А того дня, наперед радіючи з наступної прогулянки, зовсім забув про ношу.
Коли Попо дістався додому, на лаві серед двору влсе сиділи дядечко Жак, тітонька Мелані і Марсель. Вони принесли з собою великий кошик бананів та плодів манго й були готові рушати в дорогу.
— Гей, братику! — гукнув Марсель, тільки-но Попо ввійшов у двір.— Коли це ти навчився так носити воду?
— Та влсе давненько,— скромно озвався Попо.— Це матуся Анна мене навчила.
— Еге ж,— докинула матуся Анна.— Він уже великий хлопчик, то нехай привчається до діла.
— Ваша правда,— сумовито зітхнула тітонька Мелані.— От і Марселеві теж не завадило б у нього повчитись. Це так добре, коли діти допомагають батькам.
Тим часом татусь Жан з дядечком Жаком подались на берег. Та незабаром матуся Анна гукнула їм, що вона внсе готова, і вони зараз же попрямували схилом нагору. Повертаючись, вони стиха перемовлялися між собою.
— Отже, всі готові,— зауважив татусь Жан.
— Так,— сказала матуся Анна.— Ви, чоловіки, беріть кошики з їжею. Я понесу маленьку Пансію, а тітонька Мелані нехай іде без нічого. їй сьогодні трохи нездужається.
— Гаразд,— погодились чоловіки.— Ну що ж, тоді — в дорогу. Тільки глядіть, лсіноцтво, не відставайте! — І вони поблажливо засміялись.
Татусь Жан і дядечко Жак рушили вперед, усе про щось тихенько балакаючи. Вони вийшли на Приморську вулицю і повернули в той бік, де був вихід з бухти Кап-Гаїтьєн. Слідом за ними вистрибували Попо, Марсель і Фіфіна, а матуся Анна з тітонькою Мелані чимчикували позаду.
Так, не зупиняючись, вони пройшли з милю понад берегом бухти. З одного боку позаду лишалися будинки, дерена, пагорби; з другого — прив'язані до берега човни й рибальські сіті, розвішані сушитися на низьких вітах дерев. Поминули й кілька невеличких пляжів. Один з них налелеав американським матросам. Роздягальні стояли біля самісінької води, а неподалік від берега в морі було зроблено дротяну загорояеу від акул, щоб матроси могли купатися спокійно.
Далі пішли пляжі, де купалися гаїтяни. Вони теж мали захист від акул, але то була не металева сітка, натягнута у воді, а підводні скелі та водорості. Вони так рясно розрослись недалеко від берега, що їх було добре видно навіть з крутої стежки, на яку вийшли татусь Жан і дядечко Жак зі своїми родинами, спускаючись до берега океану.
Подорожні пройшли ще трохи берегом, тоді спинились і поставили на пісок кошики з їжею.
— Ну, і що лс ми тепер робитимем? — спитав дядечко Жак.
— Давайте перебудемо тут спеку,— запропонувала матуся Анна.— Спочатку треба скупатися, а тоді вже поснідати й рушати далі до маяка. Адже купатись одразу після їди недобре.
— Еге ж,— сказала тітонька Мелані.— Кращого й не придумати.
Дітям цей план та коле сподобався. Хоч усі вони рвалися швидше побачити маяк, проте не менш приваблювало їх і купання в океані, заради якого вони згодні були відкласти на годинку-другу подорож до маяка.
Вони хутко вислизнули з одягу — на кожному було не більше двох одежин — і кинулися в хвилі. Татусь Жан з дядечком Жаком теж приготувались купатися. Матуся Анна і тітонька Мелані посідали на пісок у затінку великої кам'яної брили і бавилися з маленькою Пансією.
Всі дітлахи почували себе у воді паче вдома. Вони весело пірнали й легко запливали аж до рифів. Потім, вернувшись на мілке, почали гратися серед водоростей. Вони знаходили довжелезні гірлянди зеленої морської трави й витягали їх з води. Але незабаром виявилось, що на березі водорості зовсім не такі гарні, як здасться у воді. Полежавши трохії па сонці, вони швидко перетворювались на слизьке брудно-коричиеве місиво.
— Не чіпайте їх, нехай залишаються у воді, там, де їм і належить бути,— сказала матуся Анна.
Фіфіна вийшла з води й сіла на пісок перепочити. Трохи згодом Попо і Марсель почули, як вона голосно гукає:
— Ой Попо, ой Марселю, гляньте, що я знайшла! Ідіть мерщій подивіться!
Вона знайшла в піску гарну морську мушлю, рожеву всередині й сріблясто-сіру іззовні.
— Оце так красуня! — похвалив знахідку Марсель.
— Еге лс, гарна,— згодився Попо.
Тим часом татусь Жан і дядечко Жак, щосили вимахуючи руками, запливли до найдальшого рифу. Минуло вже дві, а може, й три години, відколи подорожні вирушили в путь, і сонце сходило все вище. Ще трохи — і воно до-сягло зеніту.
Матуся Анна й тітонька Мелані повикладали на плаский камінь їлсу з кошиків і гукнули дітей та чоловіків снідати. Дітлахи, вистрибуючи, мов веселі звірята, прожогом кинулися па берег, зате чоловіки не дулсе поспішали. Вони неохоче повернули назад і, вилізши з води, поволі пішли до каменя.
Після довгої дороги та купання їжа видалась удвічі смачнішою. По щоках та підборіддю Попо стікав солодкий і липкий манговий сік. Хлопчик раз у раз облизував пальці. Йому здавалося, що він ніколи в лштті не їв таких смачних речей. Фіфіна віддавала перевагу бананам, але матуся Анна не дозволила їй з'їсти більше трьох: від бананів дитину могло занудити.
Після сніданку чоловіки й діти повдягались і рушили до маяка. Жінки лишилися на березі з маленькою Пансією.
Стєлиса до маяка звивалась по схилу гори між густим гіллям мигдалю і тропічних дубів та колючими лапами велетенських кактусів. Час від часу вона виходила на відкриту місцину, і тоді Попо бачив далеко внизу, біля підніжжя стрімких гострих скель, неозорий простір океану. Хвилі здавались дедалі меншими, а сама поверхня води — гладшою і рівнішою. Та він не мав часу довго роздивлятися навкруги. До маяка було ще далеченько, і татусь Жан з дядечком Жаком, не зупиняючись, простували вперед.
Раптом дядечко Жак, який ішов перший, обернувся йкинув через плече:
— Обережно. Не зачепіть змію.
Дуже дивні слова, правда яе? Більшість людей сказали б: "Стережіться, щоб змія вас не зачепила". Однак Попо добре зрозумів дядечка Жака. А в наступну мить і сам побачив тоненьку й гарну зелену змійку, що висіла над стежкою, неначе довга гілочка. Голова її ховалась у кущах по один бік стеяски, а хвіст — по другий. Попо не раз чув від батька, що тоненькі зелені змійки нікому не завдають шкоди. Знав він і про те, що вбивати їх не можна. Ці змійки віддавна ввалсалися на Гаїті священними істотами.
Невеличка група мандрівників поминула руїни двох чи трьох занедбаних фортів, що стояли у відлюдних кутках на схилі гори. Як пояснив дядечко Жак, їх збудували дуже давно, ще тоді, коли на Гаїті хазяйнували французи. З бійниць у напіврозвалених кам'яних стінах стирчали поїдені іржею старовинні гармати. Ці руїни нагадали Попо сумну історію фортеці короля Христофора.
— Ну, от ми й прийшли! — вигукнув дядечко Жак. Попо так замислився, що, раптом побачивши просто
перед собою маяк, але здригнувся од несподіванки. А яке то було видовище! Величний простір Атлантики!..
Маяк виявився високою круглою вежею з білого каменю. В горішній його частині, мов очі казкового велетня, виблискували величезні збільшувальні стекла.
— Отам уночі горить світло,— пояснив дядечко Жак.— Коли кругом темно, його видно далеко у відкритому морі, і люди на кораблях знають, що тут поблизу берега небезпечні підводні скелі. Ці кораблі везуть зерно, м'ясо, цукор, прикраси і ще хтозна-скільки різного добра. Вони пливуть у Францію, Німеччину, Англію, Америку, і не молена, щоб вони розбились об скелі біля нашого узбережної. А інколи кораблі заходять і до нас — привозять одежу, взуття, консерви, вино. їх також треба оберігати від небезпеки, щоб усі вантажі лишилися цілими. І от, коли вони серед ночі підпливають сюди й бачать світло нашого маяка, то влее знають, що прибули на місце. Тоді вони кидають якір і чекають ро райку, поки наші лоцмани, яким відомі тут усі рифи і проходи, заведуть їх у порт.
— Та це ж просто чудесне світло! — сказав Попо.
— То правда, що чудесне,— докинув Марсель.
— А яке прекрасне звідси море! — вигукнула Фіфіна.
— Так,— погодився татусь Жан.— Але ви помітили, що діється на небі?
Очі всіх звернулися вгору. І справді, весь західний небокрай затягло важкими чорними хмарами.
— Збирається на дощ,— мовив дядечко Жак.
— Атож,— озвався татусь Жан.— Треба швидше вертатись назад.
Попо востаннє обвів поглядом безмежну океанську широчінь, якою пролягав шлях великих пароплавів. Потому всі обернулися й квапливо рушили вниз, щоб до початку грози повернутись на пляж, де лишилися матуся Анна., тітонька Мелані та маленька Пансія.
А небо все темнішало й темнішало. Знявся вітер. Він свистів і завивав у вітах тропічних дерев. Птахи поховалися в гущині і сполохано кричали. Пляжі швидко спорожніли; на березі лишилися тільки матуся Анна й тітонька Мелані. Воші влсе наготували кошики, а матуся Анна тримала на руках Пансію.
Тільки-но чоловіки й діти ступили на піщаний берег, з неба впали перші краплі дощу.
— Треба поспішати,— сказала матуся Анна.
— Авжеж,— докинула тітонька Мелані.— Починається пора дощів, і боюся, що буде справжня злива.
Чоловіки підхопили кошики і попростували стежкою. Слідом за ними, не відстаючи ні на крок, чимчикували дітлахи. За ними — матері з маленькою Пансією. Цього разу вже ніхто не зупинявся по дорозі. Всі були збудлеені. Всім хотілося швидше дістатись додому.
— Треба поспішати,— казав то один, то інший.
— Треба поспішати,— погодлсувались усі.
І Попо, і Фіфіна тільки те й чули. "Треба поспішати",— повторював кожен.
Знову почали падати важкі краплі, і небо стало ще чорнішим. Вітер так бушував серед дерев, що здавалося, ніби то гудуть і гримлять якісь велетенські труби й барабани. Бідолашні перелякані птахи кричали і квилили дедалі голосніше.
І раптом вибухнула гроза. По небозводу прокотився лункий удар грому. Хмари нависли так низько над землею, що Попо не міг розгледіти верхівок гір. Спалахнула блискавка, і знову загуркотів грім. А в наступну мить сипонув рясний дощ — суцільна злива прозорої теплої води.
Розбурхалось і море. Величезні хвилі важко гупали об берег, і довгі зелені язики жадібно лизали білий пісок. Не вщухаючи гуркотів грім, а з неба ринули все нові й нові струмені води.
Мандрівники раз у раз пришвидшували ходу. Але Попо не турбувався. Він був звичний до води і не боявся намокнути. І все-таки непогано було б скоріше опинитися вдома й надягти суху сорочину.
Коли вони ввійшли у місто, дощ періщив, мов з відра, а вуличні рівчаки перетворились на справлені ріки.