Червоне листя (збірка)

Вільям Фолкнер

Сторінка 4 з 55

Останні дві-три годипи хлопець ішов не дуже швидко, а як залишив на кущі годинник і компас, то ще більше сповільнив ходу. Через це зараз він став іти й зовсім поволі, бо ж те дерево мало бути недалеко; і справді, дерево він помітив навіть раніше, ніж сподівався; він звернув до нього й підійшов. Але біля дерева не було ніякого куща з годинником і компасом, отож тепер хлопець зробив так, як Сем навчав його і напучував зробити вдруге: почав знов обходити кільце, тільки набагато ширше і в протилежному напрямку, з надією, що як не перше, то друге кільце десь же перетне його давнішнії слід. Однак ніде не натрапляв він на відбиток власної ноги, чи й будь-чиєї іншої. Тепер він ішов уже швидше, хоча все-таки без паніки, серце билося частіше, але досить сильно й розмірено, і цим разом дерево виявилося вже й зовсім не те, бо біля нього лежав повалений стовбур, якого раніш не було й близько, а за стовбуром — невелике болітце, земля, просякнута водою,— отож тепер він зробив так, як Сем навчав його й напучував зробити втретє і востаннє; а тим часом, сівши на колоду, він побачив відбиток кривулястої лапи, неоковирпу заглибину в вологому грунті, яка в нього на очах наповнювалася водою, поки вода залила слід, переповнила його і обриси поволі почали розмиватися. Ледве-но підвівши голову, він побачив другий слід, а ступивши крок — і третій. Не хапаючись, не біжачи, він рушив навздогін, саме в міру швидко, щоб не відстати від тих слідів, що виростали перед ним немовби з самого повітря, вчасно встигаючи, щоб не згубити безнадійно слід і не погубити безнадійно себе, невтомний і завзятий, не піддаючись ваганню чи ляку, тільки трохи захеканий, бо молоточок його серця калатав сильно й гарячково,— аж раптом вийшов на галявинку, яку одразу ж і замкнули хащі. І враз безшелесно насунулися на нього й застигли дерева та кущі, а в промені сонця зблиснули компас і годинник. А потім він побачив ведмедя. Той не з'явився звідкись і не вигулькнув: він просто був там, стояв непорушний і завмерлий у зеленій безвітряній полуденній спекоті, поцяткованій сонцем, не такий великий, яким бачив його хлопець у снах, а саме такий, яким віп сподівався побачити його наяву, трохи навіть більший, невиразний обрисами на тлі мерехтливого лісового присмерку, стояв і дивився на нього. Потім ведмідь ворухнувся. Без поспіху перейшов він галявинкою, на мить виступив на ясне осоння, і знов його покрила сутінь; там він зупинився ще раз і оглянувся через плече на хлопця. А потім його не стало. Він не ввійшов у ліс — він просто зник, без руху розчинився в пущі, як та рибина, здоровезний старий окунь, що колись на очах у хлопця пірнув у глиб ставка, не ворухнувши й плавцем.

II

Отож він повинен був би ненавидіти й боятися Лева. Було хлопцеві тоді тринадцять років. Він уже забив свого першого оленя, і Сем Фазерс помастив йому лице гарячою кров'ю, а в наступному листопаді він забив і першого ведмедя. Але ще перед цим посвяченням у лісовики він знав ліс не гірше, ніж чимало дорослих чоловіків з таким самим досвідом. Тепер, однак, уже й не всякий дорослий зрівнявся б із ним. Не було такого клаптика в околі двадцяти п'яти миль від табору, якого він би не знав — усі ручаї, пагорки, примітні дерева чи стежини; будь-кого він міг провести прямісінько до будь-якого місця і звідти назад. Він знав такі звірині стежки, що їх навіть Сем Фазерс ніколи не бачив. На третю осінь він сам знайшов оленяче лігвище, без відома кузена позичив рушницю у Волтера Юела і перед світом заліг, чатуючи, а коли олень повертався до лігвища, забив його — так, як робили, за словами Сема, давні індіанці чикасо.

Сліди старого ведмедя він знав тепер краще, ніж свої власні, і не лише той кривулястий. Він міг розпізнати відбитки кожної з трьох здорових лап і одразу відрізнити їх від будь-чийого іншого сліду, хоча в межах тих п'ятдесяти миль водилися й інші ведмеді, сліди яких були майже такі самі завбільшки, через що сказати, де чий слід, можна було, тільки зіставивши їх. Але те ще не все. Якщо Сем Фазерс був його першим наставником, а кролі й білки край лісу — його дитячим садком, то незаймана пуща, де снував старий ведмідь, була його школою, а той старий самець, так здавна одинокий і бездітний, що здавалося, ніби він сам собі й пращур,— був його університетом.

Тепер він уже міг знаходити той кривулястий відбиток, коли захоче — за десять миль від табору, часом за п'ять, а то й ближче. Протягом останніх трьох років він двічі чув із засідки, як собаки нападали на слід ведмедя, а раз чисто випадково його сполошили,— голоси їхні звучали пискляво й покірливо, мало не по-людському істерично. А то якось, полюючи ще з рушницею Волтера Юела, хлопець побачив, як ведмідь перетинав вітролом. Він не просто біг поміж повалених бурею стовбурів та гілля, а брався проломом через ту всю мішанину, наче мав силу локомотива, і то швидше, ніж хлопець міг собі уявити, майже так само швидко, як і олень,— тільки олень мчав би стрибками. І тоді він зрозумів: щоб полювати на цього ведмедя, потрібен собака мало сказати — надзвичайно відважний, але так само й великий та прудкий.

Був у нього вдома малий собака, дворняга, з тієї породи, що негри звуть песеням, щуролов, сам ледве більший за щура, але відважний понад усяку міру, просто до нестями. Якось у червні він привіз його з собою, і в належний час, мовби на побачення з людиною, вибралися вони вдвох із Семом: хлопець ніс те песеня, закривши йому голову торбинкою, а Сем вів на мотузці двійко гончаків. Засіли вони під вітром і справді-таки вичатували ведмедя. Звір був так близько від собак, що аж обернувся до них мордою, щоб дати відсіч,— а може, він був просто вражений і ошелешений скаженою дзявкотнею щуролова, як зрозумів потім хлопець. Ставши спиною до стовбура великого кипариса, ведмідь звівся на задні лапи і підводився все вище й вище, здавалося, цьому не буде кінця, і навіть двоє гончаків наче заразилися від щуролова розпачливо нестямним гавкотом. А потім він побачив, що те песеня таки розходилося не на жарт. Хлопець кинув рушницю й побіг. Коли він паздогнав і схопив невгамовно вертке й верескливе собача, то опинився мало не під самим ведмедем. У ніздрі йому вдарило ведмежим смородом, важким і гарячим, а просто над собою він побачив Старого Бена, що навис, мов чорна хмара. Це було хлопцеві знайоме, відколи він себе пам'ятав, знайоме зі снів.

А потім ведмідь зник. Хлопець і не бачив коли. Він стояв навколішки і обіруч тримав оскаженілого щуролова, чуючи, як поволі даленіє покірливе валування двох гончаків. Надійшов Сем із рушницею; він поклав її поруч з хлопцем і мовчки подивився на нього згори.

— Ти вже двічі з рушницею бачив його,— сказав він.— Цього разу ти не міг би схибити.

Хлопець підвівся, все ще тримаючи песеня. Навіть у нього в руках воно запекло дзявкало, і витягувалось, мов пружина, й поривалося до ледь чутного гавкоту гончаків. Хлопець дихав нерівно.

— Ти теж,— відказав він,—У тебе теж була рушниця. Чому ти не вистрелив?

Сем —наче й не до нього мова. Він простяг руку й торкнувся щуролова у хлопця на руках. Песеня й досі дзявкало і поривалося, хоч гончаків уже зовсім не було чути.

— Він пішов собі,— сказав Сем,— Можеш тепер заспокоїтись і відпочити до наступного разу.— Він погладив песеня, і за хвильку воно стихло.— Ти майже той, кого нам треба,— додав він.— От лише трохи замалий. Справжнього собаки в нас ще нема. Він мусить бути не тільки жвавий, а й здоровий, а до того ще й відважний.— Сем підняв руку від голови щуролова і мовчки подивився в ліс, туди, де зник ведмідь з гончаками.— Хтось таки це зробить. Колись.

— Я знаю,—відказав хлопець.—Тож і мусить це бути хтось із нас. Щоб насамкінець. Коли навіть йому самому це все набридне.

Отож він повинен був би ненавидіти й боятися Лева. Сталося це четвертого літа, коли хлопець учетверте відзначав у мисливському таборі день народження майора Де Спейна та генерала Компсона. Напровесні ожеребилася Майорова кобила. І ось одного літнього вечора, коли Сем привів коней та мулів на ніч до стайні, лошати між них не знайшлося, і знавісніла зі страху кобила ніяк не давала загнати себе в загороду. Спершу він подумав — хай би кобила провела його на те місце, де згубилося лоша. Але вона не могла цього зробити. Вона жахалася взагалі ступити в хащі, а не те щоб показати ще напрямок. Вона просто гасала наосліп, ошаліла з жаху. Раз вона навіть крутнулася й налетіла на Сема, мовби в крайньому розпачі забула, що це людина, та ще й давно їй знайома. Кінець кінцем він таки загнав її до загороди. Але на той час було вже затемно іти в ліс розплутувати її звивистий слід.

Сем прийшов до будинку й розповів про все майорові Де Спейну. То мусив бути якийсь хижак — безперечно, великий, а лоша досі вже мертве, де там воно не є. В цьому ніхто не сумнівався.

— Це пума,—відразу заявив генерал Компсон,— Та сама, що забила в березні оленицю з оленям.— (Про цю пригоду Сем переказував майорові через Була Хогенбека, кодл той приїхав був до табору довідатись, як тут перезимували,— що олениці вигризено горло, а потім хижак наздогнав оленя і теж роздер).

— Сем зовсім не казав, що це пума,— заперечив майор Де Спейн.

Сем, непроникний, мовчки стояв позаду майора за столом — там саме вечеряли — і ніби тільки й чекав кінця розмови, щоб піти. Здавалося навіть, що він ні на що й не дивиться.

— Пума могла б скочити на оленицю, та й оленя наздогнати їй невеликий клопіт. Але щоб пума напала на лоша, коли воно з кобилою?! Ні, це Старий Бен,—сказав майор Де Спейн,—Я розчарований у ньому. Він порушив правила. Не думав я, що він таке зробить. Він забивав наших з Маккасліном собак, але це нормально. Ми ставили собак проти нього, а він остерігав нас. Але тепер він вдирається в мою садибу і нищить мою власність, та ще й улітку! Він таки порушив правила. Це Старий Бен, Семе, ніхто інший,

Сем усе стояв мовчки, чекаючи, поки майор скінчить.

— Завтра підемо її слідом і переконаємось,— додав ще майор Де Спейн.

Сем рушив додому. Він не жив у таборі, не схотів: за чверть милі далі, над багнистим рукавом річки, він поставив собі маленьку хатину, таку, як у Джо Бейкера, тільки міцнішу й щільнішу, і поруч засік з колоддя на кукурудзу для поросят, що їх відгодовував щороку.

Другого дня Сем прийшов до табору, коли всі ще спали.

1 2 3 4 5 6 7