На ньому був чорний фрак, нанкові штани, черевики на бобровому хутрі і, задля такої оказії, — шапокляк.
— Моє шануваннячко! — привітався він. — Але пробачте, я поспішаю.
Вдова спитала куди.
— Вам воно, може, і вдивовижу. Я ж увесь час сиджу в себе в лабораторії, як миша в крупах.
— Яких крупах?
— Та ні ж бо, ні, — пояснив Оме. — Бачите, пані Лефрансуа, я просто хотів сказати, що сиджу весь час дома, рідко коли на світ божий вилажу. Але сьогодні, раз у нас таке діло, треба…
— Ах, і ви туди? — презирливо скривилася вона.
— Туди, а що хіба? — спитав здивований аптекар. — Адже я член консультативної комісії.
Гладка трактирниця видивилася на нього і по якійсь хвилі сказала всміхнувшися:
— Ну, тоді інша річ! Але яке ви маєте відношення до сільського господарства? Хіба ви в ньому щось тямите?
— Чому ж не тямити, тямлю. Адже я фармацевт, сиріч хімік. А хімія, пані Лефрансуа, вивчає, щоб ви знали, молекулярну взаємодію всіх природних тіл, звідки випливає той факт, що в сферу її досліджень входить і все сільське господарство. І справді, склад усяких угноєнь, ферментація різних рідин, аналіз газів і впливи міазмів, — хіба це все не хімія, питаю я вас? Хімія і більш нічого.
Трактирниця мовчала. Оме вів далі:
— Чи не гадаєте ви, що агрономом може бути тільки той, хто сам оре землю та кохає свійську птицю? Е, ні, тут треба передусім знати хімічну структуру відповідних речовин, геологічні поклади, атмосферні явища, властивості ґрунтів, мінералів і вод, консистенцію і капілярність різних тіл і так далі, і тому подібне. Необхідно, крім того, досконало вивчити основи гігієни, щоб правильно організувати спорудження господарчих будівель, догляд за худобою, харчування робітників. Далі, пані Лефрансуа, потрібно розумітися на ботаніці, вміти розрізняти всякі рослини — чи вони корисні, чи шкідливі, чи вони поживні, чи малоцінні, знати, де які сіяти й садити, де які виполювати і знищувати; одне слово, щоб раціонально вести господарство, треба завжди бути в курсі останніх досягнень науки, читати нові брошури й періодичні видання…
Трактирниця не спускала з ока дверей "Французької кав'ярні", а аптекар не вгавав:
— Дай боже, щоб наші землероби стали хіміками або хоча б краще прислухалися до порад спеціалістів! От і я недавно написав таки чималу роботу, розвідку на сімдесят з чимось сторінок, під назвою: "Про сидр, його виробництво й дію, з деякими новими увагами з цього предмета", — і надіслав її в Руанське землеробське товариство, за що мав честь бути прийнятим у його члени, по землеробському відділу, секція помології[47]; так от, якби моя праця була опублікована…
Але тут аптекар урвав — надто вже схвильована була пані Лефрансуа!
— Ви тільки подивіться! — сказала вона. — Просто не знаєш, що й думати! Корчма корчмою!
І, знизуючи плечима так, що плетена кофта розтягувалась у неї на грудях, вона показала обома руками на трактир свого конкурента, звідки виривалися веселі співи.
— Ну, та нічого, скоро увірветься бас, — додала вдова. — Не мине й тижня, як буде по всьому.
Оме аж назад подався з великого дива. Вона зійшла з рундучка й зашепотіла йому на вухо:
— Як? Хіба ви не знаєте? Його ж опишуть на тижні! А все то Лере! Доконав його тими векселями…
— Яка жахлива катастрофа! — вигукнув аптекар, що завжди мав готові вирази на всі можливі випадки життя.
Тут трактирниця почала докладно розповідати йому історію, яку вона знала від Теодора, слуги пана Гійомена. Попри всю свою ненависть до Тельє, вона гостро картала Лере. Це такий проноза, така п'явка!
— О! Про вовка помовка, — сказала вона раптом, ось він і сам, на ринку, бачите — кланяється пані Боварі. Вона в зеленому капелюшку, під ручку з паном Буланже.
— Пані Боварі! — вигукнув Оме. — Біжу запропонувати їй свої послуги. Може, вона виявить бажання дістати місце в огорожі, під колонами.
І, не слухаючи тітки Лефрансуа, яка притьмом хотіла договорити йому своє, аптекар швидкими кроками рушив уперед з усмішкою на устах, розсипаючи уклони направо й наліво і широко маючи довгими фалдами чорного фрака.
Родольф помітив його здалеку і прискорив крок, але пані Боварі скоро задихалася; тоді він пішов повільніше і, посміхаючись, сказав їй з грубуватою прямотою:
— Я хотів утекти від цього товстуна, — ну, знаєте, аптекаря.
Емма підштовхнула його ліктем.
"Що б це мало значити?" — думав він і поглядав на неї скоса, ідучи далі.
По її спокійному профілю годі було про щось догадатися. Він чітко вимальовувався на світлі, в овалі капора з палевими стрічками, схожими на листя очерету. Очі її дивилися з-під довгих вигнутих вій прямо вперед і, дарма що були широко розплющені, здавались примруженими — так приливала до тендітної шкіри щік тихо пульсуюча кров. Тонкі ніздрі просвічували рожевим. Голова була ледь схилена на плече, і між губами виднілися перламутрові краєчки зубів.
"Чи вона це на сміх зробила?" — питав себе Родольф.
Але той рух Емми був просто попередженням: майже поруч із ними йшов Лере і час від часу озивався до них, ніби бажаючи зав'язати розмову:
— Сьогодні в нас чудо — не погода! Ніхто дома не всидить. Вітерець зі сходу!
Пані Боварі і Родольф не відповідали йому ні слова, а він, слідкуючи за їх найменшим порухом, підступав усе ближче, підносив руку до капелюха й говорив:
— Прошу?
Дійшовши до кузні, Родольф, замість прямувати шляхом далі до застави, раптом повернув на бічну стежку, ведучи за собою пані Боварі.
— Бувайте здорові, пане Лере! — гукнув він. — До приємної зустрічі!
— Спритно ви його спровадили! — засміялась Емма.
— А навіщо нам хто здався? — мовив він. — Раз уже мені сьогодні випало щастя бути з вами…
Емма почервоніла. Він не доказав фрази й заговорив про те, яка чудесна погода, як гарно ходити по траві. Навкруги росли стокротки.
— Гарненькі квіточки, — озвався знов Родольф. — Тут вистачило б на ворожіння всім закоханим, які тільки є в окрузі.
І додав:
— Може, й собі нарвати? Як ви гадаєте?
— А ви хіба закохані? — спитала Емма, покашлюючи.
— Все може бути, — відповів він.
Потроху луг почав заповнюватись народом, господарки зачіпали перехожих своїми великими парасольками, кошиками та дітлахами. Часто доводилося сходити з дороги, пропускаючи довгу вервечку сільських робітниць у синіх панчохах і низьких черевиках, із срібними перснями на пальцях; від них пахло молоком. Побравшися за руки, вони йшли через увесь луг, від осик аж до намету, де мав відбутися бенкет. Але вже надходив час огляду експонатів, і хлібороби один по одному заходили в загороду — круг, обнесений кілками з вірьовками, як на іподромі.
У загороді, витягтись ламаним рядом нерівних крупів, стояла мордами до бар'єра усяка худоба. Сонні свині повтикалися рилами в землю, мукали телята, бекали вівці; корови, підібгавши ноги, лежали черевом на траві і, поволі ремиґаючи, кліпали важкими повіками, обганяючись од мошви, що дзижчала над ними. Конюхи позакачували рукава й держали за оброть жеребців, що ставали дибки і ржали до кобил, широко роздимаючи ніздрі. Кобили стояли сумирно, витягнувши шию з обвислою гривою, а лошата лежали поруч у холодочку або підбігали поссати. Над довгою хвилястою лінією усіх цих збитих докупи тіл де-де маяла на вітрі якась біла грива, витикалися чиїсь гострі роги, мелькали голови людей, що пробігали мимо. Осторонь, кроків за сто від загороди, стояв здоровенний чорний бугай у наморднику, з залізним кільцем у ніздрях, — стояв нерухомо, наче з бронзи литий. Його держав на налигачі якийсь обідраний хлопчина.
Тим часом між двома рядами тварин проходив повагом гурток панів. Вони розглядали кожен експонат і потім радились про щось поміж собою. Один із них, на вигляд найповажніший, робив на ходу якісь нотатки в записнику. То був голова жюрі, пан Дерозере де ла Панвіль. Впізнавши Родольфа, він одразу підійшов до нього і сказав, чемно усміхаючись:
— Як, пане Буланже, ви нас покидаєте?
Родольф запевнив, що він незабаром повернеться. Але тільки-но голова пішов, він промовив до Емми:
– Їй-богу, я лишуся з вами: ваше товариство приємніше.
І, продовжуючи сміятися з виставки, він показав жандармові свого синього запрошувального квитка, щоб вільніше пересуватися, і навіть зупинявся часом перед яким-небудь видатним екземпляром, але пані Боварі не виявляла ні до чого цікавості. Помітивши це, він почав жартувати з йонвільских дам та з їхніх туалетів, попросивши вибачення за недбалість свого власного вбрання. В його костюмі впадала в око та недоладна суміш простоти й вишуканості, яка, на думку банальних людей, має свідчити про ексцентричну поведінку, заплутаність почуттів, тиранічну владу мистецтва і головне — про певну зневагу до суспільних умовностей; все це одних спокушає, а інших дратує. На ньому був сірий демікотоновий жилет, у вирізі якого надималася од вітру батистова сорочка з плісированими манжетами; панталони в широку смужку сягали до кісточок, відкриваючи лаковані черевики з нанковим верхом. Вони так блищали, що в них віддзеркалювалась трава. Заклавши руку в кишеню піджака і збивши набакир солом'яного бриля, Родольф розкидав носками черевиків кінські кізяки.
— А втім, — додав він, — живучи на селі…
— Нічого дарма старатися, — закінчила Емма.
— А так! — підхопив Родольф. — Адже ніхто з цих добрих людей неспроможний навіть оцінити належно крій фрака!
І обоє заговорили про провінційну обмеженість, про те, як вона занапащає життя, губить мрії.
— От і мені, — говорив Родольф, — така туга обіймає серце…
— Вам? — здивувалась Емма. — А я гадала, що ви завжди веселий!
— Це тільки про око: на людях я вмію ховати обличчя під смішливою маскою… А тим часом не раз і не два, дивлячись на кладовище в місячному світлі, я питав самого себе, чи не краще б приєднатися до тих, що спочивають у домовинах…
— Ох! А друзі ж ваші? — спитала Емма. — Ви що, забули?
— Друзі? Які? Хіба вони в мене є? Кому я потрібен?
І з цими словами він злегка присвиснув.
Але тут вони мусили розступитися, даючи дорогу величезній споруді із стільців, яку ніс позаду якийсь чоловік. Він стільки набрав на себе. Що з-під того вантажу видно було лише передки дерев'яних черевиків та пальці розчепірених рук. Це могильник Лестібудуа тягав із церкви стільці для публіки. Невтомно шукаючи все нових джерел зиску, він вирішив у такий спосіб скористатися з виставки, і його вигадка увінчалась повним успіхом — від клієнтів не було відбою.