А ти знаєш, Герпакова народила дитину, Полана ходила подивитись... І ніде нема роботи, Мішку, кажуть, люди вже нікому не потрібні.
— А тим часом родяться нові й нові,— бурчить Мішко.
— Аякже! Треба, щоб родилися! — дрижить Юрай.— На те господь сотворив жінок. Ти нежонатий, а тому не знаєш, ти нічого не знаєш, Мішку... Ну що ти можеш знати, коли в тебе нема жінки? А треба, брате, про все подумати. Треба, щоб там було записано: "За її любов і вірність подружню", інакше люди, бог відає, що можуть потім понавигадувати. Ех, шкода, що в мене вкрали тих три тисячі доларів! З ними Полана зажила би, як пані графиня, правда ж, Мішку? Ну скажи, правда чи ні?
— Та правда,— мимрить Мішко, роздмухуючи вогонь.
— От бачиш. А мене обзивають дурнем. Завидки беруть, що маю таку жінку. Голову тримає високо, як кінь у панській кареті. Отакі вони, люди: кождий хоче тебе образити. А тим часом вона ходила тілько до сусідки — на дитину подивитися. А люди плещуть язиками бог відає що, Мішку. Скажи їм, що я сам бачив, як вона виходила від сусідки.
Мішко поважно киває головою.
— Скажу, все скажу.
Юрай важко зводить дух.
— Я тому й прийшов до тебе, розумієш? Ти нежонатий, і тобі нема за що мстити. А мені вони не повірили б. Ти їм усе розтовмач, Мішку, добре? Що ж тут такого дивного, що вона найняла Штефана, коли газди не було вдома? Але сама зачинялася на горищі на отакенний гак — я сам бачив. А якийсь там Герич верзе всякі нісенітниці! Мовляв, вісім років і таке інше. Скажи, хто знає Полану ліпше — я чи Герич? Тільки плечем поворухне — і грудь уже знову в пазусі... А той парубок, що був там, унизу, біля потоку... він з Леготи, я сам бачив, як він прийшов із того боку. А люди — зразу язиками молоти.
Мішко хитає головою.
— На, випий, воно допомагає.
Юрай сьорбає гарячий відвар і дивиться у вогонь.
— Файно тут у тебе, Мішку. Ти їм усе розтовмач, вони тобі повірять. Кажуть, люди тебе поважають. Скажи, що вона була чесна й вірна дружина...
Дим щипає в очі, і по Юраєвих щоках котяться сльози; ніс якось дивно загострився.
— Тілько я, я один знаю, яка вона! Ех, Мішку! Я б і нині' поїхав до Америки, а гроші залишив би їй...
— Випий усе нараз,— примушує його Мішко.— То тебе зогріє!
На лобі в Гордувала виступає рясний піт, його огортає приємна слабість.
— Я міг би стілько всього розповісти про Америку, Мішку,— каже він.— Багато вже позабував, але зажди, я пригадаю...
Мішко мовчки підкладає у вогонь дров; Гордубал часто дихає й бурмоче щось крізь сон. Дощ перестав, і тільки зі смерек за колибою падають важкі краплі; але туман клубочиться й далі. Вряди-годи мукає віл, і Чувай біжить подивитися, чи з чередою все гаразд.
Мішко відчуває на своїй спині Гордубалів погляд. Юрай уже кілька хвилин не спить і дивиться на нього запалими очима.
— Мішку! — хрипить він.— Скажи, чи сміє чоловік сам укоротити собі віку?
— Га?
— Чи сміє чоловік сам накласти на себе руки, питаю.
— А для чого?
— Аби врятуватися від власних думок. Бо є такі думки, Мішку... ну, якісь наче не твої. Ти думаєш, приміром, що вона збрехала, що не була в сусідки...— В кутиках Юраєвих уст залягає гірка складка.— Мішку,— хрипить він,— як мені їх позбутися?
Мішко зосереджено мовчить.
— Ну, то не так легко. Обдумай усе до кінця.
— А якщо в кінці... тілько кінець? Чи може потім чоловік сам зробити собі кінець?
— Не треба,— повільно мовить Мішко.— Нащо? Ти й так помреш.
— А... скоро?
— Коли хочеш знати — скоро.
Мішко підводиться й виходить з колиби.
— А тепер спи,— обертається він з порога й зникає, наче розтає в тумані.
Гордубал силкується встати. Хвалити бога, йому вже ліпше, тільки голова чогось не тримається на в'язах і тіло якесь дивне, обм'якле — наче ганчір'яне.
Похитуючись, Юрай виходить з колиби. Довкола все тоне в тумані, нічого не видно, тільки чути дзенькіт дзвіночків; тисячі волів пасуться в хмарах і подзенькують дзвіночками. Юрай бреде, не знаючи куди. "Я мушу вернутися додому",— думає він і ледве дибає. Іде й не знає куди — вгору чи вниз; певно, вниз, бо в нього таке відчуття, ніби він падає, а може, він весь час дереться на гору, бо йти неймовірно важко, і він насилу дихає. Ет, один біс, аби тільки додому! І Юрай Гордубал занурюється в хмари.
XXIV
Гафія знайшла його в хліві. Корови неспокійно мукали, і Полана послала її подивитись, що там таке. Юрай лежав на соломі й харчав.
І вже не опирався, коли Полана відвела його до кімнати, тільки спробував звести брови,— певно, від подиву. Вона роздягла його й поклала в ліжко.
— Може, тобі щось дати?
— Ні,— промимрив він і знову поринув у сон. Йому щось снилося, а його розбудили. Але що то йому верзлося? Герич в Америці не був, Полана все переплутала, доведеться починати все з самого початку. Якби тільки не давило так на груди. Мабуть, це той псшце Чувай улігся йому на груди й спить. Юрай тремтячою рукою гладить свої волохаті груди: "Спи, спи, кудлатий. Як у тебе б'ється сердечко! Ах, ти, лотре, який ти тяжкий!"
Гордубал на хвилину задрімав, а коли знову розплющив очі, то побачив, що Полана стоїть на порозі й пильно дивиться на нього.
— Ну, як тобі, Юраю?
— Вже ліпше, душко...
Він боявся говорити далі, щоб усе довкола знов не обернулося на його комірчину в Джонстауні. Бо тут справді все як дома: мальована скриня, дубовий стіл, дубові стільці.. В Гордубала радісно забилося серце: "Нарешті я вернувся додому! Боже, яка довга була дорога — чотирнадцять днів на ловердеці і в поїзді — все тіло наче поламане. Але ворушитися не можна, а то все знову щезне; радше заплющити очі й знати тілько, що я вже вдома, вдома..."
А потім усе знов перемішалося: майнери в Джонстау-ні, Гарчар б'є Гордубала; Юрай тікає штольнею, ухиляється, хапається руками за драбину й дереться нагору; а згори падає кліть, вона розіб'є йому голову, от-от розіб'є, й Гордубал прокидається від власного зойку. Ні, радше не спати; широко розплющеними очима Юрай розглядає меблі в кімнаті. Тут ліпше. Гордубал водить пальцем у повітрі й розповідає Мішкові про Америку. "Мене, брате, весь час посилали на найтяжчу роботу, тілько крикнуть: "Еллоу, Гордубал!" — і я вже йду. А одного разу засипало штольню, й навіть теслярі не хотіли туди лізти. Двадцять доларів заробив я тоді, сам інженер потис мені руку, отак, Мішку, взяв і потис..."
А зараз Гордубалові здається, що він спускається в кліті в шахту, весь час падає вниз. У кліті сидять опасиста єврейка, якийсь дідок і суворо дивляться на нього. "Сто вісімдесят один, сто вісімдесят два, сто вісімдесят три,— рахує Юрай і кричить: —Досить, досить! Далі вже нема куди! Вже дно шахти!" Але кліть мчить усе глибше й глибше, спека така, що не продихнеш, ці свині, видно, їдуть аж у самісіньке пекло. Юраєві здається, що він от-от задихнеться, і раптом прокидається.
Світає. На дверях стоїть Полана й пильно дивиться на нього.
— Мені вже легше,— мимрить Гордубал, і погляд його теплішає.— Не сердься, Полано, я скоро встану.
— Лежи, лежи,— каже Полана й підходить ближче.— Тебе щось болить?
— Ні, не болить. В Америці зі мною теж якось таке було. Лікар казав — флу 3. Флу. Через два дні я буду здоровий, як риба. Завтра встану, душко. Завдав тобі трохи клопоту, га?
— Може, ти чогось хочеш?
Гордубал крутить головою.
— Мені вже зовсім добре. Тілько... якби водиці з відра; та я й сам зможу...
— Зараз принесу.
І Полана виходить.
Гордубал підмощує собі під спину подушки й поправляє на грудях сорочку. "Хай Подана не бачить мене таким розхристаним,— думає він.— Якби ще можна було вмитися і поголитися! Подана зараз принесе воду. Може, й на ліжко сяде, поки я буду пити.— Юрай посувається, щоб їй було де сісти, й чекає.— Певно, забула про мене. В бідолахи стільки роботи... Хоч би Штефан повернувся! Скажу їй, як прийде: "А що, Подано, може, хай би вернувся Манья?"
До кімнати входить Гафія й несе кухоль води, несе його так обережно, що аж язичка вистромила.
— Дякую, Гафіє,— зітхає Гордубал.— А що, вуйка Штефана нема?
— Нема.
— А що робить мамка?
— Стоїть на подвір'ї.
Гордубал не знає вже, що й сказати, навіть про воду забув.
— Ну, йди собі,— мимрить він, і Гафія вискакує за двері.
Юрай лежить тихо й наслухає. Коні в стайні стукають копитами.
"Чи напоїла їх Подана? Ні, зараз, вона, певно, дає їсти свиням, бо чути аж сюди, як вони задоволено порохкують. Скілько накрутиться за день бідолаха! — дивується Гордубал.— Треба би повернути Штефана; поїду в Рибари й скажу йому: "Ану, неробо, марш до коней! Подана сама не годна всьому дати ради". Пополудні й поїду",— думає Юрай. Перед очима в нього пливуть темні кола, і все щезає.
Двері прочиняє Гафія, хвилинку мнеться біля порога, а тоді знову зникає.
— Спить,— шепоче вона матері.
Подана мовчки стоїть посеред подвір'я й зосереджено думає про щось своє.
Ополудні Гафія знов навшпиньки заходить до кімнати. Гордубал лежить, заклавши руки за голову, й дивиться в стелю.
— Мамка прислала спитати, може, ви чогось хочете? — раптом одним духом випалює дочка.
— Я гадаю, Подано,— каже Юрай,— що Штефан міг би знов повернутися до нас.
Гафія здивовано розтуляє рот.
— А як вам, уже легше?
— Красненько дякую, легше.
Гафія вибігає.
— Каже, що йому вже легше! — доповідає вона Подані.
— Зовсім добре?
Дівча невпевнено знизує плечима.
А пополудні в дворі стало тихо, хоч мак сій. Гафія не знає, що їй робити. Мама веліла сидіти дома, може, газда 'чогось попросить. Гафія грається на призьбі з лялькою, яку їй вирізав Штефан.
— Нікуди мені ані руш! — наказує вона ляльці.— Газда лежить, і ти мусиш стерегти двір. І не плач, бо відлупцюю.
Гафія йде навшпиньки подивитись, що діється в кімнаті. Гордубал сидить на ліжку й похитує головою.
— Що робить мамка, Гафіє?
— Кудись пішла.
Гордубал киває головою.
— Скажи їй, хай вернеться Штефан. А жеребця він може забрати назад. Ти хотіла би мати кролів?
— Хотіла би.
— Я зроблю тобі клітку на кролі, таку, яка була в майнера Єнсена. Ех, Подано, в Америці стілько гарних речей... Я все зроблю.— Гордубал киває головою.— Я візьму тебе на гору, на полонину, Гафіє. Там є такий дивний зруб, навіть Мішко не знає, що там колись було. Іди, йди скажи мамці, що Штефан може вернутися до нас.
Гордубал відчуває якесь задоволення, лягає й заплющує очі.