— Ви отримаєте за це багато грошей. А тут... пропадете.
— А Томеш і досі в Балттіні? — запитав Прокоп, з усієї сили намагаючись говорити байдужим тоном.
У Карсона щось блиснуло за окулярами.
— Ми його маємо на оці, — сказав він ухильно. — Але сюди він уже, напевне, не вернеться. Приїдьте до нас, коли він вам так... дуже... потрібен, — виразно промовив він.
— А де він? — уперто повторив Прокоп, показуючи цим, що інакше не говоритиме.
Карсон замахав руками, наче птах.
— Утік, — додав він, щоб Прокоп зрозумів.
— Утік?
— Випарувався. Як камфора. Погано стерегли, а він дуже хитрий. Зобов'язався одержати кракатит. Робив спроби аж шість тижнів. Дорогенько обійшовся нам. Потім зник. Пройдисвіт. Мабуть, не вийшло. Не вміє нічого.
— А де він тепер?
Пан Карсон нахилився до Прокопа:
— Падлюка. Тепер пропонує кракатит іншій державі. Та ще й до того ж украв у нас метилнітрат, шахрай. А ті попались йому на гачок. Тепер працює в них.
— Де?
— Не маю права сказати. Слово честі, не можу. Коли він утік, я поїхав — ха-ха! — відвідати вашу могилу. Пієтет, правда? Геніальний хімік, і ніхто його тут не знає. Мав я що робити? Мусив, як дурень, оголошення надрукувати. І, розуміється, на це звернули увагу, ті, інші. Ясно? Ви зрозуміли мене?
— Ні.
— Ну, тоді підійдіть погляньте, — сказав Карсон і жваво попрямував до протилежної стіни. — Ось, — мовив він і постукав по дошці.
— Що це?
— Куля. Хтось тут був.
— А хто в нього стріляв?
— Хто ж, як не я? Коли б ви лізли у вікно тижнів зо два тому, вас би хтось несхибно взяв на мушку.
— Хто?
— Байдуже хто. Та чи інша держава. Сюди, лебедику, добивались представники дуже великих держав. А ви тим часом десь — хе-хе — рибу вудили, так? Чудовий хлопець! Але послухайте, дорогий мій, — сказав він раптом стурбовано, — краще не ходіть самі. Ніколи і ніде, розумієте?
— Дурниця.
— Стривайте! Це не якісь там гренадери. Вельми непомітні люди.Тепер це робиться... надзвичайно делікатно. — Карсон зупинився біля вікна і затарабанив по шибці. — Ви й уявити собі не можете, скільки я одержав листів на своє оголошення. Зголосилось аж шість Прокопів... А йдіть-но швидше — погляньте!
Прокоп підійшов до вікна.
— Що це?
Пан Карсон показав куцим пальцем на шлях. Там на велосипеді петляв якийсь молодий хлопець; він з усієї сили намагавсь утримати рівновагу, але колеса виявляли впертий нахил їхати в іншому напрямі. Карсон запитливо глянув на Прокопа.
— Мабуть, учиться їздити, — непевно сказав Прокоп.
— Страшенне вайло, правда ж? — зауважив пан Карсон і відчинив вікно. — Бобе!
Юнак зупинився мов укопаний:
— Yessr .
— Go to the tomm for our car!
— Yessr!
І, сівши на веломашину, молодий велосипедист помчав до міста.
Карсон одвернувся від вікна.
— Ірландець. Дуже спритний хлопець. Що я хотів сказати? Ага, так ось, зголосилось до мене аж шість Прокопів... зустрічі в різних місцях і саме вночі. Не жарти, га? Прочитайте, оцей лист.
— "Прийдіть завтра о десятій вечора до моєї лабораторії. Інж. Прокоп", — прочитав Прокоп, як уві сні. — Але ж це... мало... не мій почерк!
— От бачите, — посміхнувся Карсон. — Тут, лебедику, гарячий грунт. Продайте все, щоб мати спокій!
Прокоп заперечливо крутив головою. Карсон поглянув на нього важким, невідчепним поглядом.
— Можете просити... скажімо... двадцять мільйонів. Продайте нам кракатит.
— Ні.
— Ми все повернемо вам. І заплатимо двадцять мільйонів. Слухайте, продайте ж бо.
— Ні, — похмуро сказав Прокоп. — Не хочу мати нічого спільного з вашими війнами. Не хочу!
— А що ж ви тут маєте? Геніальний хімік, а живе в... дощаній будці. Співвітчизники! У великих людей нема співвітчизників. Я це знаю. Не дивіться ні на що. Продайте, і...
— Не хочу.
Карсон заклав руки в кишені й позіхнув.
— Війни! Гадаєте, забороните їх? Пхе! Продайте і не турбуйтесь ні про що. Ви вчений... що вам до всього іншого? Війни! Не будьте смішним. Покіль у людей є нігті й зуби...
— Не продам, — сказав Прокоп крізь зуби. Карсон знизав плечима.
— Як хочете. Винайдемо й самі. Або винайде Томеш. От і все.
З хвилину було тихо.
— Мені все одно, — озвався Карсон. — Коли для вас так буде краще, їдьмо з цим до Франції, Англії, куди хочете, навіть до Китаю. Ми обидва, розумієте? Тут нам ніхто не заплатить. Ви були б ослом, якби згодились продати його за двадцять мільйонів. Покладіться на Карсона. Добре?
Прокоп рішуче захитав головою.
— Характер! — скрикнув Карсон схвально. — Шаную! Це мені дуже подобається. Послухайте, що я вам скажу. Тільки це буде таємниця. Дайте руку.
— Мені не треба ваших таємниць, — буркнув Прокоп.
— Браво. Скромна людина. Мого типу, добродію.
XVIII
Карсон сів і закурив дуже грубу сигару, а потім глибоко замислився.
— Гм... — сказав він трохи перегодя. — Отож він і у вас вибухнув? Коли це було? Дата?
— ...не пам'ятаю вже.
— А день який був?
— Не пам'ятаю. Здається, через два дні після неділі.
— Тобто у вівторок. А в який час?
— Десь... по десятій вечора.
— Правильно, — Карсон замислено випустив дим. — У нас воно вперше вибухнуло, як ви зволили висловитись "само по собі"... у вівторок, о десятій тридцять п'ять. Ви щось бачили при цьому?
— Ні. Я спав.
— Ага. Він вибухає ще й у п'ятницю, десь о пів на одинадцяту. У вівторок і в п'ятницю. Ми вже випробували, — пояснив він у відповідь на здивований Прокопів погляд. — Ми залишили міліграм кракатиту й пильнували його вдень і вночі. Вибухнув він у вівторок і п'ятницю о пів на одинадцяту. Сім разів. А раз також і в понеділок, о десятій двадцять дев'ять. Ось як.
Прокоп лише тихо жахався.
— Пробігає по кракатиту така блакитна іскра, — додав Карсон замислено, — і він раптом вибухає.
Було так тихо, що Прокоп чув цокання Карсонового годинника.
— Так-то, — зітхнув Карсон і почав розпачливо куйовдити щітку рудої чуприни.
— Що це значить? — запитав Прокоп. Пан Карсон лише здвигнув плечима.
— А що ви тоді подумали, коли у вас "само по собі" вибухнуло? Ну?
— Нічого, — ухильно відповів Прокоп. — Я ще не задумувався над цим... як слід.
Карсон щось незадоволено пробурмотів.
— Себто, — поправився Прокоп, — тоді мені спало на думку, що це... мабуть... від електромагнітних хвиль.
— Ага. Від електромагнітних хвиль. Ми теж так гадали. Чудова думка, але безглузда. На жаль, абсолютно безглузда. Ось що.
Прокоп зовсім розгубився.
— По-перше, — міркував Карсон, — радіохвилі поширюються не тільки у вівторки й п'ятниці о пів на одинадцяту, так? А по-друге, лебедику, ви думаєте, що ми не перевірили негайно їхнього впливу: коротких, довгих — усіх можливих. І ваш кракатит і на стілечки не реагував на них, — показав він на нігті щось дуже незначне. — Але у вівторок і п'ятницю о пів на одинадцяту... йому заманеться, і він вибухає "сам по собі". І знаєте, що це?
Прокоп, звичайно, не знав.
— А ось що. З певного часу... мабуть, уже з півроку чи близько того... всі європейські станції радіотелеграфу мають жахливу халепу. Щось перешкоджає передачам. Цілком регулярно. І випадково... щоразу у вівторок і п'ятницю о пів на одинадцяту вечора. Що ви на це скажете?
Прокоп не сказав нічого, лише потер лоба.
— Еге ж, у вівторок і п'ятницю. Це зветься "забивати хвилі". Почне телеграфістам тріщати у вуха, і готово; хлопці від цього мало не казяться. Прикро, еге ж? — Карсон зняв окуляри й почав їх ретельно протирати. — Спершу... спершу вони гадали, що то якісь магнітні бурі, чи що. Та коли помітили, що це трапляється регулярно... у вівторки та п'ятниці... Одне слово, "Марконі", ТСФ , "Трансрадіо" і деякі міністерства — пошти, військовоморських сил, торгівлі, внутрішніх справ і, не знаю, які там ще, — пообіцяли двадцять тисяч фунтів тому, хто з'ясує причину. — Карсон надів знову окуляри і весело поглянув на Прокопа. — Гадають, існує якась нелегальна станція, яка бавиться тим, що у вівторки і п'ятниці забиває передачі. Дурниці, правда? Щоб приватна станція жартома кидала на вітер щонайменше сто кіловат! — Карсон аж сплюнув.
— У вівторки і п'ятниці, — озвався Прокоп, — отже, одночасно... хвилина в хвилину.
— Дивно, еге ж? — усміхнувся іронічно Карсон. — У мене це все записано: у вівторок дня такого й такого, о десятій тридцять п'ять і кілька секунд перервано передачі на всіх станціях, від Ревеля і далі. А в нас у цю саму мить "сама по собі", як ви зволите казати, вибухає певна частка вашого кракатиту. Га? Що? Те ж саме і в наступну п'ятницю о десятій двадцять сім і кілька секунд — порушення передач і вибух. І знов у вівторок і п'ятницю те ж саме. І так далі. Винятком було, ніби понад програму, те, що таке порушення трапилось у понеділок, о десятій двадцять дев'ять і тридцять секунд. Вибух секунда в секунду. Вісім разів з восьми випадків. Жарти, га? Що ви про це гадаєте?
— Н... не знаю, — пробурмотів Прокоп.
— Ну, тоді ще одне, — промовив Карсон, подумавши трохи. — Томеш у нас працював. Він нічого не вміє, але щось знає. Так ось він сказав поставити до лабораторії генератор високої частоти і замкнув у нас перед носом двері. Босяцюга. Скільки живу, я ніколи ще не чув, щоб у галузі звичайної хімії можна було використовувати машини високої частоти. Що ви на це скажете?
— Ну... звичайно, — ухильно відповів Прокоп, неспокійно поглядаючи на свій власний новий агрегат, поставлений в кутку.
Карсон перехопив його погляд.
— Гм, — промовив, — ви також маєте цю забавку, так? Чудовий трансформатор. Скільки коштує?
Прокоп спохмурнів, а Карсон засяяв.
— Так-от, я гадаю, — провадив він з усе більшим задоволенням, — що це було б чудово, коли б удалося, ну, хоча б при допомозі високочастотного струму... в магнітному полі або якось інакше... розгойдати, розхитати внутрішню структуру якої-небудь речовини так, щоб досить було з відстані вплинути... якимись хвилями... розрядами... осциляцією чи біс його відає чим, щоб ця речовина розпалась, га? Бах! З відстані! Що ви на це скажете?
Прокоп не промовив ні слова, а Карсон, посмоктуючи з насолодою сигару, поїдав його очима.
— Я не електрик, розумієте? — знову почав він. — Мені пояснив це один учений, але хай я провалюсь крізь землю, коли що-небудь зрозумів. Цей тип засипав мене всілякими електронами, іонами, елементарними квантами і хтозна-чим; нарешті це науковое світило визнало, що то взагалі річ неможлива.