Наречена на потічку з дітьми грається, спідничку закасала аж до пояса, не тямить іще, що таке встид. А Горду бал розмахує руками на майдані, хвалиться своїм майбутнім зятем. І тільки Полана — хоч вона й дивна якась — хмуриться, бо бачить, Що вся ця витівка — людям на сміх, і навіть носа не потикає на вулицю. Отак-то, людоньки, і не кажіть мені, що тут усе гаразд!"
Невже Гордубал не бачить, що Штефан дметься? Може, й бачить, але бокує від нього. Кине через плече, що й де зробити,— і до воріт. А Штефан дивиться йому вслід такими очима, наче ладен з'їсти.
Та сьогодні Манья вже не витримав — чекає на газду, зуби зціпив так, що аж жовна ходять під вилицями. Газда йде подвір'ям.
— Пора, Штефане, їхати на рівнину.
І вже хоче вислизнути за ворота.
Але Манья заступає йому дорогу.
— Мені з вами, газдо, треба поговорити.
— А в чому річ? — ухиляється Гордубал.— У тебе що, роботи нема?
Штефан аж посірів від люті. Дивно — адже він завжди був смаглявий, як циган.
— Що ви розповідаєте про мене й Гафію? — випалює він раптом.
Гордубал зводить брови.
— А що я такого розповідаю? Тільки то, що заручив доньку з наймитом.
Манья аж сичить від злості.
— А нащо? Нащо ви... Люди тепер скрізь сміються з мене. "Чи скоро хрестини, Штефане? Біжи, Штефане, за твоєю нареченою гусак женеться..."
> Гордубал розтирає потилицю.
— Ну й хай сміються. Скоро їм то набридне.
— Мені вже набридло, газдо,— цідить крізь зуби Манья.— Я... я не хочу бути посміховищем для людей.
Гордубал тяжко зітхає.
— І я теж не хочу бути посміховищем для людей. Тому й заручив тебе. Ну, то що?
— Я не хочу,— рипить зубами Манья.— Я... я не буду тут на посміховище цілого села вдавати з себе нареченого для шмаркатого дівчиська!
Гордубал — рука ще на потилиці — міряє його поглядом з голови до п'ят.
— Пожди-но: як ти сказав? Не будеш?
Манья трохи не плаче з розпачу.
— Не буду! Не хочу! Робіть зі мною, що хочете,
але я... .
— Не будеш?
— Не буду!
Гордубал важко засопів.
— Тоді постій тут!
Манья задихається від люті, йому соромно бути посміховищем для цілого села; краще вже забратися звідси геть, аніж...
Гордубал виходить з хліва й несамовито шматує якийсь папір; рве його на все менші клаптики й, глянувши на Манью, кидає їх йому в вічі.
— Отак. Ти більше не наречений! Можеш сказати своєму татові, що я розірвав угоду.— Рука в білому рукаві різко злітає вгору й показує на ворота: — А тепер виносься звідси!
Манья швидко дихає, очі його звужуються, зіниці стають маленькими, як зеренця кмину.
— Я не піду, газдо!
— Підеш. А коли ще раз повернешся — в мене є рушниця!
Штефанове обличчя наливається кров'ю.
— А що буде, як не піду?
Випнувши груди, Гордубал наступає на нього. Штефан задкує.
— Обережніше! — сичить він.
— Не підеш?
— Доки не скаже газдиня — не піду!
Гордубал заревів як звір і зненацька вдарив Манью коліном у живіт. Манья скорчився від болю, але враз величезне ручисько хапає його за комір, друге — за штани, підіймають угору, мить — і він уже летить через пліт сторчма в кропиву.
— Отак,— переводить віддих Гордубал.— Не захотів у хвіртку, то лети через пліт.
І бреде назад, розтираючи собі потилицю: від чого б то таке дивне тепло в карку?..
А за сусідським плотом хтось тихо хихоче.
XX
Полана, звісна річ, зачинилася в коморі й принишкла, наче її й немає.
Гордубал рано-вранці запрягає у воза трирічного жеребця й важкого коня. Нерівний запряг: кінь киває головою, а жеребець високо задирає її вгору... Ну й пара!
— Скажи мамці, Гафіє, що я їду до міста й повернуся аж увечері, як дасть бог.
Хай корови ревуть з голоду, хай коні б'ють копитами, хай свині рохкають, а підсвинки вищать — може, Полана перестане нарешті впиратися, не витримає, адже вона, як-не-як, сільська жінка, вийде й нагодує худібку; бо хіба можна сердитись на божі творіння?
Кінь киває головою, а жеребець високо задирає її вгору.
"І Штефан теж так високо задирає голову. Трирічного жеребця він запрягав разом з лошицею — мовляв, вони добре ходять у парі. Ну-ну, чого кусаєш коня, ти, драбе? Полана все ж таки, певно, вийде з комори, поки мене нема, нагодує худобу й помилується на неї. От бачиш, і не женучи можна доїхати до міста".
Найперше — до адвоката.
— Пане адвокате, я хотів би, щоб ви записали мою останню волю. Ніхто не знає, коли прийде його смертна година. А остання моя воля така: я маю жінку, звуть її Полана; треба, щоб жінка успадкувала все після свого чоловіка.
— І що ж ви їй відписуєте, пане Гордубал? Садибу, гроші, цінні папери?
Гордубал недовірливо зиркає на адвоката: "Нащо тобі то знати? Напиши: "Все, що маю",— і крапка!"
— Ну, тоді запишемо так: усе майно, рухоме й нерухоме...
Гордубал киває головою:
— Так, так, пане адвокате, дуже добре сказано: "Усе майно, рухоме й нерухоме, за її вірність і любов подружню".
Лишилося тільки підписати — в ім'я отця, і сина, і святого духа. Та Гордубал іще чогось мнеться.
— А що, пане адвокате, чи не можна би мені знов поїхати до Америки?
— Ну що ви, пане Гордубал, в Америці й своїх робітників аж занадто, тепер туди не пускають нікого...
— Гм! Так. А чи нема тут, у місті, якої фекторії?
— А, фабрики! Є фабрики, але вони стоять, не працюють. Тяжкі часи нині стали, пане Гордубал,— зітхає адвокат, немовби і йому самому доводиться нести на собі тягар цих тяжких часів.
Гордубал киває головою. Нічого не вдієш, люди вже ніде не потрібні. Не потрібний нікому й він, Гордубал, і його роботящі руки. Але коні, може, потрібні, коні, які високо тримають голови.
Юрай Гордубал шукає командира ескадрону драгунів. Он там він, кажуть йому, в казармах.
— Що, газдо, сина прийшли відвідати?
— Ні, не сина, я хотів би продати всім жеребця, пане драгуне.
— Тут коней не купують,— пояснює солдат, але руки його вже самі тягнуться до жеребця, обмацують ноги й шию.— Сарна, а не кінь, газдо.
До них підходить якийсь пан офіцер і хитає головою:
— Продаєте коня, кажете? О, це не так просто, скажу я вам. Тепер коней до війська не беруть. Кажете, вашого жеребчика оглядали ще навесні? Гарний коник. А він уже об'їжджений? Ні? Кажете, ще ні разу не був під сідлом? На ньому тільки охляп їздив ваш наймит?
А тим часом довкола вже зібралося душ із п'ять офіцерів.
— А що, газдо, ви дозволите випробувати вашого жеребчика?
— А чого ж,— відповідає Гордубал,— тілько вважайте, панове, мій жеребчик дуже норовистий.
— Ну, то й що, як норовистий! Хлопці, надіньте-но на нього вуздечку й сідло. Побачимо, чи скине він Тоника.
Не встиг Гордубал і оком змигнути, як один із панів офіцерів уже опинився на його жеребці. Жеребець підстрибнув, звився дибки, і пан офіцер тільки беркиць додолу! Щоправда, вдало впав на сідниці й сміється:
— Ану, хлопці, зловіть мені цього коника ще раз!
Огрядний пан командир регоче так, що аж черевде гойдається.
— Ну, газдо, ваш жеребчик і справді славний. Але ви поки що потримайте його дома, бо ми повинні подати рапорт, щоб нам дозволили його у вас купити...
Горду бал хмуриться й запрягає жеребця назад у воза.
— Що ж діяти, пане. Тоді я продам його циганові... або різникові.
Командир чухає потилицю.
— Послухайте, шкода такого жеребця. Ви що, справді хочете його позбутися?
— Так, хочу,— бурмоче Гордубал.— Мені його не треба.
— Що ж, тоді залишайте,— зважується нарешті командир,— а ми вам дамо... дамо папірця, що ваш жеребець у нас. А згодом напишемо, скільки вам за нього належиться. Підходить?
— Підходить, чому б не підходило,— погоджується Юрай.— Жеребець, як вогонь, пане, голову тримає високо. За нього вісім тисяч давали...
— Тоді забирайте додому,— швидко вриває його командир.
— Ну, можна би й за п'ять,— поступається Гордубал.
Якийсь огрядний військовий, що стоїть поруч командира, ледь помітно киває головою.
— За п'ять тисяч можна,— погоджується командир.— Отже, ми вам напишемо. А якщо передумаєте, то зможете забрати свого жеребця назад. Згодні? Ну а зараз ми дамо вам папірня.
Гордубал їде додому, за пазухою в нього розписка з печаткою й капшук із доларами.* Кінь біжить клусом, киваючи головою. А жеребця вже нема! Гордубалові здається, ніби Штефан удруге пішов від нього. І лошицю краще б продати, і кобилу з лошам...
"Вйо, гнідий! Лиш полоскочу тебе віжками по спині — і ти вже біжиш. Як же ж то — не говорити з конем? Заговориш до нього — він поверне голову й змахне хвостом; значиться, розуміє. І головою киває, значиться, думає. Дорога ще далека, любий мій, але нагору бігти приємно. Ну-ну, не бійся, то тільки струмок перетнув нам дорогу. Не мотай головою, я сам зжену того гедзя. Вйо!"
І Юрай починає навіть мугикати якусь протяжну пісню.
Кінь скошує на газду велике око: чого б то він розспівався? А Горду бал похитує головою й співає:
Ех, Подано, Подано,
Невірна Подано,
Хай господь тебе розсудить,
Подано, Подано...
XXI
Гордубал місця собі не знаходить, рано-вранці йде з двору, кидає газдівство на господа бога й валасається невідь-де. Аж до Тибави загнався:
— А що, Гелетей, чи не треба тобі часом наймита до • худоби або в поле?
— Нащо мені наймит, Гордубал, коли я маю двох синів? А для кого ти, брате, шукаєш місця?
А потім у Татинському лісництві, в лісника Стоя:
— Чи не треба вам помічника ліс рубати?
— Ні, братику, не треба, тисячі кубометрів дров і так гниють у лісі.
— Жаль, тоді лишайтеся з паном богом. А чи —не будують де тут залізницю або шлях? Чи не рвуть де поблизу скелі?
— Що ви, вуйку, за нас усі забули! Та й для кого тут будувати?
"Нічого не вдієш, сяду десь і почекаю до сутінків".
Звіддалеки вже чути дзенькіт дзвіночків — то череда вертається додому; пастух ляскає батогом, наче стріляє, й десь гавкає вівчарів собака. В полі хтось співає. А Юрай сидить і слухає, як дзижчить мушва; заплющивши очі, він може слухати годинами; ніде нема цілковитої тиші — весь час чути життя: то жук загуде, то вивірка зацокоче, і з усіх боків до неба здіймається мирний дзвін божої худібки.
А коли настає вечір, Гордубал поволі вертається додому. Гафія принесе щось попоїсти — ет, що то за їда? Пес — і той не їв би; але йому байдужісінько — все одно ніщо не лізе в горло. Правда, Полана тут не винна — їй нема коли возитися з вечерею.
Уже ніч, село обляглося на спочинок, а Гордубал ходить з ліхтарем і робить усе, що може: то в хліві вичистить, то гній викидає, то води принесе...