З-за скелястого горба, де біг струмок, здіймався другий, рівніший і ширший: на ньому ліпилося невелике селище з п'яти-шести осель. Коло хат не було видно ні людей, ні дерев, ні затінків, наче селище задихнулося в гарячому повітрі й висохло. Знічев'я Єгорушка спіймав у траві скрипаля, піднісшого в жмені до вуха і довго слухав, як той грав на свою скрипку. Коли надокучила музика, він погнався за зграйкою жовтих метеликів, що прилітали до осоки пити воду, і сам не помітив, як опинився знов біля брички. Дядько і о. Христофор міцно спали; сон їхній мав тривати години зо дві, зо три, поки не відпочинуть коні. Як же згаяти цей довгий час, і де подітися від спеки? Завдання складне... Машинально Єгорушка підставив рот під цівку, що бігла з трубочки; в роті в нього стало холодно й запахло болиголовом; пив він спочатку з охотою, потім через силу і доти, поки гострий холод з рота не побіг по всьому тілу і поки вода не полилася по сорочці. Потім він підійшов до брички й став дивитися на тих, що спали. Дядькове обличчя, як і раніше, виявляло ділову сухість. Фанатик свого діла, Кузьмичов завжди, навіть уві сні й під час молитви в церкві, коли співали "Іже херувими", думав про свої справи, ані на хвилину не міг забути про них, і теперь, мабуть, йому снилися паки з вовною, підводи, ціни, Варламов... А отець Христофор, людина лагід-
на, легковажна і сміхотлива, весь свій вік не знав жодної такої справи, що, як змій-полоз, могла б скувати його душу. В усіх численних справах, за які він брався на своєму віку, його вабила не стільки сама справа, скільки метушня і єднаная з людьми, властиві кожному заходові. Так, у цій подорожі його цікавили не стільки вовна, Варламов і ціни, скільки довгий шлях, розмови в дорозі, спання під бричкою, невчасна їда... І тепер, як видно з його обличчя, йому снилися, мабуть, преосвященний Христофор, латинський дисцут, його попадя, пампушки з сметаною і все таке, що не могло снитися Кузьмичову.
В Той час, як Єгорушка дивився на сонні обличчя, несподівано почувся тихий спів. Десь неблизько співала жінка, а де саме і в якому боці, важко було збагнути. Пісня тиха? тягуча і журлива, схожа на плач і ледве чутна для слуху, бриніла то праворуч, то ліворуч, то згори, то з-під землі, наче над степом літав невидимий дух і співав. Єго-руїщш озирався і не розумів, звідки ця чудна пісня; а потім, коли він прислухався, йому стало здаватися, що це співала трава; у своїй пісні вона, напівмертва, вже загинула, без слів, але жалібно і щиро переконувала когось, що вона нічого не винна, що сонце спалило її даремно; вона вапевняла, що їй палйо хочеться жити, що вона ще молода і була б гарною, якби не спека і не посуха; вини не було, але вона все-таки просила в когось пробачення і присягалася, що їй нестерпно боляче, сумно й жалко себе,
Єгорушка послухав трохи, і йому стало здаватися, що від тужливої, тягучої пісні повітря зробилося душні тим, гарячішим і непорушнішим... Щоб заглушити пісню, він, присцівуючи і намагаючись стукати ногами, побіг до осоки. Звідри він поглянув на всі боки і знайшов того, хто співав. Коло крайньої хати в селищі стояла жінка в короткій спідниці, довгонога і цибата, як чапля, і щось просівала; з-під її решета донизу по купі ліниво йшов білий пил. Тепер було ясно, що співала вона. За сажень від неї нерухомо стояв маленький хлопчик у самій сорочці й без шапки. Наче зачарований піснею, він не ворушився й дивився кудись униз, мабуть, на кумачеву сорочку Єгорушки.
Пісня затихла. Єгорушка поплентався до брички і знов від нічого робити взявся до струмочка води.
І знов почулася тягуча пісня. Співала все та сама цибата жінка за горбом у селищі. До Єгорушки раптом вернулась його нудьга. Він покинув трубочку і підвів очі
7*
195
вгору. Те, що побачив він, було таке несподіване, що він трохи злякався. Над його головою на одному з великих незграбних каменів стояв маленький хлопчик у самій сорочці, пухлий, з великим, випнутим животом і на тоненьких ніжках, той самий, який раніше стояв біля жінки. З тупим подивом і не без страху, ніби бачачи перед собою вихідців з того світу, він, не кліпаючи і роззявивши рота, оглядав Єгорущину кумачеву сорочку і бричку. Червоний колір сорочки вабив і тішив його, а бричка і люди, що спали під нею, збуджували його цікавість; може, він і сам не помітив, як приємний червоний колір і цікавість при-тягли його з селища вниз, і, мабуть, тепер дивувався з своєї сміливості. Єгорушка довго оглядав його, а він Єго-рушку. Обидва мовчали і почували деяку незручність. По довгій мовчанці Єгорушка запитав:
— Як тебе звати?
Щоки незнайомого ще більше розпухли; він притулився спиною до каменя, витріщив очі, поворушив губами і відповів хрипким басом:
— Тит.
Більше хлопчики не сказали один одному й слова. Помовчавши ще трохи й не зводячи очей з Єгорушки, таємничий Тит задер догори одну ногу, намацав п'ятою точку опори й забрався на камінь; звідси він, задкуючи і дивлячись просто на Єгорушку, ніби боячись, щоб той не вдарив його ззаду, виліз на вищий камінь і так ліз доти, поки зовсім не зник за верхівкою горба.
Провівши його очима, Єгорушка обійняв коліна руками і схилив голову... Гаряче проміння пекло йому потилицю, шию і спину. Журлива пісня то завмирала, то знову про-линала в стоячому душному повітрі, струмок монотонно дзюрчав, коні жували, а час тягся без кінця, наче і він застиг і зупинився. Здавалося, що від ранку минуло вже сто років... Чи не хотів бог, щоб Єгорушка, бричка і коні завмерли в цьому повітрі і, як горби, скам'яніли б і залишилися навіки на одному місці?
Єгорушка підвів голову й посоловілими очима подивився поперед себе; лілова далечінь, що була до цього часу непорушною, загойдалася і разом з небом полинула кудись іще далі... Вона потягла за собою буру траву, осоку, і Єгорушка полинув з незвичайною швидкістю за далиною, що тікала. Якась сила беззвучно вабила його кудись, а за ним навздогін мчали спека і томлива пісня. Єгорушка схилив голову й заплющив очі...
Перший прокинувся Дениско. Його щось укусило, бо він схопився, швидко почухав плече й промовив:
— Анафема ідолова, нема на тебе погибелі!
Потім він підійшов до струмка, напився води й довго вмивався. Його пирхання і плюскіт води вивели Єгорушку з забуття. Хлопчик подивився на його мокре обличчя, вкрите краплями і рясним ластовинням, яке робило обличчя схожим на мармур, і спитав:
— Скоро поїдемо?
Дениско поглянув, чи високо стоїть сонце, і відповів:
— Мабуть, скоро.
Він утерся пеленою сорочки і, зробивши дуже серйозне обличчя, застрибав на одній нозі.
— Ану-бо, хто швидше доскоче до осоки! — сказав він.
Єгорушка був знесилений спекою і дрімотою, але все-таки пострибав за ним. Денискові було вже років з двадцять, служив він за кучера і збирався женитись, але не переставав ще бути маленьким. Він дуже любив пускати змії, ганяти голубів, гратися в паці, бігати навздогін і завжди встрявав у дитячі гри і сварки. Бувало, тільки підуть хазяї куди-небудь чи поснуть, він уже починає стрибати на одній нозі або підкидати камінці. Кожному дорослому, який бачив те щире захоплення, з яким він пустував у товаристві малолітків, важко було втриматися щоб не промовити: "Отакий лобур!" А діти у втручанні великого кучера в їх справу не бачили нічого дивного: нехай грається, аби не бився! Зовсім так, як маленькі собаки не бачать нічого дивного, коли до їхньої компанії встряне якия-небудь великий щирий пес і починає гратися з ними.
Дениско випередив Єгорушку і, видно, був з цього дуже задоволений. Він підморгнув оком і, щоб довести, що він може проскакати на одній ніжці будь-яку відстань, запропонував Єгорушці, чи не хоче той проскакати з ним по шляху і звідти, не відпочиваючи, назад до брички? Єгорушка відхилив цю пропозицію, бо дуже засапався і знемігся.
Раптом Дениско зробив дуже серйозне обличчя, якого не робив навіть тоді, коли Кузьмичов картав його або за-махувався на нього палицею; прислухаючись, він тихо став на одне коліно, і на обличчі його з'явився вираз суворості і страху, який буває в людей, що слухають єресь. Він націлився в одну точку очима, поволі підніс догори кисть руки, складену жолобком, і раптом упав животом на землю й ляснув жолобком по траві.
Є! — прохрипів він переможпо' ї, вставши, підніс до очей Єгорушці великого коника.
Гадаючи, що це приємно коникові, Єгорушка і Дениско погладили його— пальцями то широкій зеленій спині і посмикали його за вусики. Потім Дениско спіймав жирну муху, що нассалася крові, і запропонував її коникові. Той байдужісінько, наче давно вже був знайомий з Дениском, заворушив своїми великими, схожими на з&брало щелепами і від'їв мусі живіт. Його випустили, він? блиснув рожевою підбивкою своїх крил і, сівши в траву, зразу ж затріскотів своєї пісні. Випустили й муху; вона розправила крильця й без живота полетіла до коней.
З-під брички почулося глибоке-зітхання. Ще прокинувся Кузьмичов. Він швидко підвів голову, неспокійно глянув у далечінь, і з цього погляду, ЯКИЙ байдуже пробіг повз Єгорушку і Дениска, видно було, що, прокинувшись, він думав про вовну і Варламова.
— Отче Христофоре, вставайте, пора! — заговорив він стривожено.— Годі спати, і так уже діло проспали! Дениску, запрягай!
О. Христофор прокинувся з такою самою уемішкою, з якою й заснув. Обличчя його від сну пом'ялося, зморщилось і, здавалося, стало вдвоє меншим. Умившись і одягнувшись, він не поспішаючи витяг з кишені маленький засмальцьований псалтир і, ставши обличчям до сходу, став пошепки читати ж хреститися.
— Отче Христофоре! — сказав докірливо Кузьмичов.— Пора їхати, вже коні готові, а ви, їй-богу...
— Зараз, зараз...— забурмотів о. Христофор.— Кафізми почитати треба... Не читав ще сьогодні.
— Можна й потім з кафтзмами.
— Іване Івановичу, на кожний день у мене визначено.*, Не можна.
— Бог не осудив би.
Цілу чшерть години о. Христофор стояв нерухомо облич-" чям до сходу й ворушив1 губами, а Кузьмичов майже з ненавистю дивився на нього і нетерпляче знизував плечима* Особливо його сердило, коли о. Христофор по кожній "славі" вбирав у себе повітря, швидко хрестився і навмисне голосно, щоб інші хрестилися, говорив тричі:
— Алілуя, алілуя, алілуя, слава тобі, боже!
Нарешті він усміхнувся, глянув угору на небо, поклав псалтир до кишені й сказав:
— Fini!1
За хвилину бричка рушила в дорогу.