Попо й Марсель залюбки брели по воді, здіймаючи навколо себе фонтани бризок. Татусь Жан і дядечко Жак, що йшли попереду, таколе не зважали на грозу. Вони бачили її не вперше. І, не звертаючи уваги на перекоти грому, спокійно розмовляли між собою.
Трохи далі мандрівники побачили на вулиці козу, що самотньо стояла під дощем. Вона обернулася спиною проти вітру й була мокра-мокрісінька. Бідолашну тварину поливав дощ, і вона мала такий безпорадний, жалюгідний вигляд, стоячи сама одна посеред вулиці, що в Попо одразу лс майнула думка чим-небудь їй допомогти.
— Ти тільки глянь на цю бідолашну кізку,— сказав він Марселеві.— Треба їй якось допомогти.
— Та в місті тисячі кіз! — засміявся Марсель.— Невже ти станеш їм усім допомагати? їх тут більше, ніж людей.
— Я зовсім не жартую,— докірливо відказав Попо.— У неї такий сумний вигляд!
— А онде її повітка,— показала Фіфіна.— Молсе б, ти взяв та завів її туди?
— Так я й зроблю,— охоче згодився Попо.
Він підбіг до кози й спробував підштовхнути її до повітки. Та засліплена дощем тварина, як видно, не зрозуміла, що він хоче їй допомогти. Вона сполохано обернулась і раптом буцнула Попо в живіт. Удар був не дулее сильний, але від несподіванки Попо втратив рівновагу і геп-I нувся в брудну калюлсу.
Вибравшись із грязюки, він почув голосний регіт. Він не забився, а тільки перелякався й розсердився.
— От дурна коза, не розуміє, що їй хотіли зробити краще,— з досадою мовив він.
— Ото ж то й лихо з цими козами, Попо,— сказав татусь Жан.— Вони майже ніколи не розуміють, що їм хочуть зробити краще.
Мандрівники рушили далі й незабаром були вдома.
— Заходьте до нас і посидьте, поки ущухне дощ,— запропонувала матуся Анна тітоньці Мелані.
— Спасибі, але ми, мабуть, підемо додому,— відказала та.— Все одно влсе попромокали до рубця.
Татусь Жан довго стояв у дверях і споглядав зливу. Здавалося, він милується нею. Потім нараз промовив:
— Ну що ж, Попо, от і настала пора дощів.
— Я знаю,— озвався Попо.— Про це казала й тітонька Мелані.
— Тепер, синку, не скоро знов поганяєш із змієм. Доведеться коротати вільний час удома, разом з Фіфіною, матусею Анною і Пансією, якщо ти й далі працюватимеш у столярні.
— Я залюбки перебуду вдома, поки дощитиме,— мовив Попо.
— От і молодець,— сказав татусь Жан.— Мабуть, цього літа я інколи братиму тебе з собою рибалити. На той час ти вже будеш великий хлопчик.
Попо страшенно зрадів, почувши ці слова. Зраділа й Фіфіна. На її думку, Попо цілком заслуговував на те, щоб рибалити в морі нарівні з дорослими чоловіками.
— Ото буде чудово! — прошепотіла вона у вухо братові. Одначе до літа, як здавалося Попо, було ще далеко.
Йому подумалось, що на той час він і справді стане зовсім дорослим.
А надворі все лютіше бурхала злива. Струмки повиходили з берегів і затопили вулиці. Вода почала пробиватися крізь дах і тарабанити об підлогу: "Кап!.. Кап!.. Кап!..",— але матуся Апна швидко підставила туди миску.
Визирнувши надвір, Попо не міг розгледіти берега — така щільна була водяна стіна. Не видно було навіть де-
рева з покрученим корінням, що стояло за кількасот кроків од хатини. Все поглинула злива. Проте гроза вже припинилась.
А ще трохи згодом ущух і вітер. Небо проясніло, і над океаном виринула веселка. Все кругом посвітлішало. Фіфіна позбирала мокрий одяг і понесла надвір сушити; татусь Жап вийшов на вулицю й подався до моря; матуся Анна взялася готувати вечерю.
— Ну й нехай ми намокли під дощем,— сказав Попо.— Все одно це була чудова прогулянка.
— Авжеж,— в один голос озвалися Фіфіна й матуся Анна.
І навіть маленька Пансія, здавалось, мовчки погодилась з ними. Так, то була чудова прогулянка!