Анчі — ця просто сидить, зіпершись підборіддям на стіл, для такої пози вона, щоправда, вже трохи завелика, але відколи померла мама, очевидно, забула дорослішати. Вона й не кліпне, все дивиться великими очима то на батька, то на Прокопа.
А ночі, ночі тут мирні й безмежі, як усюди на селі. Часом у корівні забряжчить ланцюг, часом близько або далеко завалують собаки; промайне по небу падуча зірка, весняний дощ зашумить у садку або зі срібним звуком закапають крапельки з крану садової колонки. Чиста, глибинна прохолода лине в розчинене вікно, і ти засинаєш блаженним сном без сновидінь.
X
Отож усе йшло на лад; день за днем до Прокопа помалу верталось життя. Тільки ще паморочилося в голові, і він ходив ніби сонний. Проте залишалось тільки подякувати лікареві і поїхати собі.
Якось по вечері він хотів про це сказати, але, як на те, всі мовчали, ніби води в рот набравши. А потім старий лікар узяв Прокопа під руку і провів до приймальні; після розмови про те, про се він збентежено-грубо сказав, що Прокоп не повинен від'їжджати, хай краще відпочиває, що хвороба ще не зовсім минула, і взагалі, хай він залишається, та й годі. Прокоп кволо боронився, бо й справді, він ще не почував себе зовсім добре і трохи тут розпестився. Словом, про від'їзд не було поки що мови.
Щодня по обіді лікар зачинявся в приймальні.
— Заходьте до мене посидіти, — сказав він якось Прокопогі мимохідь. Отож Прокоп зайшов і застав його коло всіляких пляшечок, ступочок і порошків.
— Знаєте, тут у нас нема аптеки, — пояснив лікар, — і я мушу сам готувати ліки. — Він тремтячими товстими пальцями відважував якийсь порошок на ручних терезах.
Рука в нього була тверда, терези весь час гойдались і крутились, а він хвилювався, сопів, і в нього на носі дрібними краплинками виступав піт.
— Що ж, як я недобачаю, — виправдовував він незграбність своїх старих пальців.
Прокоп з хвилину дивився, потім, не сказавши нічого, взяв у нього з рук терези. Стук, стук — і порошок одважено з точністю до міліграма. І так другий, третій. Чутливі терезки аж танцювали в Прокопових руках.
— Диви, диви, — чудувався лікар і збентежено розглядав Прокопові руки, розбиті, вузлуваті, з товстими покаліченими суглобами, поламаними нігтями й куксами замість кількох пальців.
— Е, голубе, які-бо у вас спритні руки!
Незабаром Прокоп розтирав якусь мазь, відмірював краплі і нагрівав пробірки. Лікар сяяв і наліплював ярлички. За півгодини він впорався з ліками, і ще лишилось чимало порошків про запас. А через кілька днів Прокоп уже легко читав лікареві рецепти і мовчки виконував роль провізора. Bon!
Якось надвечір лікар порпався в садку на одній з грядок.
Раптом у будинку пролунав страшенний вибух, і з брязканням посипались шибки. Лікар кинувся в дім і в коридорі зіткнувся з переляканою Анчі.
— Що сталося? — скрикнув він.
— Не знаю, — відповіла вона. — Це в приймальні...
Лікар побіг у приймальню і побачив Прокопа, що рачки збирав на підлозі череп'я й клапті паперу.
— Що ви тут накоїли? — скрикнув лікар.
— Нічого, — винувато відповів Прокоп, встаючи. — Луснула пробірка.
— А бодай вам! — гримнув лікар і раптом затнувся; у Прокопа з лівої руки дзюрком текла кров. — Що це? Вам відірвало пальця?
— Та ні, лише вдряпнуло, — запротестував Прокоп, ховаючи руку за спину.
— Покажіть, — крикнув старий лікар і потяг Прокопа до вікна. Півпальця висіло на самій шкірці. Лікар кинувся до шафи по ножиці і в прочинених дверях побачив Анчі, бліду як смерть. — Чого тобі тут треба? — накинувся він. — Марш відсіль! — Анчі і не ворухнулась, вона тільки притискала руки до грудей, і здавалось, ось-ось зомліє.
Лікар вернувся до Прокопа; спершу він щось там зробив ваткою, а потім клацнули ножиці.
— Світла! — крикнув він до Анчі.
Вона рвонулась до вимикача й засвітила світло.
— Не стій тут! — кричав старий, вмочаючи голку в спирт. — Нічого тобі тут робити? Подай нитки!
Анчі скочила до шафки і подала йому ампулку з нитками.
— А тепер іди.
Але Анчі подивилась на Прокопову спину і зробила зовсім інше: підступивши ще ближче, схопила обома руками його поранену руку, і стала підтримувати її. Лікар саме мив руки. Обернувшись, він хотів знову нагримати на неї, але натомість пробурмотів:
— Так, тепер міцно держи. І більше до світла!
Анчі заплющила очі й тримала. А коли стало тихо і було чутно лише лікареве сопіння, вона наважилась розплющити очі й побачила, що там, де працював батько, все закривавлене й гидке. Вона глянула на Прокопа; він дивився в інший бік, обличчя в нього сіпалось від болю. Анчі тремтіла, ледве стримувала сльози; їй було млосно.
Тим часом Прокопова рука розбухала: сила вати, батисту Більрота і, мабуть, з кілометр бинта; врешті виросла величезна біла куля. Анчі все тримала, коліна в неї тремтіли, їй здавалось, що ця страшна операція ніколи не скінчиться. Раптом їй запаморочилось у голові, і вона почула, як батько сказав:
— На, швидше випий!
Вона розплющила очі й побачила, що сидить у приймальному кріслі, що батько подає їй склянку з якимсь напоєм, за батьком стоїть Прокоп, усміхається й ховає на грудях перев'язану руку, схожу на величезний пуп'янок.
— Випий, — наполягає батько, всміхаючись.
Вона випила й закашлялась; то був міцнющий коньяк.
— А тепер ви, — сказав лікар і подав склянку Прокопові.
Прокоп, трохи блідий, мужньо чекав нагінки. Нарешті випив сам лікар і, відкашлявшись; промовив:
— То що це ви, власне, тут скоїли?
— Спроба, — відповів Прокоп, винувато посміхнувшись.
— Що? Яка спроба, з чим?
— Та просто... я хотів дізнатися, чи вийде що з хлориду калію.
— Що саме?
— Вибухівка, — прошепотів Прокоп з покорою грішника.
Лікар глянув на його забинтовану руку.
— Ну й маєте по заслузі! Вам ще могло відірвати руку! Болить? Це вам наука, так вам і треба, — кровожерливо заявив він.
— Тату, дай йому спокій, — озвалась Анчі.
— А тобі тут що за діло? — пробурчав лікар і погладив її рукою, що пахла карболкою та йодоформом.
Відтоді лікар носив ключі від приймальні в кишені. Прокоп замовив собі купу наукових книжок, ходив з рукою на перев'язі і читав цілі дні.
Вже цвітуть черешні, липке молоде листя виблискує на сонці, золоті лілеї розкривають важкі пуп'янки. По садку ходить Анчі зі своєю подругою, обійнявшися з нею за стан; обидві сміються, потім про щось шепочуться, червоніють від сміху й починають цілуватись.
Уперше після довгих років Прокоп знов відчуває в тілі блаженство. З тваринною насолодю віддається сонцю і мружить очі, щоб відчути, як шумить кров у його тілі. Зітхне й сідає до роботи. Але йому хочеться бігати, він блукає далеко по околицях, палко віддається радості життя. Іноді зустріне Анчі дома чи в садку і пробує про щось заговорити з нею. Анчі лукаво на нього поглядає і не знає, що сказати. Але й Прокоп теж не знає. Йому краще бути на самоті, тоді він почуває себе певнішим.
Читаючи, він помітив, що багато чого занедбав; наука пішла далеко вперед і в іншому напрямі, часто йому доводилось наново відшукувати орієнтири, а головне — він боявся згадувати свою власну працю, бо почував, що в тій царині найдужче постраждала його пам'ять. Він працював, як віл, або мріяв. Мріяв про нові лабораторні методи, але не менш вабили його сміливі й тонкі підрахунки теоретиків; він гнівався сам на себе, коли грубий мозок його нездатний був розщепити тоненьку волосинку проблеми. Він знав, що його ‘лабораторна "деструктивна хімія" відкриває найдивовижніші перспективи в теорії будови речовини; натрапляв на несподівані співвідношення, але швидко губив їх в занадто незграбних міркуваннях. Спересердя кидав усе і заглиблювався в якийсь дурний роман; але й там його переслідувала одержимість лабораторного вченого: замість слів він читав самі хімічні знаки; то були божевільні формули речовин, що складалися з досі незнаних елементів; вони тривожили його навіть у сні.
XI
Тієї ночі снилось йому, що він вивчає вельми вчену статтю в журналі "The Chemist" . Він спіткнувся об формулу "AnCi" й не міг їй дати ради. Довго думав, кусав пальці, коли раптом зрозумів, що це — ім'я Анчі. Аж зирк, вона тут, посміхається до нього, заклавши руки за голову. Він підійшов до неї, схопив її в обійми й почав цілувати й кусати їй губи. Анчі відчайдушно обороняється коліньми й ліктями, а він брутально стискає її, однією рукою зриваючи з дівчини сукню і розриваючи її на довгі смужки. Ось уже він відчуває долонями молоде тіло Анчі; вона скажено виривається, волосся впало їй на обличчя, — і ось... вона слабіє і тихне. Прокоп кидається до неї, але знаходить під руками лише смужки тканини; він їх шматує, рве, хоче скинути і прокидається.
Йому стало нестерпно соромно за свій сон; він тихенько одягся, сів до вікна і став чекати світанку.
Немає різкої межі поміж ніччю і днем; лиш небо трошки поблідне, а вже в повітрі лине сигнал — це й не світло, і не звук, але він наказує природі; прокидайся! І тоді настає ранок ще посеред ночі. Кукурікають півні, ворушиться в стайні худоба. Небо блідне, як перламутр, розсвічується і ледь рожевіє. На сході з'являється перша червона смуга; "чіліп-чіліп-ятіті, пію-пію-я", — щебечуть пташки, і перший чоловік не поспішаючи йде до своєї роботи.
Наш учений теж сів до праці.
Довго він кусав ручку, поки зважився написати перші слова, бо це буде велика річ, підсумок дослідів і міркувань за дванадцять років, — праця таки справді оплачена кров'ю. Звичайно, це буде лише начерк, чи скоріше фізична філософія, або поема, або символ віри. Це буде картина світу, створена з чисел.і рівнянь. Проте цифри астрономічної системи визначатимуть щось інше, ніж велич світу; вони вираховують нетривкість, руйнівні властивості матерії.
Все, що існує, це інертна, зачаєна вибухівка; Але хоч який би був індекс її інерції, він є лише незначною часткою індексу її вибухової сили. Все, що діється, зоряний дух і телурична праця, всіляка ентропія і навіть кипуче, ненаситне життя, — все це лише поверхово, частково обмежує і зв'язує ту вибухову силу, що зветься матерією. Знайте ж, що пута, які її зв'язують, це не більш як павутинки на руках і ногах заснулого титана. Дайте мені змогу порвати їх — і я струсну земну кору і жбурну Юпітера на Сатурна . А ти, людство, — лише ластівка, що працьовито виліпила гніздо під дахом космічного порохового складу; цвірінькаєш собі при сході сонця, в той час як під тобою дуднить потенціал страхітливого вибуху...
Звичайно, про такі речі Прокоп не писав; вони були для нього потаємною мелодією, що окрилювала важкі фрази наукового викладу.