Тільки Стьопка мовчав, але й по його безвусому обличчю видно було, що раніше жилося йому куди краще, ніж тепер.
Згадавши про батька, Димов перестав їсти і нахмурився. Він спідлоба оглянув товаришів і спинив свій погляд на Єгорушці.
— Ти, нехристе, скинь шапку! — сказав він грубо.— Хіба ж можна в шапці їсти? А ще й пан!
Єгорушка скинув шапку і не сказав ні слова, але вже не добирав смаку в куліші і не чув, як оступилися за нього Пантелій і Вася. У грудях його важко заворушилась злоба на бешкетника, і він вирішив хоч би там що зробити йому яке-небудь зло.
По обіді всі подалися до возів і полягали в холодку.
— Діду, скоро ми поїдемо? — спитав Єгорушка Папте-лія.
— Коли бог дасть, тоді й поїдемо... Зараз не поїдеш, жарко... Ох, господи, твоя воля, владичице... Лягай, хлопче!
Незабаром з-під возів почулося хропіння. Єгорушка хотів був знову піти на село, але подумав, позіхнув кілька разів і ліг поряд з старим.
VI
Валка цілий день простояла біля річки й рушила з місця тоді, коли сідало сонце.
Знов Єгорушка лежав на паці вовни, віз тихо рипів і погойдувався, внизу йшов Пантелій, притупував ногами, ляскав себе по стегнах і щось бурмотів; у повітрі, як і вчора, стрекотала степова музика.
Єгорушка лежав на спині і, заклавши руки під голову, дивився вгору на небо. Він бачив, як зайнялася вечірпя зоря, як потім вона згасала; ангели-хранителі, затуляючи обрій своїми золотими крилами, розташовувалися на ніч; день минув щасливо, настала тиха, щаслива ніч, і вони могли спокійно сидіти в себе дома на небі... Бачив Єгорушка, як поволі темніло небо і спускалася на землю мла, як засвітилися одна по одній зорі.
...Коли довго, не відриваючи очей, дивишся на глибоке небо, то чомусь думки і душа зливаються в усвідомлення самотності. Починаєш почувати себе непоправно самотнім, і все те, що вважав раніше близьким і рідним, стає безмежно далеким і байдужим. Зорі, що дивляться з неба вже тисячі років, саме незрозуміле небо й імла, байдужі до короткого життя людини, коли залишаєшся з ними віч-на-віч і стараєшся збагнути їх зміст, гнітять душу своїм мовчанням; спадає на думку та самотність, яка чекає кожного з нас у могилі, і суть життя уявляється розпачливою, жахливою...
Єгорушка думав про бабусю, яка спить тепер на кладовищі під вишневими деревами; він згадав, як вона лежала в труні з мідними п'ятаками на очах, як потім її накрили віком і опустили в могилу; пригадалось йому і глухе гупання грудок землі об віко... Він уявив собі бабусю в тісній і темній домовині, всіма покинуту і безпорадну. Його уява малювала, як бабуся раптом прокидається і, не розуміючи, де вона, стукає у віко, кличе на допомогу і, кінець кінцем, знемігшись від жаху, знову вмирає. Уявив він мертвими матусю, о. Христофора, графиню Драницьку, Соломона. Але хоч як він намагався уявити себе самого в темній могилі, далеко від дому, покинутим, безпорадним і мертвим, це не вдавалося йому; особисто для себе, він не допускав можливості вмерти і почував, що ніколи не вмре...
А Пантелій, якому пора вже було вмирати, ішов унизу й робив переклик своїм думкам.
— Нічого... хороші пани...— бурмотів він.— Повезли хлопчину в науку, а як він там, не чути про те... В Слов'яно-сербську, кажу, нема такого закладу, щоб до великого розуму доводити... Нема, це правда... А хлопчина хороший, нічого... Виросте, батькові буде помагати. Ти, Єгорію, тепер маленький, а станеш великим, батька-матір годуватимеш. Так від бога заведено... Шануй батька свого і матір свою... У мене в самого були дітки, та погоріли... І жінка згоріла, і дітки... Це правда, проти водохреща вночі зайнялася хата... Мене дома не було, я до Орла їздив. До Орла... Марія вискочила на вулицю, та згадала, що діти в хаті сплять, побігла назад і згоріла з дітками... Так... Другого дня самі тільки кісточки знайшли.
Близько опівночі підводчики і Єгорушка знову сиділи навколо невеликого багаття. Поки розгорявся бур'ян, Кирюха і Вася ходили по воду кудись у балочку; вони зникли в темряві, але весь час чути було, як вони брязкотіли відрами і розмовляли; значить, балочДа була недалеко. Світло від багаття лежало на землі великою миготливою плямою; хоч і світив місяць, але за червоною плямою все здавалося непроглядно чорним. Підводчикам світло било в очі, і вони бачили тільки частину великого шляху; в темряві ледве помітно, ніби гори невизначеної форми, окреслювалися вози з паками і коні. За двадцять кроків від багаття, на межі шляху з полем, стояв дерев'яний могильний хрест, похилений набік. Єгорушка, коли ще не горіло багаття і можна було бачити далеко, помітив, що зовсім такий самий старий, похилений хрест стояв по другий бік великого шляху.
Повернувшись з водою, Кирюха і Вася налили повний казан і приладнали його на вогні. Стьопка з щербатою ложкою в руках сів на своє місце в диму коло казана і, задумливо дивлячись на воду, став дожидати, коли з'явиться піна. Пантелій і Омелян сиділи поряд, мовчали і про щось думали. Димов лежав на животі, підперши кулаками голову, і дивився на вогонь; тінь від Стьопки стрибала по ньому, від чого гарне обличчя його то вкривалося темрявою, то раптом спалахувало... Кирюха і Вася бродили од-далік і збирали для багаття бур'ян і кору. Єгорушка, заклавши руки в кишені, стояв коло Пантелія й дивився, як вогонь їв траву.
Всі відпочивали, про щось думали, мигцем поглядали на хрест, по якому стрибали червоні плями. В одинокій могилі є щось сумне, мрійне і високою мірою поетичне... Чути, як вона мовчить, і в цьому мовчанні почувається присутність душі невідомої людини, що лежить під хрестом. Чи добре цій душі в степу? Чи не тужить вона місячної ночі? А степ біля могили здається сумним, похмурим і задумливим, трава смутнішою, і здається, що коники кричать стриманіше... І нема такого подорожнього, який не спом'янув би самотньої душі і не оглядався б на могилу доти, поки вона не залишиться далеко позаду й не вкриється млою...
— Діду, навіщо це хрест стоїть? — спитав Єгорушка. Пантелій глянув на хрест, потім на Димова і спитав:
— Миколо, це, часом, не те місце, де косарі купців убили?
Димов знехотя підвівся на лікті, подивився на шлях і відповів:
— Воно саме...
Настала мовчанка. Кирюха затріскотів сухою травою, зібгав її жмутом і засунув під казан.. Вогонь яскравіше спалахнув, Стьопку вкрило чорним димом, і в темряві по шляху біля возів пробігла тінь від хреста.
—— Так, убили...— сказав нехотя Димов.— Купці, батько з сином, їхали образи продавати. Спинилися тут недалечко на постоялому дворі, що тепер Гнат Фомін держить. Старий випив зайве й став хвалитися, що в нього з собою грошей багато. Купці, звісно, народ хвастовитий, не дай бог... Не втерпить, щоб не показати себе перед нашим братом у кращому вигляді. А в ту пору в постоялому дворі косарі ночували. Ну, почули ото вони, як купець хвастає, і взяли собі на увагу.
— О господи... царице небесна! — зітхнув Пантелій.
— Другого дня, ледве почало світати,— казав далі Димов,— купці зібралися в дорогу, а косарі з ними ув'язалися. "Підемо, ваша статечність, разом. Веселіше, та й небезпеки менше,— бо місце тут глухе..." Купці, щоб образів не побити, поволі їхали, а косарям це на руку...
Димов став навколішки й потягнувся.
— Так,— казав він далі, позіхаючи.— Все нічого було, а як тільки купці доїхали до цього місця, косарі й почали чесати їх косами. Син, молодець був, вихопив в одного косу та й собі давай чесати... Ну, звичайно, ті подолали, бо їх чоловіка з вісім було. Порізали купців так, що живого місця на тілі не зосталося; скінчили своє діло й стягли з дороги обох, батька на один бік, а сина на другий. Навпроти цього хреста по той бік ще другий хрест є... Чи цілий — не знаю... Звідси не видно.
— Цілий,— сказав Кирюха.
— Кажуть, грошей потім знайшли мало.
— Мало, — підтвердив Пантелій.— Карбованців сто знайшли.
— Так, а троє з них потім померли, бо купець їх теж дуже косою порізав... Кров'ю зійшли. Одному купець руку відтяв, так той, кажуть, версти з чотири без руки біг, і аж під Куриковим його на горбочку знайшли. Сидить навпочіпки, голову на коліна поклав, немов задумався, а подивилися — у ньому душі нема, помер...
— По кривавому сліду його знайшли...— сказав Пантелій.
Усі подивилися на хрест, і знову настала тиша. Звідкілясь, мабуть, з балочки, долинув сумний пташиний крик: "Сплю! сплю! сплю!.."
— Лихих людей багато на світі,— сказав Омелян.
— Багато, багато! — підтвердив Пантелій і присупувся ближче до вогню з таким виразом, начебто йому ставало моторошно.— Багато,— казав він далі півголосом.— Перебачив я їх на своєму віку видимо-невидимо... Лихих, тобто, людей... Святих і праведних бачив багато, а грішних без ліку. Спаси і помилуй, царице небесна... Пам'ятаю, якось років з тридцять тому, а може, й більше, віз я купця з Моршанська. Купець був гарний, показний з себе і при грошах... купець той... Хороша людина, нічого... Отож їхали ми собі й спинилися ночувати в заїзді. А в Росії заїзди не те, що в тутешньому краю. Там двори вкриті, як ото повітки, чи, скажімо, як клуні в добрих економіях. Тільки клуні вищі будуть. Ну, спинилися ми, і нічого собі. Купець мій в кімнатці, я при конях, і все як повинно бути. Так ото, братця, помолився я богу, щоб, значить, спати, і пішов походити по двору. А ніч була темна, хоч в око стрель, хоч не дивися зовсім. Пройшовся я собі трошки, ось як до возів, приміром, та й бачу — вогонь блимає. Що за притча? Здається, і хазяї давно спати полягали, а окрім мене з купцем інших постояльців не було... Звідки вогонь той? Взяв мене сумнів... Підійшов я ближче... до вогню б то... Господи помилуй і спаси, царице небесна! Дивлюсь, а біля самої землі віконечко з гратами... в будинку б то... Ліг я на землю і глянув; як глянув, то так по всьому тілу й пішов мороз...
Кирюха, стараючись не шарудіти, всунув у вогнище жмут бур'яну. Цочекавши, поки бур'ян перестав тріщати й шипіти, старий казав далі:
— Глянув я туди, а там підвал, великий такий, темний та сумний... На бочці ліхтарик горить. Посеред підвалу стоїть чоловіка з десять людей в червоних сорочках, по-закачували рукави і довгі ножики гострять... Еге! Ну, виходить, ми до зграї потрапили, до розбійників...