Вона написана лікарем і містить цілу низку наукових положень, які корисно, я сказав би, навіть необхідно знати кожному мужчині. Але ж тобі ще рано! Почекай принаймні, поки ти сам станеш мужчиною, поки сформується твій темперамент.
Шарль уже чекав на Емму і, тільки-но вона постукала в двері, кинувся їй назустріч з розкритими обіймами.
— Ах, люба моя Еммо!.. — промовив він зі слізьми в голосі.
І тихенько нахилився, щоб поцілувати її. Але доторк його губ нагадав їй інший поцілунок; вона здригнулась і провела рукою по обличчю.
Все ж вона відповіла:
— Знаю… знаю…
Шарль показав їй листа від матері, в якому стара без зайвих сентиментів розповідала про сумну подію. Вона жалкувала тільки, що небіжчик сконав без сповіді й причастя: він помер у Дудевілі на вулиці, на порозі кав'ярні, — після патріотичної пиятики з відставними офіцерами.
Емма повернула листа чоловікові; за обідом вона для годиться відмагалася спочатку від їжі. Але Шарль став умовляти її, і вона заходилась обідати, а він сидів проти неї нерухомо, сумний, пригнічений.
Час від часу він підводив голову і дивився на неї тоскними очима. А раз глибоко зітхнув:
— Хоч би ще раз глянути на нього!
Емма мовчала. Нарешті вона зрозуміла, що і їй треба щось сказати.
— Скільки це було твоєму батькові?
— П'ятдесят вісім!
— А!
На тому й скінчилося.
За чверть години Шарль обізвався знову:
— Бідна матуся!.. Як-то їй тепер буде?
Емма знизала плечима.
Бачачи її мовчазність, Шарль вирішив, що вона дуже засмучена, і намагався нічого не говорити, щоб не додавати їй жалю; він був зворушений її, як йому здавалося, співчуттям. Щоб якось розрядити гнітючу атмосферу, він спитав:
— Ну, добре тобі тулялося вчора?
— Добре.
Коли прибрали зі столу, ні Шарль, ні Емма не встали. Що довше вона дивилася йому в лице, то більше одноманітність цього видовища гасила в її серці всяке співчуття. Чоловік здавався їй жалюгідним, недолугим, мізерним — куди не кинь, цілковитий нікчема. Як його тільки здихатися? Цьому вечору кінця не буде! Вона сиділа і чманіла, немов у дурманних випарах опіуму.
В передпокої почувся сухий стук дерев'янки по підлозі. То Іполит приніс панині речі. Складаючи їх долі, він із зусиллям описав своєю милицею чверть кола.
"А він уже й забув те все", — думала вона, дивлячись на бідолаху конюха; з-під його довгих рудих патлів збігали на лоб краплі поту.
Боварі шукав дрібняків у гаманці. Він, здається, і гадки не мав, яким приниженням була для нього присутність цієї людини, що стояла тут живим докором його непоправній бездарності.
— Який у тебе гарний букетик! — сказав Шарль, помітивши на каміні подаровані Леоном фіалки.
— Так, — байдуже відповіла Емма, — я купила їх уранці… у старчихи.
Шарль узяв фіалки і, освіжаючи ними зчервонілі від сліз очі, обережно вдихав їхні пахощі. Емма швидко забрала в нього квіти й поставила їх у склянку з водою.
Другого дня прибула пані Боварі-старша. Вона довго плакала з сином. Емма залишила їх під тим приводом, що мала зробити деякі розпорядження.
Іще через день треба було подбати про жалобне вбрання. Обидві жінки розташувалися з своїми несесерами в альтанці над річкою.
Шарль думав про батька і дивувався, що відчував стільки ніжності до нього. Раніше йому здавалося, що він його майже не любить. Стара Боварі теж думала про небіжчика-чоловіка. Тепер найтяжчі минулі дні здавались їй кращими. Інстинктивний жаль за довголітньою звичкою згладжував усі пережиті страждання; жінка крутила голкою, і час від часу буйна сльоза скочувалась їй з ока і повисала на кінчику носа. Емма думала про те, що всього дві доби тому вони з Леоном були удвох, далеко від світу, сп'янілі з кохання, і не могли надивитись одне на одного. Вона силкувалась відновити в пам'яті найменші подробиці того дня, що канув у минуле. Але присутність свекрухи й чоловіка заважала їй. Вона хотіла б нічого не чути, нічого не бачити, щоб ніщо не порушувало зосередженості її кохання; незважаючи на всі її намагання, спогади ті розвіювались від доторків зовнішнього світу.
Емма розпорювала підкладку сукні, і клаптики матерії сипались круг неї додолу; стара Боварі, не зводячи очей, скрипіла ножицями, а Шарль сидів у м'яких капцях і старому коричневому сюртуку, що правив йому за халат, — сидів, заклавши руки в кишені, і теж не мовив ні слова. Берта, в біленькому фартушку, згрібала лопаткою пісок на доріжці.
Раптом у хвіртку ввійшов добродій Лере, торговець мануфактурою.
Він прийшов запропонувати свої послуги з нагоди фатальної події. Емма відповіла, що вони, очевидно, змогли б обійтися і без нього. Але торговець не вгавав.
— Дуже перепрошую, — сказав він, — але мені б хотілося поговорити з вами сам на сам. — І, стишивши голос, додав: — Відносно тієї справи… Знаєте…
Шарль почервонів аж до вух.
— Ах, так, справді… — І, збентежений, повернувся до дружини: — Може б, ти… люба моя?
Вона, мабуть, зрозуміла, бо відразу ж підвелася, а Шарль сказав матері:
— Дрібниці! Щось там таке по хазяйству…
Він не хотів, щоб мати знала про той вексель, боячись докорів.
Як тільки вони залишились удвох, пан Лере в досить відвертих виразах поздоровив її з одержанням спадщини, а потім почав балакати про всяку всячину: про фруктові дерева, про врожай, про власне здоров'я, — воно в нього, як і завжди, так собі, середина на половину. Адже працює він, як каторжний, а ледве-ледве заробляє на хліб та до хліба, хоч про нього й вигадують бозна-що.
Емма не перебивала його. Вона так знудилася за ці два дні!
— А ви вже, видно, зовсім одужали, — казав він далі. — Правда, бідного чоловіка вашого бачив я інколи в жахливому стані. Щира душа! Хоч і були в мене з ним деякі, знаєте, неполадки…
Емма спитала, які саме, — Шарль приховав від неї неприємності, що він мав із торговцем з приводу замовлених нею речей.
— Та ви ж знаєте! — відповів Лере. — Через отой ваш каприз, через валізи.
Він насунув капелюха на очі і, заклавши руки за спину, насвистуючи й усміхаючись, дивився просто в лице Еммі нестерпно зухвалим поглядом. Невже він має якісь підозри? Емма губилася в найрізноманітніших здогадах. Та ось нарешті він знову заговорив:
— Кінець кінцем ми з ним порозумілися, от і зараз я прийшов запропонувати вихід із становища.
Ішлося про те, щоб поновити вексель, виданий Боварі. Зрештою, хай пан доктор чинить так, як вважає за краще. Йому тепер не слід би про це турбуватись, адже в нього і без того багато клопоту.
— Може, краще було б взагалі, якби він передоручив ці справи комусь іншому, вам, наприклад; треба тільки написати довіреність, і тоді буде дуже зручно; та й мені з вами було б легше…
Емма не розуміла, куди гне Лере. Той замовк. Потім, змінивши розмову, запропонував пані Боварі купити щось у нього і пообіцяв прислати їй чорного барежу на сукню, дванадцять метрів.
— У тій сукні, що на вас, дома тільки ходити. А вам треба ще другу, для візитів. Це я помітив зразу, як тільки зайшов. Око в мене кмітливе.
Матерію він не прислав, а приніс сам. Потім прийшов іще раз, щоб переміряти її. Він став заходити щораз частіше під різними приводами, весь час намагаючись бути ввічливим та прислужливим, — запобігливо плазуючи, як сказав би Оме, — і завжди знаходив нагоду підшепнути Еммі знов якусь пораду відносно довіреності. Про вексель він більше не згадував, а вона теж забула. Правда, Шарль говорив їй щось про цю історію в час її одужання, але відтоді у неї було стільки всяких хвилювань, що їй ніколи було думати про те. Вона взагалі уникала всяких розмов про грошові справи; пані Боварі-мати дивувалася з цієї переміни і приписувала її релігійним настроям, що оволоділи Еммою під час недуги.
Але як тільки стара поїхала від них, Емма просто вразила Боварі своєю практичною розсудливістю: треба дістати таку й таку довідку, перевірити закладні документи, зміркувати, що вигідніше — перебрати на себе борги чи продати спадщину з молотка. Вона орудувала навмання спеціальними юридичними термінами, говорила голосні слова про порядок, про майбутнє, про обачливість — і потроху перебільшувала труднощі, зв'язані з оформленням справи про спадщину. Скінчилось тим, що одного дня вона показала чоловікові зразок загальної довіреності "на предмет ведення й керування всіма справами, виконання всіх закупок, підписування і передача векселів, здійснення розрахунків" і т. д. Уроки Лере не пропали марно.
Шарль простодушно спитав, де вона взяла цей папір.
— У пана Гійомена.
І Емма додала цілком спокійно:
— Я не дуже вірю йому. Про нотаріусів розповідають стільки поганого. Можливо, слід було б порадитися з ким-небудь. Але з ким… У нас же, здається, нема таких знайомих… Нема…
— Хіба що Леон… — сказав Шарль, подумавши.
Але радитися листовно було досить важко. Тоді вона зголосилася поїхати до нього. Шарль подякував і сказав, що не треба. Вона наполягала на своєму. Виникла великодушна суперечка. Нарешті Емма вигукнула з удаваною досадою:
— Ні, прошу тебе! Я пощу!
— Яка ти добра! — сказав Шарль, цілуючи її в чоло.
Другого ранку Емма взяла місце в "Ластівці" і поїхала до Руана радитися з паном Леоном. Вона пробула там три дні.
III
То були захоплюючі, розкішні, неповторні дні — справжній медовий місяць.
Вони оселились біля набережної, в готелі "Булонь". Жили, зачинивши віконниці й замкнувши двері, пили сиропи на льоду, що їм приносили вранці, розкидали квіти по підлозі.
Надвечір брали критого човна і їхали обідати на острів.
Це був час, коли в доках конопатять судна. Стукіт молотків об корабельні корпуси гулко лунає в повітрі, між деревами густо клубочиться смоляний дим, а на річці нерівно коливаються під сонячним багрянцем великі маслянисті плями, неначе кружки з флорентинської бронзи.
Човен плив униз по річці, пробираючись між причаленими до берега баркасами і часом черкаючись верхом об їхні довгі линви.
Мало-помалу губилися вдалині шуми міста, гуркіт екіпажів, людський гомін, дзявкання собак на палубах суден. Емма розв'язувала стрічки капелюха, і вони приставали до острова.
Вони примощувались у низенькому шинку, на дверях якого висіли чорні рибальські сіті. Обідали смаженою корюшкою, вершками і вишнями. Потім лежали на траві, цілувались десь під тополями; їм хотілося б вічно жити двома Робінзонами в цій місцині, яка здавалась їм, сп'янілим від щастя, найкращим куточком на землі.