Друже, а ви здійснили те, що, на думку світових авторитетів, неможливе! Я сам собі це витлумачив, — вів далі Карсон, — але так, по-дилетантському. Ну, припустімо, комусь спало на думку зробити нетривку сполуку... якоїсь солі свинцю. І ось ця сіль — дуже неслухняна, ніяк не хоче вступати в реакцію. Наш хімік пробує все можливе, як божевільний; і враз, припустімо, згадує: в січневому номері "The Chemist" ішла мова про те, що саме ця флегматична сіль є чудовий когерер... детектор для електромагнітних хвиль. Тоді в нього з'являється безглузда й геніальна ідея, що, мабуть, можна цю прокляту сіль електромагнітними хвилями активізувати, га? Збурити її, розворушити, струснути, як перину, так? Еге ж, найкращі думки приходять з глупоти. І от він дістає такого собі кумедного трансформатора й береться до діла; як він там чаклував, — це поки що його таємниця, але врешті... дістав шукану сполуку. Побий мене бог, дістав. Швидше всього — осциляцією. Чоловіче, я, здається, буду змушений під старість учити фізику. Мабуть, я верзу казна-що, еге ж?
Прокоп бурмотів щось зовсім незрозуміле.
— Дарма, — задоволено вів далі Карсон. — Проте сполука вийшла тривка; хоча й дурний я, але уявляю, що нова сполука набула якоїсь електромагнітної структури, чи що. І коли порушити ту структуру, то сіль розпадається, так? На щастя, майже десять тисяч офіційних радіостанцій і кілька сот підпільних підтримують у нашій атмосфері такий електромагнітний клімат, таку гм... гм... осциляційну ванну, що якраз підходить для цієї структури. Тому вона й тривка.
Карсон трохи замислився.
— А тепер, — почав він знову, — тепер уявіть собі, що якийсь диявол чи негідник має засоби цілковито перервати електромагнітні хвилі. Просто їх забивати абощо. Уявіть собі, що — бозна для чого — провадить він це регулярно щовівторка і щоп'ятниці, о пів на одинадцяту ночі. В ту ж хвилину й секунду відбувається якийсь процес і в нашій... лабільній сполуці, якщо тільки вона не ізольована... ну хоча б у порцеляновій баночці. Щось у ній порушується... щось лопається, і вона... вона...
— ...розпадається! — вигукнув Прокоп.
— Авжеж. Розпадається. Вибухає. Цікаво, правда? Один учений пояснював мені... Грім його побий, що він казав? Ніби, ніби...
Прокоп скочив і схопив Карсона за пальто.
— Слухайте! — вигукнув він страшенно схвильовано. — Тоді виходить... якщо кракатит розтрусити тут, або деінде, просто по землі...
— ...тоді все в найближчий вівторок або п'ятницю о пів на одинадцяту злетить у повітря. Ой, що ви, не задушіть мене!
Прокоп пустив Карсона і заметався по кімнаті, кусаючи від жаху пальці.
— Це ясно, це ясно! Кракатит ніхто не буде вироб...
— Крім Томеша, — іронічно докинув Карсон.
— Ет, відчепіться, — одрубав Прокоп. — Цей ні до чого не додумається.
— Ну, — засумнівався Карсон, — я не знаю, скільки ви перед ним вибовкали.
Прокоп став як укопаний.
— Уявіть собі, — гарячково заговорив він, — уявіть собі в-в-війну... Хто має в руках кракатит, той може... може... коли захоче...
— Покіль що лише у вівторок і п'ятницю...
— ...висадити в повітря... цілі міста... армії... все! Досить... досить лише розтрусити... Ви можете собі це уявити?
— Можу! Чудово!
— А тому... в інтересах людства... ніколи... не дам ніколи!..
— В інтересах людства, — буркнув Карсон. — Ви знаєте, в інтересах людства найголовніше було б натрапити на слід тієї... тієї...
— Чого?
— Тієї проклятої станції анархістів.
XIX
— Отже, ви гадаєте, — сказав, затинаючись, Прокоп, — що... що можливо...
— Отже, ми знаємо, — перебив його Карсон, — що є на світі невідомі передавальні й приймальні станції. Що вони регулярно щовівторка і щоп'ятниці передають — тільки не побажання на добраніч. Що вони володіють не відомими нам силами: розрядами, осциляцією, іскрами, промінням або якимсь іншим бісом, якого не можна впіймати. Чи, може, якими антихвилями, антиколиваннями або, як там його лихої години звати, чимсь таким, що просто перериває або стирає наші хвилі, розумієте? — Карсон окинув поглядом лабораторію. — Ага, — сказав він, — ухопивши грудку крейди. — Можливо, так, — вів далі, виводячи на підлозі стрілку довжиною з півліктя, — або так, — він замалював крейдою всю мостину і послиненим пальцем провів посередині темну риску. — Так або так, розумієте? Позитивно, або негативно. Або вони посилають якісь нові хвилі в наше середовище, або кидають у наскрізь пронизану радіохвилями атмосферу штучні паузи, розумієте? Можна діяти обома способами... не піддаючись нашому контролю, і обидва ці способи — з технічного й фізичного погляду — цілковита загадка. Прокляття! — розлютився раптом Карсон і жбурнув крейдою так, що вона розлетілась на друзки. — Це вже занадто! Посилати таємні депеші загадковому адресатові не відомими нам засобами! Хто це робить? Як ви гадаєте?
— Може, марсіяни? — спробував пожартувати Прокоп, хоч насправді йому було не до жартів.
Карсон кровожерно глянув на нього, а потім заіржав прямо-таки як кінь.
— Припустімо, що марсіяни. Чудово! Можна припустити. Але що, як це робить хтось на землі? Якась земна сила розсилає свої таємні інструкції? Можливо, має вона дуже поважні причини уникати людського контролю. Можливо, є якийсь міжнародний орган чи організація або чортзна там що, які мають у своєму розпорядженні невідомі сили, таємні станції і таке інше. В кожнім разі людство має право цікавитись тими таємними депешами. Навіть якщо вони з пекла чи з Марса. Це просто... викликає інтерес у людського суспільства. Як ви догадуєтесь... це, мабуть, не радіопередачі про Червону Шапочку. Так?
Карсон забігав по кімнаті.
— Насамперед, — міркував він уголос, — ця станція лежить десь у центрі Європи. Приблизно в центрі цих порушень, так? Вона відносно слабка, бо передає тільки вночі. Тим гірше... радіостанцію Ейфелевої башти чи Науена знайти легко, так? Боже! — скрикнув він раптом і зупинився як прибитий, — уявіть собі, що в самім серці Європи існує і готується щось дивне. Це "щось" розгалужене, має своє керівництво, воно підтримує таємні зв'язки, має технічні, не відомі нам засоби, таємні сили і, щоб ви знали, — заревів Карсон, — має й кракатит! Ось що!
Прокоп схопився, мов ужалений.
— Як же це?
— А так, — кракатит, та й годі. Дев'яносто і тридцять п'ять сотих грама. Все, що у нас залишилось.
— Що ж ви з ним робили? — розлютився Прокоп.
— Спроби. Ми берегли його, нач... наче якусь реліквію. Та одного вечора...
— Що?
— Він зник. Разом з порцеляновою баночкою.
— Украдено?
— Так.
— Але хто, хто вкрав?
— Очевидно, марсіяни, — оскірився пан Карсон. — На жаль, при допомозі одного земного лаборанта, що також пропав. Звичайно, з порцеляновою баночкою.
— Коли це сталось?
— Саме перед тим як мене мали послати по вас. Освічена людина. Саксонець. І порошинки не залишив. Так-от, я задля цього й приїхав.
— І ви гадаєте, що він попав у руки тих... тих, невідомих?
Карсон тільки пирхнув.
— Звідки ви це знаєте?
— Запевняю вас. Послухайте, — сказав Карсон, похитуючись на своїх куцих ніжках, — хіба я схожий на боягуза?
— Н-ні.
— Так ось я вам скажу, що від цього мені страшно. Слово честі, я дуже боюсь. Кракатит... це ж страхіття, а та невідома станція — ще гірше. Та коли те й друге дістанеться в одні руки, тоді... до побачення. Тоді Карсон пакує свою валізку і їде до тасманських людожерів. Розумієте, мені б не хотілось побачити кінець Європи.
Прокоп стискав руки коліньми.
— Боже, боже, — шепотів він.
— Авжеж, — вів далі Карсон. — Мене лише дивує, що й досі не висаджено в повітря чогось солідного. Досить натиснути якусь кнопку — і десь, за кілька тисяч кілометрів, бабах — і готово. Чого вони чекають?
— Це ясно, — озвався гарячково Прокоп, — кракатит не можна випускати з рук. А Тбмеш, Томешеві треба перешкодити...
— Пан Томеш, — швидко докинув Карсон, — продасть кракатит хоч самому дияволові, аби тільки той заплатив. Тепер пан Томеш — одна з найбільших небезпек у світі.
— Хай йому чорт, — буркнув Прокоп розпачливо, — що ж тоді робити?
Карсон витримав довгу паузу.
— Ясна річ, — сказав він нарешті, — кракатит треба віддати.
— Ні-ні! Ніколи!
— Продайте його. Хоч би тому, що він — ключ до розшифрування. Тепер саме час, добродію! Віддайте його, кому хочете, тільки без усяких церемоній. Віддате його швейцарцям, Товариству старих панн або чортовій бабусі. Вони ще над ним посидять з півроку, поки зрозуміють, що ви не божевільний. Або віддайте його нам. У Балттіні вже поставлено приймальний апарат. Уявіть собі... безмежно швидкі вибухи мікроскопічних часток вашого кракатиту. Запалювачем є невідомі хвилі. Досить тільки ввімкнути, і пішло: трр-та-та, трр-трр-та. Залишається розшифрувати, і все готово. Треба мати лише кракатит!
— Не віддам, — сказав Прокоп, облитий холодним потом. — Я вам не вірю. Ви вироблятимете його для себе.
У Карсона смикнулись кутики губів.
— Ну, — сказав він, — коли вам ідеться лише про це, то... ми можемо скликати для цього Лігу націй, Всесвітній поштовий союз, конгрес євхаристичної церкви або чортів з Люцифером на чолі. Аби душа мала спокій. Я датчанин і чхаю на політику. Ось що! А ви віддасте кракатит у руки міжнародної комісії. Що з вами?
— Я... я довго хворів... — промовив Прокоп, смертельно бліднучи. — Мені... і досі... погано... І... два дні я вже нічого не їв.
— Кволість, — сказав Карсон, підсівши до нього і обійнявши. — Це швидко минеться. Ви поїдете до Балттіна. Там дуже здоровий клімат. А потім зможете поїхати до Томеша. У вас буде грошей, як того сміття. Ви будете великою персоною. Ну?
— Хай так, — прошепотів Прокоп, як мале дитя, даючи себе заколисати.
— Так, так. Надмірне напруження. Це нічого. Головне... головне — прийдешнє. Голубе, ви, мабуть, набралися в житті лиха, правда ж? Ви молодець. Здається, вам уже краще.
Карсон замислено курив.
— Вас чекає величне майбутнє. Матимете силу грошей. Мені дасте десять відсотків, згода? Це міжнародна такса. Карсонові також потрібні гроші.
Перед бараком засурмило авто.
— Ну, добре, — зітхнув Карсон. — Ось і машина, їдьмо.
— Куди?
— Поки що поснідати.
ХХ
На другий день Прокоп прокинувся зі страшенно важкою головою і не міг спочатку зрозуміти, де він; чекав, що почує сокотання курей або голосне гавкання Гонзика.