Це татова задача. Дивись, білі починають ходом коня на де п'ять і дають мат у три ходи.
Петр, Ну, а я цього не хочу, братику. Я хочу розгромити білих. Тому чорний пішак іде на барикаду й проганяє білого коня.
Корнель. От чорт, а й справді, є така можливість. Певно, автор задачі прогавив.
Петр. От бач. Задача має два розв'язання, пане офіцере.
Корнель. Перше — татове.
Петр. А друге — революційне. Вперед, гноблені пішаки! Біла тура під загрозою. До бою готуйсь!
Корнель. Слухай, Петрику, забери того пішака назад. Бо всю гру зіпсуєш.
Петр. Чию гру?
Корнель. Татову, Тато пішов би на де п'ять.
Петр. Тато був солдат, голубе. Він би сказав: "Молодці чорні, не здаються!" І кинувся б у бій за білих…
Корнель. Чуєш, забери пішака назад!
Петр. А навіщо?
Корнель. Я хочу побачити, як розв'язав би задачу тато.
Петр. Тепер уже грається інша партія. Не татова. Наша. Марно б'єш копитом, білий коню; ніщо вже не зупинить чорного пішака на його переможному шляху! За чотири ходи він стане всемогутнім ферзем… Правда, ми це називаємо інакше.
Корнель. А як?
Петр (несподівано споважнівши). Новою владою, братику. Владою чорних. І ми її дочекаємось!
Корнель. Ой ні, Петре. Лишається ще один хід.
Петр. Який?
Корнель. А оцей! (Валяє рукою фігури на шахівниці).
Петр. Ага! Це називається шляхом насильства. (Устає). Теж добре. Тоді й ми діятимемо по-іншому.
Тоні (що доти читав на канапі, тепер підводить голову й кричить майже істерично). Годі вам з тією політикою! Терпіти несила!
Корнель. Та ж це тільки гра! Чого ти так! Ми лише хочемо пофехтувати, правда, Петре?
Тоні. Яка там гра! Я знаю, про що ви.
Петр. Слушно, Тоні. Це страшенно серйозне діло. Сутичка старого світу з новим. Але не бійся, я простромлю Корнеля, як жука шпилькою. Геть тиранів! (Надіває на голову дикунський шолом). Хай згине мерзенний старий світ! Ну-бо швидше, Корнелю!
Корнель (надягав кавалерійську каску). Зараз. (Знімає зі стіни дві рапіри), Вибирайте, будь ласка, шановний супротивнику.
Петр (згинає одну рапіру). Добра. Але рівності у зброї тепер не додержують. Це страшенно старомодно.
Обидва стають у позицію.
Ну, Тоні, командуй.
Тоні (ховає обличчя в книжку й затуляє вуха). Не хочу!
Корнель. Увага… Раз, два… три!
Петр із Корнелем, сміючись, фехтують.
Петр. Ла-ла!
Корнель. Ала!
Петр. "Ми всіх катів зітрем на порох!" Ла-ла!
Корнель. Ла-ла!
Петр. Перша рана.
Корнель. У плече. Легенька. Бій триває із перемінним успіхом.
Петр. "Позбудеться ярма тяжкого…"
Корнель. Ще зачекайте. Влучив!
Петр. Тільки дряпнув. Ла-ла! Вперед, чорний пішак!
Корнель. Хе! Стоїмо непохитно, як скеля, добродію! На! На!
Петр. "Час розплати настав…" Удар!
Корнель. Де там! Ось на тобі! (Спиняється). Стривай, Петрику, не боляче?
Петр. Пусте! En garde![148]
З гуркотом падають столик і дзиглики.
Петр. Ла!
Корнель. Ала!
Петр. Стій! Це в сонну артерію, Корпелю. Ти мертвий.
Корнель. Поранений, але б'юся далі. До останнього віддиху. Ала!
Тоні (кричить). Годі вам!
Петр. Зараз кінчаємо, Тоні. Пішак атакує. Ха! Ха! Старий світ хитається…
Корнель. Finito![149] Цей раз я тебе прямо в серце влучив, Петре. (Опускає рапіру).
Петр (салютує рапірою). Дякую. Я мертвий.
Корнель (теж салютує). Дуже шкодую.
Петр. Але на зміну мені прийдуть тисячі чорних пішаків… Ура, товариші!
Входить Мати й стає на порозі.
Мати. Хлопці, хлопці, що це ви знов робите!
Петр. Ой, матуся! (Квапливо вішає рапіру на стіну). Корнель щойно вбив мене, мамо. Ударом у серце.(Скидає шолом).
Корнель (вішає рапіру). А Петр мені простромив шию, матусю. Тож майстерний удар був. (Скидає каску).
Мати. Ви, близнята, як не поб'єтесь, то вам і світ не милий! Дивіться, шибеники, чого ви тут знов наробили! І не де-небудь, а в татовому кабінеті!
Петр. Та ми зараз приберемо, мамо, ти не клопочися. Ну-бо, Корнелю!
Обидва нашвидкуруч наводять лад, піднімають поперекидані столик і дзиглики.
Мати. Покиньте, знаю я ваше чоловіче прибирання. Чим більш наводите лад, тим його менше.
Корнель (навкарачки, поправляє килим). Зараз усе буде гаразд, мамо. Пусти килим, Петре!
Петр (теж навкарачки, відштовхує його). Ні, ти пусти!
Несподівано хапають один одного в оберемок й починають качатись по підлозі, борюкаючись.
Зараз покладу тебе на лопатки.
Корнель (засапано). Спробуй!
Петр. Стривай, стривай!
Качаються по всьому кабінету.
Мати. Ну, годі вже! Ви тут колись таки порозбиваєте все! І не сором — таким здоровилам! Що про вас Тоні подумає?
Петр (відпускає Корнеля). Іди сюди, Тоні, я й тебе навчу!
Тоні. Я не хочу!
Мати. Тоні не чіпайте. І гайда мені звідси! Тоні, за що вони знову зчепилися?
Тоні. Петр не хотів іти на де п'ять.
Корнель (збирає на підлозі шахові фігури). Розумієш, мамо, то був татів хід. Я тільки захищав родинну традицію.
Петр. Не вір, мамо. Задача має два розв'язання.
Корнель (розставляє фігури на шахівниці). То чом не розіграти її так, як тато хотів?
Петр. А чом не інакше? Може, тато й сам тепер грав би так, як я.
Мати. Тихо! Годі сперечатись, і гайда звідси! Мені треба тут лад навести після вас, шибеників.
Корнель. Ми тобі допоможемо.
Мати. Аякже, знайшлися помічники! Хіба ви, чоловіки, тямите, що таке лад!
Корнель. Поставити все там, де воно було.
Петр. Поставити все там, де воно має бути.
Мати. А от і ні. Поставити все там, де йому добре. Та хіба ви зрозумієте! Ну, гайда, йдіть уже ви обидва.
Корнель. Ходімо в садок, постріляємо з цієї рушниці, Петре!
Петр. Гаразд. За сто кроків — у пляшку.
Мати. Вам аби щось розбивати!
Корнель. Тоні, а ти не йдеш? (Бере зі стояка рушницю, яку був приніс).
Мати. Ні, Тоні не любить вашої стрільби. Правда, Тоні?
Петр. Я знаю. Він боїться.
Мати. Тоні не боїться. Ви його не розумієте. Він просто не такий, як ви, от і все.
Корнель. А з нас кожен не такий, як інші, матусю.
Мати. Менше, ніж вам здається. Ну, йдіть уже, паливоди!
Корнель (цілує її в щоку). Ти вже не сердишся?
Петр (цілує її в другу щоку). Хіба наша матуся вміє сердитись? Вона звикла до такого…
Мати. Ви не знаєте, де Їржі?
Корнель. А справді, де він? Тоні, ти не знаєш?
Тоні. Здається… здається, в нього якесь побачення.
Мати. З ким?
Петр. Ну, сама розумієш, мамо. Певне, з якоюсь прекрасною незнайомкою.
Брати випихають один одного в дворі.
Мати. А тобі чого тут треба, Тоні?
Тоні. Нічого. Я… я просто прийшов сюди почитати.
Мати. Татові книжки?
Тоні. Та ось, про подорож.
Мати. Знов ті далекі краї… Нащо воно тобі, Тоні! Адже ти ніколи не будеш мандрівником, правда? (Ходить по кімнаті й неквапно поправляє все).
Тоні. Мабуть, не буду. Але я так виразно все уявляю…
Мати. Ну що, наприклад?
Тоні. Та все… Ну, хоч би… степ, буйна трава, і раптом біжить табун антилоп… Мамо, я не розумію, як можуть люди стріляти в тварин.
Мати. Татусь стріляв… Але ти будеш не такий, правда? (Обнімає його за шию). Я б тільки хотіла, щоб ти завжди був такий, як тепер. Треба ж комусь лишатися вдома, Тоні. Бо інакше ні в кого на світі дому не було б. (Цілує його). Ну йди вже, у мене тут ще багато діла.
Тоні виходить.
(Нечутно пораючись). Тоні буде інакший. Тоні повинен бути інакший. (Зупиняється перед портретом Батька й дивиться на нього. Тоді знизує плечима, відходить і спускає важкі штори на вікнах).
Кімнату сповнює півморок.
(Вертається до Батькового портрета й засвічує перед ним торшер). Слухай, ну чого ти весь час маниш їх сюди? Ти ж знаєш, що я цього не люблю… Навіть Тоні, що вродився вже після твоєї смерті й пі разу тебе не бачив, так і дивиться, щоб сюди забитись. Ну скажи, нащо ти це робиш. Я ж хочу, щоб вони й моїми були, Ріхарде! Я не хочу, щоб вони весь час пнулись за тобою.
Батько (повільно виступає з темного кутка; одягнений він у такий самий мундир, як на портреті). Та я не маню їх сюди, серденько. Це вони самі. Бач, вони ж ізмалечку гралися всім оцим мотлохом… Тож не дивуйся їм.
Мати (обертається до нього нітрохи не сторопіло). Авжеж, ти це щоразу кажеш, любий. Та вони тепер уже завеликі для цих твоїх іграшок, а однаково весь час тут та й тут.
Батько. Що ж — дитячі спогади. Але ж ти могла все це давно повикидати, любонько. Нащо воно?
Мати. Аякже, повикидати! Пам'ятки по тобі? Ні, ні, Ріхарде, я маю на них право і держу їх тут задля тебе. Бо все це — ти. (Сідає в крісло). І коли тут побувають хлопці, після них завжди лишається щось у повітрі… Щось таке, наче ти сам тут був. Ти сам.
Батько (сідає верхи на стілець). Та це просто тютюн, любонько.
Мати. Тютюн… і життя. Ти не можеш уявити, що я тоді почуваю. Тільки заплющу очі, і всю мене пронизує; Ріхард був тут… Ріхард… Ріхард… Усе тут сповнюється тобою, наче я тобою дихаю. Ні, не кажи, не в цьому мотлоху річ, це ти сам, це ти… А хлопців ти мені псуєш, Ріхарде.
Батько. Та що ти, голубко! Таке придумала. Ну як би я міг їх псувати? Адже я вже… скільки це років?
Мати. Невже сам не знаєш? Сімнадцять.
Батько. Так багато?.. Ну, то коли хтось уже сімнадцять років мертвий, від нього лишається так мало, любонько. Що рік, то його меншає й меншає. Я вже ні на що не придатен, серденько. Хіба лиш на те, щоб тут на згадку про мене порох витирали.
Мати. Однаково ти їх вабиш. Того вони й пхаються сюди весь час. Це все ж таки щось означає для хлопців: тато солдат, тато герой! Я бачу, як воно їх чарує. Завжди чарувало.
Батько. Не треба було розповідати їм про мене, серденько. Це твоя помилка.
Мати. Не треба було розповідати? Що це ти балакаєш? А хто ж іще має зберігати пам'ять про тебе, як не я? Адже відколи тебе не стало, Ріхарде, чи багато я мала втіхи, крім дітей та споминів про тебе? Я знаю свій обов'язок перед тобою, коханий мій. Чи багато є дітей, що можуть так пишатися своїм батьком?.. Ти не уявляєш, що це означало для наших хлопців То невже я мала позбавити їх цього?
Батько. Ти перебільшуєш, люба. Не сердься, але щодо цього ти завжди перебільшувала. Яке там геройство! Нічого надзвичайного там не було. Така собі дрібна сутичка з тубільцями… та ще ж нас і побито.
Мати. Я знаю, ти завжди так кажеш. Але ваш генерал тоді сам написав мені: "Шановна пані! Ви оплакуєте героя. Ваш чоловік сам зголосився взяти участь у найнебезпечнішій операції…"
Батько. Та це ж тільки говориться так, серденько. Він тільки хотів якось утішити тебе, коли вже… таке зі мною сталось. Яке там геройство! Когось треба було послати.