І що тобі було до тієї жовтої пропасниці? Міг би лишатися вдома, лікувати людей або породіллям допомагати…
Ондра. Мамо, зваж сама: від жовтої пропасниці щороку сотні тисяч умирали… Адже це була б ганьба — не знайти ліків від неї. То був… ну, просто обов'язок.
Мати. Твій обов'язок?
Ондра. Обов'язок науки. Бач, матусю, це дуже тяжка хвороба. І якби ти бачила, як там, на півдні, люди вмирають… то сама сказала б: "Ондро, з цим треба щось зробити". Нікуди не дінешся, мамо: хтось мусив туди поїхати.
Мати. Але чому неодмінно ти, Ондро? Ні, не переконаєш ти мене!
Батько. А чому неодмінно не він? Голова в нього, здається, була не дурна. А такі справи завжди припадають найкращим, голубонько.
Мати. І ті найкращі повинні через це вмирати?
Батько. Атож. Інакше не можна, серденько. Найкращі завжди повинні йти попереду, розумієш? А ти, Ондро, не журися. Ти вчинив добре.
Мати. Я знаю, ви завжди горою один за одного проти мене. Вам, чоловікам, легко казати — вчинив добре; та якби ви знали, що зі мною було, коли я одержала ту телеграму. Я зрозуміти не могла, в голові не вкладалось. "Ласкава пані, ваш син поліг, як герой, на бойовищі науки…"
Батько. От бач, рідненька: як герой. Хіба це нічого не варте?
Ондра. Ет, не в тім річ, тату. Це мене цікавило найменше. Я хотів одного: з'ясувати причини пропасниці. Яке ж тут геройство? Хто працює в науці, той повинен з'ясувати причини, хіба не так? На все інше йому начхати. Геройство там або честь — то все хлоп'яцтво, тату. Ось відкрити щось нове — це справді чогось варте.
Мати. Ну, і відкрив ти щось?
Ондра. Я — ні, матусю, але інші відкрили. Один швед і один американець.
Батько. Шкода. Не люблю американців.
Мати. От бач, Ондро! Хіба твоя смерть не була даремна? І непотрібна нікому?
Ондра. Ні, матусю. Ти тільки цього не розумієш.
Мати. Авжеж, не розумію. Я, мабуть, ніколи вас не розуміла. Я раз у раз чую це… від Їрки і від обох близнят: "Мамо, ти цього не розумієш…" Не розумію! Не розумію! Господи, я вже сама себе перестаю розуміти. Адже ви — часточки мого тіла. Та й ти, Ріхарде, ввійшов у мене й став моїм тілом і душею. І я вас не розумію? Що ж у вас є таке особливе, таке страшенно своє, що я вже й зрозуміти вас не здатна?
Ондра (підходить до неї). Матусю, тобі не можна хвилюватись. У тебе слабе серце, тобі це шкодить.
Мати. Не перебивай! Чого ж я вас так добре розуміла, поки ви були малі, пам'ятаєш, Ондро? Коли хтось із вас надворі, бувало, заб'є коліно, я це вдома відчувала й зразу вибігала… А коли ви всі сиділи за столом, я так глибоко почувала; це — я. Це все — я. Прямо всім тілом відчувала! оці діти — то я! А тепер: "Мамо, ти цього не розумієш…" Ріхарде, що це вступило в наших дітей— таке чуже й… вороже мені?
Батько. Бач, рідненька, вони вже дорослі… і в них є свої інтереси.
Мати. А я завжди знала тільки їхні інтереси, розумієш? Ви всі думаєте про свої справи, свою честь, своє покликання й ще бозна про що — таке велике, що я й справді його не розумію. А я… я весь вік думала тільки про вас. Я ніколи не знала іншого покликання, крім вас. Я знаю, в цьому не було нічого великого — тільки клопотатись та любити… Та коли я вам, п'ятьом дітям, подавала на стіл страву, для мене це було наче якийсь обряд. Ондро, Ондро, ти й гадки не маєш, як порожньо за столом без тебе!
Ондра. Мені дуже шкода, матусю.
Мати. Правду кажете, я цього таки не розумію. Наприклад, твій тато загинув, бо треба було вбивати якихось там тубільців, А ти, Ондро, вмер від того, що хотів рятувати їхнє життя. Мабуть, мені таки бракує розуму для цього. Ви робите один так, другий навпаки, а потім кажете мені: "Це великі завдання, матусю, ти такого не можеш зрозуміти". Один із вас щось будуватиме, а другий те саме руйнуватиме, а мені скажете: "Це, мамо, таке величне діло! Ми мусимо так робити, хоч би за це довелось віддати життя". Життя! Вам легко казати! Самому вмерти — це кожен зуміє; але втратити чоловіка або сина.." Знали б ви, що це таке! Отоді б ви…
Ондра. Тут Ти, мабуть… маєш рацію, мамо.
Мати. А хоч би й не мала… Я но хочу мати рацію, я хочу мати вас, хочу мати своїх дітей! Навіщо ти помер.
Ондро! Ти ж був такий славний, статечний хлопець… І наречену мав, синку, збирався одружитись… Це я, мабуть, розумію, так чи ні, Ондро?
Ондра. Авжеж, матусю…
Мати. От бач!
Два постріли в саду.
Батько (підводить голову). Що це?
Мати. Нічого. То хлопці стріляють у мішень. Корнель… і Петр.
Батько. Добре. Хто не вміє стріляти, той ні на що не придатен.
Мати. Наш Тоні не стрілятиме, Ріхарде. У нього не така вдача. Ондра теж не любив стріляти, правда ж, Ондро? Ти знав самі книжки, як і Тоні…
Ондра. Але в Тоні це як гашнш, матусю. Він снить наяву. А це недобре.
Мати. Та він же ще дитина!
Ондра. Ти про нього довіку думатимеш так.
Мати. Бо він слабенький!
Батько. Треба тобі взяти його в руки, любонько, щоб він привчався до чогось серйозного.
Мати. А я не хочу! Я не хочу, щоб Тоні вже тепер убгав собі щось у голову! Я більше не пущу його сюди…
Батько. А чому?
Мати. Бо ви захочете впливати па нього! Бо ви йому нашіптуватимете: "Будь чоловіком, Тоні, будь чоловіком! Роби щось! Іди за щось умирати: за славу, за честь, за правду…" Ні, я не згодна, чуєте? Не займайте Тоні!
Батько. Ну що ти, матусю! Невже ти хочеш зробити з нього дівчину?
Мати. Я хочу, щоб він був мій. Ти не маєш на нього ніякого права, Ріхарде! Тебе вже на світі не було, як він народився. Тоні мій, тільки мій, розумієш? І я його сюди не пущу!
Ондра. Матуся, певне, вважає, що ми погане товариство.
Мати. Атож. Бо ви мертві.
Постріли в саду.
Ондра. Мамо, ти нас боїшся?
Мати. Ну як би я могла боятись вас, синочку! Підійди ближче, Ондро, покажися мені! Якби ти знав, як тобі личить білий халат! Я завжди думала, як ти сидітимеш біля мене, коли… коли я прощатимуся з дітьми…
Ондра. Та що це ти, матусю! Ти ще довго будеш із ними! Весь час, весь час!
Батько. Наша матуся сильніша, ніж їй здається. (Підходить до столика з шахівницею). Хто це тут грав, серденько?
Мати. Петр із Корнелем. Казали, що це твоя задача.
Батько. Правда. Я колись почав був її розв'язувати.
Мати. Хлопці посварились через неї. Корнель хотів, щоб Петр пішов на де п'ять.
Батько. Слушно. І я пішов би на де п'ять.
Мати. Але Петр сказав, що є інше розв'язання. Вони з Корнелем раз у раз заводяться.
Батько (замислено). Інше розв'язання? Яке ж це?.. Може, тепер є нова шахова школа. Хіба що спершу піти оцим пішаком… Цікаво! Здається, Петр має якусь рацію.
Дверима зовсім нечутно входить Їржі в пілотському комбінезоні.
Їржі. Добривечір, матусю. Здрастуй, тату. Здоров, Ондро.
Батько (обертається). А, Їрка!
Ондра. Здрастуй.
Мати. Чого це так рано, їржичку? Літав сьогодні?
Їржі. Літав, мамо. Ох, як гарно літалось!
Мати. Добре, що ти вже вдома. Бо я не люблю, коли ти літаєш. Я тоді так боюся… Сьогодні хоч не пізно прийшов.
Їржі. Бо я, мамо… зразу до тебе.
Батько. Слушно. А знаєш, тобі це вбрання дуже личить.
Мати (підводиться, охоплена жахом). Стривай… Їржі, ти бачиш… тата… і Ондру?
Їржі. Бачу, матусю, аякже.
Мати. Але ж вони… вони мертві, Їрко! Як ти можеш їх бачити… Як ти можеш із ними говорити… Їржі!
Їржі. Та розумієш, мамо… Тільки не сердься. У мене щось зламалося в літаку. От і все.
Мати. Їрко, з тобою щось сталося?
Їржі. Ні, матусю, нічого. Справді, навіть не заболіло. Бач, у мого літака відломилося крило… ну, і от…
Мати. Їржі, ти щось приховуєш від мене!
Їржі. Не треба сердитись, матусю, але я вбився. Мати. Ти… ти…
Їржі. Мамо, прошу тебе, не хвилюйся!
Мати. То ти мертвий, Їржичку?.. Їржі, Так, мамо. Я… ну, як то кажуть, мертвий, Мати (стогне). Боже мій, Їржі! Їржичку!
Ондра, Тихо, тихо, матусю. Заспокойся.
Мати. Їрко, тебе нема, ти вбився!
Батько. Ти повинна мужньо знести цю втрату, люба моя. Адже бачиш — він помер, як герой. Це була прекрасна смерть.
Мати (мов скам'яніла). Прекрасна смерть. От і маєш, Ріхарде! От і маєш!
Їржі. Мамо, так ніхто ж не винен! Бач, я хотів спробувати одне діло., та мотор підвів. Я й сам не знаю, як воно сталось.
Мати. Мій Їрка… (Падав в крісло й плаче). Ондра. Не займай її. Хай поплаче, їй полегшав, (Стає біля неї).
Батько (відводить Їржі набік). А що ти пробував зробити, Їржику?
Їржі. Побити рекорд висоти, тату. З вантажем. Півтори тонни.
Батько. А… це має якесь значення — такий рекорд?
Їржі. Має, тату. Наприклад, під час війни — летіти якнайвище з найбільшим вантажем бомб…
Батько. Правда. Це неабищо. Їржі. Або в повітряному транспорті… Адже там, угорі, нема ні хмар, ні вітру. Це знаєш як зручно! Батько. Ну, і високо ти піднявся?
Їржі. Трохи вище дванадцяти тисяч метрів; але раптом у моторі почались перебої…
Батько. А це рекорд?
Їржі. Рекорд, тату. В цій категорії — світовий рекорд.
Батько. Що ж, добре. Я радий, синку, Їржі. От тільки… коли я впав, то все розтовклося, тату. І альтиметр, мабуть, розбився. Шкода. Батько. Чому?
Їржі. Бо як же тепер установлять, що я піднявся так високо?
Батько. Байдуже, Їрко. Важливо, що ти піднявся, Їржі. Так ніхто ж про це не дізнається!
Батько. Але ж рекорд побито — ось що головне. І хто б подумав, що ти, Малим тільки й знав іграшки… Ну, поздоровляю, сину.
Мати (стогне). Їржі… Їржичку…
Ондра. Заспокойся, матусю.
Батько. Не плач, серденько. Справа була варта заходу. То вже не плач. Ще ж із похороном стільки клопоту…
Їржі. Мамо, ти не дивись на мене, коли мене принесуть, чуєш? Те, що принесуть, — то вже не я. Я тут такий, як був… і ти ніколи не бачитимеш мене інакшим, правда?
Мати. Чому ти не сказав мені, що хочеш так високо злетіти? Я б тебе не пустила.
Їржі. Не можна було, мамо. Я мусив.
Мати. І як ти наважився на таке, Їржичку, що це ти забрав собі в голову! Нащо був тобі той рекорд?
Їржі. Та коли маєш таку добру машину… Просто мимоволі., Ти, матусю, цього не зрозумієш. Воно само тебе тягне… наче машина підказує.
Стук у двері.
Батько (вимикає лампочку під своїм портретом; настає глибока сутінь). Не муч себе так, рідненька.
Мати. Мій Ірка! Такий гарний, здоровий хлопець! Нащо… Нащо…
Їржі (дедалі тихше). Ти цього не розумієш, матусю, ти цього не можеш зрозуміти…
Знову стук.
Ондра (пошепки). Заспокойся, мамо. Зберись на силі.
Батько (пошепки). Любонько, прощай!
Знову стук.
Мати (підводиться).