Бун Хогенбек дееь поламав ту штуку й пробує зібрати її докупи. Коли ти хочеш справді ще до вечері бути в Маккаслінів, подзвони містерові Бал-лоту до стайні, хай пришле Сана Томаса з бричкою, і я вас завезу туди, як воно й годиться".
Трохи перегодом почало здаватись, що Нед таки мав рацію. Минуло пів на другу (Александр і Морі могли б досі ще спати), але Бун усе не показувався; далі, як виявилося, Морі й Александр могли б іще півгодини поспати; Нед повторював "Я ж казав" стільки разів, що тітка Коллі перестала клясти Буна й перекинулася на Неда, поки він не вийшов та не сів під виноградним кущем. Вона вже збиралася послати мене на пошуки Буна з автомобілем, коли він урешті над'їхав. Побачивши його, я аж закляк, приголомшений. Бун перевдягся. Тобто він поголився й мав на собі не просто білу, але й чисту, з комірцем і краваткою, сорочку; коли він вийде з машини нас посадовити, в нього, безперечно, виявиться піджак, перекинутий через руку, а сівши до машини, тітка Коллі найперше побачить його валізку між сидіннями. Жах пойняв мене, але й лють також (не на Буна — я відчув це, зрозумів одразу) — на самого себе, що я мусив знати, мусив передбачити: я ж бо знав змалку (я й це зрозумів у ту мить), що як хто має діло з Буном, той має діло з дитиною і мусить не тільки поборювати його неймовірні дивацтва, а й передбачати їх; лють не на те, що Бунові бракувало бодай дрібки здорового глузду, а на те, що, собі на сором, я не спромігся того браку завбачити, що навіть не подумав про нього, і я казав, волав до Кого там у таких випадках звертаються скрушно: "Хіба Ти не розумієш, що мені тільки одинадцять років? Як Ти міг сподіватись, що я все це зроблю, маючи одинадцять років? Хіба Ти не бачиш, що я цього тягаря не можу витримати?" У наступну мить прокинулась лють уже й на Буна,— але не на його глупоту, що мало не звела нанівець нашу подорож автомобілем до Мемфіса (то правда, Мемфіс, як мету нашої поїздки, ніхто не згадував, ані я тобі, ані ми з Буном між собою. Але ж чи була в цьому потреба? Хіба ж ми могли куди-інде поїхати? Хіба хто-небудь у північній частині Міссісіпі міг подумати про поїздку куди-інде? Лише зовсім старі й немічні створіння, котрі вже на смертному ложі, могли собі роздумувати! з острахом чи й ні, про якусь дальшу дорогу, але ми з Буном' до Них не належали). Правду кажучи, мені в цю мить хотілося, щоб я взагалі ніколи не чув ані про Мемфіс, ані про Буна, ані про автомобілі; я був тепер на боці полковника Сарторіса й волів би геть стерти з. лиця землі й містера Бафело, і його мрію ще в самому зародку. Лють була на Буна за те, що він одним дитинним ударом знищив, розтрощив — мов немовля, яке ненароком стусонуло ногою,— усю непевну й крихку будівлю моєї брехні, фальшивих обіцянок і присяг, що він оголив моє недолуге ошуканство, на яке я проміняв — ні, яким я занапастив — свою душу; ось за це, а може, за те, що він виставив напоказ жалюгідну нікчемність тієї душі, що за неї, як думав я у своєму марнолюбстві, диявол захоче щось там заплатити; це все виглядало так, як от би втратити незайманість через мізерну випадковість, скажімо, неуважність, коли навіть і близько не думалося про насолоду, вже й не кажучи про гріх. А потім і лють зникла. Нічого не лишилося, нічого. Я не лотів нікуди їхати, не хотів ніде бути. Тобто я не хотів ніде бути саме
тепер. Якщо я мав уж"е десь бути, то я хотів, щоб це було колись, у минулому. Я казав і вірив у це (знаю, що вірив, бо відтоді я повторював це тисячі разів, і я все ще вірю, І сподіваюся ще тисячі разів повторювати у своєму житті, і нехай би спробував хто сказати, що я перестану в це вірити): Я вже ніколи більше не брехатиму. Це занадто морочливо. Це все одно, що пробувати встромити сторчма пі' р'іну в блюдечко з піском. Ніколи немає цьому кінця. Ти ніколи не матимеш спочинку. Ти ніколи цього не скінчиш. Хи ніколи не вичерпаєш того піску, щоб уже міг облишити свої спроби.
Одначе — нічого такого не сталося. Бун вийшов з машини без піджака. Нед уже складав у машину наші валізи, кошики й клунки. Він сказав понуро:
— Ги, ги, ги.— А далі:— То вже рушайте, щоб вистачило часу поламатись і полагодитись, а тоді ще вернутися завидна до міста.— Отже, і це вій звертався до Буна. Він запитав:—Так ви ще будете в місті перед тим, як заберетесь?
—■ Куди заберетесь? — перепитав Бун.
— На вечерю ж,— пояснив Нед.— А то куди ще нормальна людина забирається смерком?
— А-а,— мовив Бун.— Турбуєшся про свою вечерю. Тобі в голові тільки вечеря.
Ми сіли в машину й рушили, я спереду з Буном, а решта ззаду. Ми перетяли Майдан, людний у цю пополудневу суботню пору, і були вже за містом. Але що з того? Нічого ще не вирішилося. Ось-ось буде розгалуження доріг, і ми звернемо на ту, що веде до кузена Зека, зовсім не туди, куди б нам хотілося. Та хоч би ми звернули й у бажаному напрямку, все чодно ми не були б вільні: поки тут, на задньому сидінні, тітка Коллі, й Лессеп, і Морі, й Александр, ми вільні тільки від Неда, що повсякчас вигулькує там, де його ніхто не сподівається, із своїм "Ги, ги, ги" та "Ви ще будете в місті перед тим?". Бун ні разу не глянув на мене, ані я на нього. Він і не озивався до мене; мабуть, відчував, що настрахав мене своєю чистою сорочкою, комірцем та краваткою, своїм голінням серед білого дня, усім цим сухозлотним супроводом подорожі, від'їзду, розставання, розлуки; відчував, що я не тільки настраханий, а й сердитий, бо так легко піддаюся страхові. Отак ми їхали далі раннього сонячного надвечір'я, перед нами було сімнадцять миль дороги, протягом яких щось треба було вирішити, на щось зважитись; їхали по травневій землі в ясних барвах, курява знімалась і вихрилася за вами, аж ми мусили сповільнювати хід, наближаючись до містка чи до якоїсь піщаної ділянки; сімнадцять миль, які не триватимуть без-вік, хоч їх цілих сімнадцять; мильові стовпи пробігали занадто швидко, щось треба було зробити, вирішити, та скоріше й скоріше, бо кінець дороги чимраз ближчий і ближчий, а я не знав що; може, просто сказати щось, подати голос, людський голос, щоб звук почувся, бо хоч би й яку гірку пеню Нечеснота видере, вирве з тебе згодом,— самітність, відлюдність, мовчанка не повинні до тої кари входити. Бун нарешті заговорив. Може, на нього мовчанка теж діяла і він вирішив, хай уже які-небудь слова, хоч би й недоладні та загодя приречені на невдачу. Ні, це було щось інше,— нам залишалося менше половини дороги, і щось треба було зробити, щось почати, вдіяти.
— Дороги тепер усюди добрі-, навіть поза Йокнапатоф" ською округою. Для далекої подорожі, як-от на похорон абощо, годі й сподіватися кращих доріг. Чи багато, як ти гадаєш, ця машина могла б проїхати до сутінків? — Розумієш, він ні до кого, власне, не звертався — отак, як потопаючи людина розпачливо вистромлює рхку з води в надії на якусь соломинку. Але соломинки не знайшлося.
— Не знаю,— озвалася тітка Коллі з заднього сидіння, тримаючи Александра на руках, котрий заснув ще як ми виїздили з міста й не вартий був навіть одної милі подорожі, а не те, що сімнадцяти.—Та й ви не знаєте, хіба як цілу ніч просидите за кермом, замкнувшись там у хазяїновій повітці.
Ми були вже зовсім близько.
— То ти хочеш...— почав Бун самими губами, так тихо, щоб лиш я розчув, цілячи мені просто в праве вухо, немовби з рушниці чи лука, або так, як жменею піску кидають у шибку.
— Мовчи! — урвав я його так само тихо. Найпростіше було б удатися до боягузливого вчинку —
сказати Бунові, щоб раптово зупинив машину, а тоді самому вискочити й джиґнути щодуху, полишивши тітці Коллі за півсекунди вирішити: або передати Александра Бунові й побігти за мною навздогін через кущі, або не пускати малого з рук і тільки кричати мені услід. Тобто, щоб Бун поїхав з ними далі, висадив їх на фермі, а я щоб вигулькнув з узбіччя дороги й сів знов у машину, коли він вертатиме до міста, чи то їхатиме в якомусь іншому напрямку, все далі від тих, з ким би я мав бути і кому я підвладний. Такий вихід був би боягузтвом, але чом я з нього не скористався, я, закінчений брехун, що вже згубив свою душу ошуканством?
Чом я не пішов на все й не став ще боягузом? Не загинув так безповоротно й непоправно, як Фауст? Славний у падінні своєму, не приневолив і не змусив свого нового Пана поважати мене за мою цілісність, коли вже він зверх-, ньо ставиться до мого зросту? Тільки я цього не зробив. Нічого це не дало б, і бодай же один з нас мав бути практичний,— навіть припустивши, що ми з Буном проїдемо добрий шмат дороги, поки кузина Луїза пошле когось на поле, де в пору сівби кузен Зек звичайно буває о третій годині Дня, і навіть припустивши, що він не зможе наздогнати нас верхи. Цього-бо йому зовсім і не треба: він просто поїде до міста і, хвилину переговоривши з Недом та кузеном Айком, знатиме вже напевно, що йому робити, і це таки зробить, удавшись до телефону та поліції.
І ось ми прибули. Я вийшов з машини, розчинив ворота (стовпи були ще від часів старого Лусьєса Квінтеса Керазер-са; твій теперішній кузен Керазерс поставив там замостину, щоб не проходила худоба, але машини, не маючи копит, можуть проїздити через ворота), і алеєю, обсадженою білими акаціями, ми поїхали до будинку (воно ще досі там стоїть, те двокімнатне з глини та колод напівжитло-наговфорт, що його спорудив старий Лусьєс, перейшовши разом із своїми рабами й гончаками через гори з Кароліни в 1813 році: будинок і досі там стоїть, захований під дошками стін, під грецьким відродженням та різними закрутками оздоблень, що їх попридумували жінки, з якими одружувались, кожен своєю чергою, Едмондси).
Кузина Луїза й усі, хто був близько, почули наближення машини і (за винятком хіба тих, котрих міг бачити Зек, сидячи на коні) поставали на передній веранді будинку, на сходинках і в дворі, поки ми під'їжджали й зупинялися.
— Гаразд,— мовив Бун, знову самими губами,— то ти хочеш?..— Бо це вже було по всьому, як ви тепер кажете: ані часу не лишилось, ані змоги перебути сам на сам, щоб він міг бодай який натяк дістати на те, чого так розпачливо прагнув знати. Бо ми з ним такі ж були новаки в цьому! Розумієш, ми були гірше, ніж аматори: такі наївні, геть-чисто наївні у крадіжці автомобілів, хоч жоден з нас не назвав би це крадіжкою, бо ж ми думали повернути його зовсім цілим, навіть якби люди й світ (Джефферсон, у всякому разі) дали нам спокій, не помітили нашої відсутності.