Там було четверо офіціантів, один із яких, як дві краплі води, був схожий на Жан-Поля Бельмондо, аж до сигарети, що звисала з нижньої губи, включно. Решта нагадували звичайних розбійників. У залі сиділи кілька скандинавів, які мовчки поїдали рагу з бобами, один старий француз у береті й троє скромних дівчат-англійок.
Повз нього якраз проходив Бельмондо. Кордл, який цілком пристойно, хоча й дещо по-книжному розмовляв французькою, попросив у нього десятифранковий комплексний обід, меню якого було виставлене у вітрині.
Офіціант зміряв його поглядом, що призначався для претензійних жебраків.
— На сьогодні усі скінчилися, — вимовив він і вручив Кордлові меню тридцятифранкового обіду.
У своєму старому втіленні Кордл скорився б долі й зробив замовлення. Або, можливо, підвівся б, тремтячи від обурення, і пішов з ресторану, перекинувши дорогою стілець.
Але зараз...
— Очевидно, ви мене не зрозуміли. — вимовив Кордл. — Згідно з французьким законом ви зобов'язані обслуговувати клієнтів за всіма фіксованими меню, виставленими у вітрині.
— Мосьє адвокат? — поцікавився офіціант, нахабно вперши руки в боки.
— Ні. Мосьє влаштовує неприємності, — попередив Кордл.
— Нехай мосьє спробує, — процідив офіціант. Його очі звузилися.
— Домовились, — сказав Кордл.
У цей час до ресторану завітала літня пара. На чоловікові був добротний синій у смужку костюм, на жінці — плаття в горошок.
— Вибачте, ви не англійці? — звернувся до них Кордл.
Трохи здивований, чоловік злегка нахилив голову, що, очевидно мало означати кивок.
— Раджу вам не замовляти тут їжу. Я — представник ЮНЕСКО, інспектор з харчування. Шеф-кухар тут явно з роду-віку не мив руки. Ми ще не закінчили перевірки на тиф, але є всі підстави для підозр. Щойно прибудуть мої асистенти з необхідним обладнанням...
У ресторані запала мертва тиша.
— Гадаю, варене яйце можна з'їсти, — змилостивився Кордл.
Очевидно, літній чоловік йому не повірив.
— Ходімо звідси, Мілдред, — сказав він, і пара вийшла.
— Ось ідуть шістдесят франків плюс п'ять відсотків чайових, — холодно констатував Кордл.
— Негайно забирайтесь звідси! — прогарчав офіціант.
— Мені тут подобається, — оголосив Кордл, складаючи руки на грудях. — Обстановка, затишок...
— Сидіти, не замовляючи, не дозволяється.
— Я замовляю. Десятифранкове меню.
Офіціанти перезирнулись, кивнули в унісон і почали наближатися військовою фалангою. Кордл звернувся до інших відвідувачів:
— Прошу всіх бути свідками! Ці люди збираються напасти на мене, четверо проти одного, всупереч французькому закону й загальнолюдській етиці, лише тому, що я бажаю замовити хибно розрекламоване десятифранкове меню!
Це була довга промова, але в цьому випадку красномовство не зашкодило. Кордл повторив її англійською.
Англійки порозкривали роти. Старий француз продовжував їсти суп. Скандинави похмуро кивнули й почали знімати піджаки.
Офіціанти знову перезирнулись. Той, що нагадував Бельмондо, сказав:
— Мосьє, ви змушуєте нас викликати поліцію.
— Чудово, отже, мені не доведеться викликати її самому, — багатозначно промовив Кордл.
— Певна річ, мосьє не бажає провести свою відпустку в суді?
— Мосьє саме так проводить більшість своїх відпусток, — запевнив Кордл.
Офіціанти знову перезирнулися. Потім Бельмондо підійшов до Кордла з тридцятифранковим меню — Цей обід коштуватиме месьє десять франків. Очевидно, це все, що мосьє може собі дозволити.
Цей випад Кордл пропустив повз вуха.
— Принесіть мені цибулевий суп, зелений салат і м'ясо по-бургундському.
Офіціант вийшов, щоб передати замовлення. Кордл помірно гучним голосом наспівував "Вальс Матильди". Він підозрював, що це може прискорити обслуговування.
Замовлення принесли, коли він удруге проспівав "Ти не побачиш мене живою". Кордл присунув до себе суп і взяв ложку.
Це був напружений момент. Усі відвідувачі відірвалися від їжі. Кордл нахилився вперед і делікатно втягнув носом запах.
-Тут чогось не вистачає, голосно повідомив він.
Насупившись, Кордл вилив цибулевий суп у м'ясо по-бургундськи, принюхався, похитав головою, скришив у місиво півскибки хліба, знову принюхався, додав салату й рясно посолив.
— Ні, — сказав він, стиснувши губи. — Не піде. —І вивернув уміст тарілки на стіл.
Це був варварський вчинок, який можна порівняти хіба що зі спаплюженням Мони Лізи. Уся Франція й більша частина Західної Швейцарії завмерли.
Неквапливо, але й не даючи приголомшеним офіціантам часу, щоб опам'ятатися, Кордл підвівся й кинув у цю кашу десять франків. Біля дверей він обернувся.
— Мої вітання кухареві, якому місце не тут, а біля бетономішалки. А це, друзі, для вас.
Він кинув на підлогу свою зім'яту носову хустку.
Кордл виходив з ресторану, мов той матадор, що після серії блискучих пасів відважно повертається спиною до розлюченого бика. З якихось невідомих причин офіціанти не кинулися навздогін, щоб роздерти на шматки, а залишки — повісити на найближчому ліхтарі. Тож Кордл пройшов десять чи п'ятнадцять кварталів, навмання звертаючи то праворуч, то ліворуч. Так він дійшов до Променад дез Англе й сів на лаву. Він тремтів, а його сорочка стала мокрою від поту.
— Але я зробив це! — сказав він. — Я це зробив! Я поводився нестерпно й вийшов сухим із води!
Аж тепер він усвідомив, чому морква поводиться саме так. Боже Всемогутній на небесах, яка це радість, яке блаженство!
Після цього Кордл повернувся до своєї звичайної м'якої манери поведінки й залишався таким аж до другого дня його перебування в Римі. Він та семеро інших водіїв вишикувалися в ряд перед світлофором на Корсо Вітторіо-Еммануїла Другого. Позаду стояло ще з двадцять машин. Усі водії не вимикали двигуни, схилившись над кермом, примруживши очі й мріючи про Ла-Манш. Усі, крім Кордла, який насолоджувався чудовою архітектурою старого Рима.
Увімкнулося зелене світло. Водії натиснули акселератори, намагаючись допомогти розкрутитися колесам своїх малопотужних "фіатів", зношуючи зчеплення й власні нерви, до того ж роблячи це відверто й шумно. Усі, крім Кордла, що, здавалося, був єдиною в Римі людиною, яка не прагнула виграти перегони чи встигнути на побачення. Не поспішаючи, але й не зволікаючи, він завів двигун і витиснув зчеплення, витративши на це дві секунди, що було немислимо для Монца або Монте-Карло.
Водій позаду роздратовано посигналив. Кордл посміхнувся таємничою, кривою посмішкою. Він увімкнув нейтральну передачу, затягнув ручне гальмо й виліз із машинки. Потім повільно підійшов до водія, який йому сигналив, а зараз не тямився від люті, нишпорячи під сидінням у пошуках монтування.
— Що? — запитав Кордл французькою. — Щось не так?
— Ні, ні, нічого, — відповів той французькою. І це була його перша помилка. — Я просто хотів, щоб ви їхали, ну рухалися!
— Але я саме збирався це зробити, — резонно зауважив Кордл.
— Чудово! Усе гаразд!
— Ні, не все, — похмуро повідомив Кордл. — Мені здається, я заслуговую на краще пояснення, чому ви мені сигналили.
Нервовий водій — міланський бізнесмен, який прямував на відпочинок із дружиною та чотирма дітьми, необачно відповів:
— Шановний, ви надто барилися й затримували всіх.
— Затримував? — перепитав Кордл. — Ви просигналили через дві секунди після того, як увімкнулося зелене світло. Ви називаєте це затримкою?
— Пройшло набагато більше часу, — намагався сперечатися міланець.
Тим часом рух зупинився аж до Неаполя. Зібралася десятитисячна юрба. У Вітербо та Генуї з'єднання карабінерів були приведені у стан бойової готовності.
— Це неправда, — спростував Кордл. — У мене є свідки. — Він махнув рукою у бік юрби, що захоплено загула. — Я запрошу їх до суду. Ви маєте знати, що порушили закон, подаючи звуковий сигнал у межах міста за явно не надзвичайних обставин.
Міланський бізнесмен поглянув на юрбу, яка збільшилася вже до п'ятдесяти тисяч. "Боже милостивий, — думав він, — пошли знову навалу готів, щоб винищили цих кровожерливих римлян! Нехай земля розверзнеться й поглине цього божевільного француза! Пришли сюди Джанкарло Морелі з його фальшивою ложкою, хай поперерізає вени йому на зап'ястках!"
Над головами прогриміли реактивні винищувачі Шостого флоту, готуючись запобігти довгоочікуваному державному перевороту.
Дружина міланського бізнесмена вигукувала образливі слова, що сьогодні він таки розіб'є її слабке серце й відправить його поштою її матері, щоб доконати й ту.
Що було робити? У Мілані цей француз давно б поклав свою голову на плаху. Але Рим — південне місто, непередбачуване й небезпечне. Та й з погляду закону він вчинив неправильно, що створювало додаткову перевагу його супротивникові.
— Гаразд, — сказав він. — Подача звукового сигналу, можливо, й справді була зайвою, хоча ви мене певною мірою спровокували.
— Я наполягаю на повному вибаченні, — зажадав Кордл.
Зі сходу пролунав грім: тисячі радянських танків вишикувалися в бойовий порядок на рівнинах Угорщини, готові дати відсіч довгоочікуваному вторгненню НАТО у Трансильванію. У Форджі, Бриндизі, Барі вимкнули водопостачання. Швейцарія закрила свої кордони й розпочала мінування залізничних тунелів.
— Гаразд, вибачте! — заволав міланський бізнесмен. — Мені прикро, що спровокував вас і взагалі народився на світ! Вибачте, ще раз! А тепер, може, ви підете й дасте мені померти спокійно?!
— Я приймаю ваше вибачення, — сказав Кордл. —Сподіваюсь, ви не образились на мене?
Він повернувся до своєї машинки, тихенько наспівуючи, й поїхав під захоплені вигуки мільйонів глядачів.
Світ, що висів на волосині, був врятований.
Кордл доїхав до арки Тита, зупинив авто й під звуки тисяч труб пройшов під нею. Він заслужив свій тріумф не менше, ніж сам Цезар.
Боже, упивався він, який я був огидний!
У лондонському Тауері, у Воротях Зрадника, Кордл наступив на ногу молодій дівчині. Це поклало початок їхньому знайомству. Дівчину звали Мевіс. Вона приїхала з Шорт-Гілз, Нью-Джерсі. У неї було чудове довге темне волосся; вона була струнка, мила, розумна, енергійна й мала почуття гумору. У неї були невеликі недоліки, які в нашій історії не відіграють жодної ролі. Кордл почастував її кавою, і решту тижня вони провели разом.
Здається, я надто нею захопився, сказав собі Кордл на сьомий день і одразу зрозумів, що висловився неточно.