І коли Прокоп, віддавшись детективним роздумам, переконав себе в цьому, йому стало млосно, в голові запаморочилось, і, як уві сні, він підійшов до грубки, засунув глибоко всередину руку і вийняв те, що шукав. При цьому згадалось йому, як крізь сон, що він його сам колись туди поклав... як ще не зовсім був здоровий. Тепер він пригадував, що в цьому стані запаморочення і маячних снів він весь час намагався мати пакунок при собі в постелі і лютував, коли його відбирали в нього, але разом з тим жахливо його боявся, бо завжди цей пакунок навіював йому болючий неспокій і сум. Як видно, він сховав його у грубку сам від себе з хитрістю божевільного, щоб тільки мати спокій. Зрештою, біс їх добере, оті таємниці підсвідомого! Ось він, міцно перев'язаний згорток з п'ятьма печатками й написом: "Для пана Їржі Томеша". Він намагався вичитати щось більше з тих слів, написаних дозрілим, розумним почерком, але натомість з'являлася дівчина у вуалі, що м'яла пакунок тремтячими руками, — і ось вона знову підводить очі... Прокоп жадібно понюхав пакет: він пахнув легеньким далеким ароматом.
Тоді поклав його на стіл і став ходити довкола нього. Він страшенно хотів довідатись, що там усередині, за п'ятьма печатками: там справді, мабуть, таємниця, велика й палюча, і від неї, може, залежить чиясь доля?
Хоча вона казала, що робить це для когось іншого, але так була схвильована! І все ж, щоб вона, вона могла кохати Томеша, — це неймовірно! "Адже Томеш — ледащо, — люто запевняв він себе, — проте завжди той цинік мав у жінок успіх. Гаразд, розшукаю його й віддам йому цю посилку кохання; хай уже на цьому буде край".
Нараз сяйнула думка: чи нема часом якогось зв'язку між Томешем і тим, як його там звати... тим проклятим Карсоном? Адже ж ніхто не знав і не знає про кракатит; лише Їрка Томеш якось вивідав. Нова картина сама собою зринула в безладному фільмі пам'яті: як тоді він, Прокоп, щось бурмотів у нестямі, в гарячці (це було в помешканні Томеша), а Їрка, схилившись над ним, щось нотував у записній книжці. "Це, напевне, була моя формула. Я вибовкав, а він з мене витяг її, вкрав і продав цьому Карсонові, — Прокопа страшенно обурила така підлість. — Боже, і такій людині потрапила та дівчина в руки! О, якщо є на світі світла мета, то ось вона: треба врятувати дівчину за всяку ціну.
Спершу мушу знайти Томеша, злодія; віддам йому цей запечатаний пакунок і, крім того, виб'ю зуби. Далі він буде в мене в руках: мусить мені сказати ім'я та адресу тієї дівчини і зобов'язатись... ні, жодних зобов'язань від такого нікчеми! Але я піду до неї і розкажу їй усе. А потім зникну назавжди з її очей".
Заспокоєний таким лицарським рішенням, Прокоп зупинився над нещасним пакунком.
"Ах, коли б знати, коли б знати лише одне, чи була вона коханкою Томеша? — І він знову побачив її перед собою, гарну і сильну. — Ні поглядом, ні найменшим порухом вій не спинилась вона на грішнім ложі Томешевім. Хіба ж можливо було так брехати очима, брехати такими очима?.."
І враз, сикнувши, наче від болю, він зламав печатки, розірвав шпагат і відкрив конверта.
В ньому лежали гроші й лист.
XIV
Тим часом лікар Томеш сидить уже за сніданком, сопе й бурмоче: пологи були тяжкі; а водночас допитливо й неспокійно поглядає на Анчі. Дівчина, як на голках, не їсть і не п'є і просто не вірить своїм очам, що й досі не з'явився Прокоп. В неї вже тремтять губи, ось-ось заплаче. Та ось входить Прокоп, якось занадто рвучко, сам блідий; входить і не сідає, наче кудись квапиться. Недбало здоровається, байдуже поглядає на Анчі, ніби на якусь незнайому, і раптом нетерпеливо запитує:
— Де тепер ваш Їрка?
Лікар здивовано обернувся:
— Що?
— Де тепер ваш син? — повторює Прокоп, втупивши в нього несамовитий погляд.
— Хіба я знаю? — одрубує лікар. — Я про нього й знати нічого не хочу.
— Він у Празі? — наполягає Прокоп, стискаючи кулаки.
Лікар мовчить, але, видно, напружено думає, як відповісти.
— Мені треба з ним поговорити, — дратується Прокоп. — Треба, чуєте? Треба поїхати до нього сьогодні, зараз. Де він?
Лікар, плямкаючи губами, йде до дверей.
— Де він? Де живе?
— Не знаю! — крикнув доктор не своїм голосом і грюкнув дверима.
Прокоп обернувся до Анчі. Вона сиділа заціпеніла, втупивши великі очі кудись перед себе.
— Анчі, — забурмотів гарячково Прокоп, — ви повинні мені сказати, де ваш Їрка... Я... Я мушу до нього поїхати, розумієте? Тут є... одна справа... Одне слово, тут ідеться про одну річ... Я... Прочитайте ось це, — сказав він швидко і простяг їй зібганий шматок газети.
Та Анчі бачила лише якісь кола.
— Це мій винахід, розумієте? — пояснював він нервово. — Шукають мене... якийсь Карсон... Де ваш Їржі?
— Ми не знаємо, — прошепотіла Анчі. — Вже два... вже два роки, як він не писав нам..
— А! — урвав її Прокоп і люто зібгав газету.
Дівчина скам'яніла, лише її очі широко розкрилися та напіврозтулені вуста шепотіли щось бентежно-жалісне.
Прокоп ладен був провалитись.
— Анчі, — розітнув він нарешті гнітючу тишу, — я повернуся... Я... За кілька днів... Це дуже важливо. Адже не можна не зважати... на своє покликання. Існують, знаєте, певні... обов'язки... (Боже! Оце-то ляпнув!) Зрозумійте, я мушу це зробити! — раптом крикнув він. — Радше вмерти, ніж не їхати, розумієте?
Анчі тільки ледь кивнула головою. Ах, коли б вона кивнула нижче, головою припала б до столу і голосно заплакала, а так у неї лише очі зайшлися сльозами, і свій жаль вона ще спромоглася проковтнути.
— Анчі, — бурмотів Прокоп розпачливо, відступаючи до дверей, — я навіть і не прощатимусь, бо не варто; все одно за тиждень, за місяць я повернусь. Ну, глядіть... — Він не мав сили на неї глянути; а вона сиділа з опущеними плечима, з невидющими, затуманеними очима, і жаль брав на неї дивитись. — Анчі, — почав він, але знову перестав.
Нескінченною здалася йому ця остання хвилина в дверях; він почував, що треба ще щось сказати або зробити, але спромігся лише на якесь "до побачення" і вийшов з мукою в серці.
Мов злодій, навшпиньках, він покидав гостинний дім. Завагався на мить біля дверей, за якими покинув Анчі. Там стояла така тиша, аж йому серце стиснулось невимовним жалем. У вхідних дверях зупинився ще раз, наче щось забув, і вернувся навшпиньках до кухні; дякувати богові, Нанди там не було. Він простяг руку до полички. "...АТИТ... адресу. Карсон, гол. поштамт". Це він прочитав на шматку газети, якою весела Нанда застелила поличку, зубчиками вирізавши край. Тут він поклав для неї повну жменю грошей за її послуги — і зник.
Прокопе, Прокопе, так не чинить людина, що має за тиждень вернутись!
"Оце так іде, оце так іде", — скандує поїзд. Але людську нетерплячість уже не вдовольняє його шумливий, громохкий поспіх. Чоловік не може всидіти на місці, раз по раз дістає годинника, і нервується, і б'ється, як у падучій. Один, два, три, чотири — це телеграфні стовпи. Дерева, поле, будки, дерева, берег, тин, поле. Сімнадцять на дванадцяту. Бурякове поле, жінки в синіх фартухах, будинок, псисько, якому забаглося випередити поїзд, поле, поле, поле. Сімнадцять на дванадцяту. Боже, невже час стоїть? Краще про щось думати. Заплющити очі й рахувати до тисячі, промовляти "Отче наш" або повторювати хімічні формули. "Оце так іде, оце так іде". Вісімнадцять на дванадцяту. Господи, що робити?
Раптом Прокоп здригнувся. "КРАКАТИТ" — упало йому в очі, і він аж злякався. Де це? Ага, це сусід навпроти нього читає газету, а на зворотньому боці знову те саме оголошення: "КРАКАТИТ! Просимо інж. П. повідомити свою адресу. Карсон, гол. поштамт".
"Та ну його к бісу, цього Карсона", — думає собі Прокоп. Проте на найближчій станції біжить і купує всі газети, що їх плодить благословенна вітчизна. І у всіх стояло однаково: "КРАКАТИТ! Просимо інж. П. сповістити..." "А, стонадцять чортів! — дивується Прокоп. — Оце шукають мене! І нащо я їм здався, коли Томеш уже все продав?"
Але замість розв'язати цю важливу загадку, він позирнув, чи не дивиться хто на нього, і, мабуть, у сотий раз витяг той відомий нам, розірваний конверт. Довго підкидав, крутив у руках, зважував, усіляко зволікаючи здійснення того, що мало принести йому таку велику насолоду, нарешті вийняв з напханого грішми конверта листа, списаного впевненою, енергійною рукою:
"Пане Томеш, — жадібно перечитував він, — я це роблю не заради Вас, а заради моєї сестри. З тієї хвилини, як ви їй прислали того жахливого листа, вона мало не божеволіє. Хотіла продати всі свої вбрання й коштовності, щоб послати Вам грошей. Я ледве вмовила її не чинити того, що потім важко було б приховати від чоловіка. Те, що я Вам посилаю, — це мої власні гроші. Знаю, ви приймете їх без зайвих вагань, — тому прошу не дякувати, Л."
До цього нашвидкуруч було дописано:
"Ради бога, не тривожте більше М.! Вона віддала Вам усе, що мала; віддала більше, ніж належало їй, я терпну від жаху, коли подумаю, що буде, як усе виявиться. Прошу Вас, заради всього на світі, не надуживайте своїм страшним впливом на неї. Було б занадто підло, коли б Ви..." Кінець речення був закреслений і зроблена ще одна дописка: "Подякуйте від мого імені своєму приятелеві, що вам це вручить. Він був до мене безмежно ласкавим у хвилину, коли я найбільше потребувала людської допомоги".
Прокопа переповнювало важке щастя. Отже, вона не була Томешева. І нікого не мала, хто б міг їй допомогти. Мужня, благородна дівчина, сорок тисяч зібрала, тільки б урятувати сестру від... як видно, від якоїсь ганьби! Оці тридцять тисяч — з банку, ще обклеєні бандеролькою, чому ж не поставлено назви банку? А решту десять тисяч зібрала хтозна-де й як; бо є поміж ними й дрібні, убогі, брудні п'ятикронові банкноти, ветхі бумажки з бозна-чиїх рук, зім'яті гроші з жіночих сумочок; боже, скільки вона набігалась, нахвилювалась, поки зібрала цю невеличку суму! "Він був до мене безмежно ласкавим..." У цю хвилину Прокоп роздер би Томеша, підлого негідника; але в той же час якось і вибачав йому... бо вона не була його коханкою! Не належала Томешеві, а це принаймні означає, що вона — ангел чистий і бездоганний. І від цього ніби якась невідома рана гоїлась в його серці, швидко, хоч і болісно.
"Так, знайти її; я мушу передусім... повернути їй ці гроші, — він навіть не засоромився за такий прозорий привід, — і сказати їй, що...