе несправедливо! Він заганяє себе в могилу, думаючи про Мановича!
— Так!
Аж тепер Едельштайн зрозумів, що Манович справді його ворог, і думка про те, що він власними руками збагачує свого ворога, буквально убивала його.
Він сказав собі: "Едельштайне, будь розумним. Так далі не можна. Треба подбати про задоволення".
Але як?
Він ходив з кутка в куток по своєму помешканню. Біль явно свідчив про виразку, що ще це могло бути?
І раптом прийшло осяяння. Едельштайн зупинився. Його очі безумно забігали, і, схопивши блокнот та олівець, він взявся до обчислень. Закінчивши, відчув полегшення і збудження. Вперше після візиту Ситвела він був щасливий!
Він підвівся і голосно вимовив:
— Я бажаю триста кілограм ів рубаної курячої печінки!
За п'ять хвилин почали прибувати пластикові контейнери з печінкою.
Едельштайн з'їв кілька гігантських порцій рубаної курячої печінки, кілька кілограмів поклав у холодильник, а решту продав за півціни постачальникові, заробивши на цьому 700 доларів. Ще близько 30 кілограмів, що лишилися непоміченими, забрав двірник. Едельштайн від душі сміявся, уявляючи собі Мановича, по шию заваленого печінкою.
Його радість була недовгою. Він довідався, що Манович залишив п'ять кілограмів для себе (у нього завжди був гарний апетит), три кілограми подарував симпатичній маленькій удові, на яку хотів справити враження, а решту продав постачальникові з тридцятивідсотковою знижкою, заробивши на цьому 2000 доларів.
"Я недоумок, дебіл і кретин, — думав Едельштайн. —За хвилинне задоволення я віддав бажання, яке коштує, за найскромнішими оцінками, сто мільйонів доларів! І що я з цього маю? Кілограм рубаної курячої печінки, кількасот доларів і вічну дружбу з двірником!"
Залишалося одне бажання.
Тепер треба було витратити це останнє бажання напрочуд мудро. Йому слід попросити те, чого він, Едельштайн, прагне всім серцем і чого зовсім не хочеться Мановичу.
Минав четвертий тиждень. Одного дня Едельштайн усвідомив, що термін наближається до кінця. Він виснажив свій мозок, але при цьому лише підтвердив свої найгірші підозри: Манович любить усе те, що любить він сам: замки, жінок, гроші, автомобілі, відпочинок, вино, музику, їжу... Все, що він називав, Мановичу теж подобалося.
Потім він згадав: за дивним вибриком смакових уподобань Манович не терпів локшини.
Але Едельштайн теж її не любив у жодному вигляді.
Він молився:
— Великий Боже, володар Пекла і Небес. У мене було три бажання, і два з них я використав найжалюгіднішим чином. Боже, я не хочу бути невдячним, але скажи мені, коли людині забезпечують виконання трьох бажань, чи може вона зробити що-небудь гарне для себе, не поповнюючи при цьому кишень Мановича, найзапеклішого ворога, котрий завиграшки одержує всього удвічі більше?
Минала остання година. Едельштайн був спокійний як людина, яка приготувалася зустріти свою долю. Він зрозумів, що ненависть до Мановича була марною, не гідною його. З новою і приємною безтурботністю він сказав собі: "Зараз я попрошу те, що потрібно особисто мені, Едельштайну".
Едельштайн підвівся і випростався.
— Це моє останнє бажання. Я надто довго був одинаком. Мені потрібна жінка, з якою я можу одружитися.
Вона має бути один метр шістдесят сантиметрів на зріст, важити близько шістдесяти кілограмів, мати гарну статуру і, звісно, природне світле волосся. Вона повинна бути розумною, практичною, закоханою в мене, певна річ, єврейкою, але чутливою і мати почуття гумору...
Раптом мозок Едельштайна запрацював на повну потужність!
— А особливо, — додав він, — вона має бути... не знаю, як би це точніше висловити, межею і максимумом того, чого я хочу й можу — зокрема, в суто сексуальному розумінні. Ситвеле, ви зрозуміли, що я маю на увазі? Делікатність не дозволяє мені пояснити вам докладніше, але якщо справа того потребує...
Почулося легеньке, однак якесь дуже сексуальне постукування у двері. Едельштайн, посміюючись, пішов відчиняти.
"Двадцять тисяч доларів, кілограм курячої печінки й тепер це! Манович, я тебе таки дістав! — подумав він. — Подвоєна межа прагнень чоловіка — такого я не побажав би й найзапеклішому ворогові. Але я побажав!"