Він принесе їй жолуді та напоєні росою анемони, а малесенькі світлячки зірками засяють у тьмяному золоті її волосся.
Але де ж вона? Він спитав білу троянду, але та не дала відповіді. Увесь палац ніби заснув, а там, де віконниці не були зачинені, важкі завіси не пропускали до кімнати сонячного сяйва. Карлик потинявся у пошуках входу і нарешті помітив невеличкі непоказні дверцята, що виявилися незамкненими. Він прослизнув крізь них і опинився у розкішній залі, значно розкішнішій, подумав він тривожно, за його ліс: усе сяяло позолотою, підлога була вимощена великим різнобарвним камінням, що утворювало геометричний візерунок. Проте маленької Інфанти там не було — стояли тільки прекрасні білі статуї, що дивилися звисока з яшмових постаментів своїми сумними сліпими очима, а на губах у них грала загадкова усмішка.
У глибині зали висів багато гаптований килим із чорного оксамиту, розшитий улюбленими знаками Короля — сонцями та зірками на чорному тлі, бо колір цей він любив найбільше. Може, Інфанта ховається за килимом? Варто принаймні подивитися.
І Карлик тихою ходою пішов через залу і відхилив килим. Нікого; проте там починалася інша зала — гарніша, як йому здалося, за попередню. Стіни прикрашали зелені гобелени, де зображені сцени полювання з багатьма фігурами, — вишиті вони були фламандськими художниками, які понад сім років розробляли цю композицію. Колись це була спочивальня Йоанна Божевільного, як його прозивали, — навіженого короля, котрий так захоплювався ловами, що неодноразово намагався в нестямі осідлати коней, зображених на гобеленах, чи стягти на підлогу великого оленя, на якого наскакували хорти, чи сурмив у мисливський ріжок, чи колов кинджалом світлого оленя в польоті. Нині ця кімната призначалася для засідань ради, і в центрі столу лежали червоні портфелі міністрів з вибитими на них золотими тюльпанами Іспанії, а також гербами та емблеми дому Габсбургів.
Юний Карлик зачудовано роззирався навколо й побоювався рушати далі. Дивовижний мовчазний вершник, що стрілою мчав довгастими галявинами, зовсім не здіймаючи шуму, видавався йому однією з тих моторошних примар, про які він чув од вуглярів, — компрачикосів, які полюють лише вночі, і якщо натраплять на чоловіка, то перетворюють його на оленя і починають цькувати. Але Карлик подумав про вродливу Інфанту — і набрався духу. Він хотів знайти її саму і сказати, що він також її кохає. Можливо, вона он у тій, наступній кімнаті.
Він пробіг м'якими мавританськими килимами і прочинив двері. Ні! І тут її немає. Приміщення було порожнє. То була тронна зала, у якій приймали іноземних послів, коли Король (що останнім часом траплялося нечасто) погоджувався на аудієнцію, — та сама зала, в якій багато років тому з'явилися посланці з Англії облаштовувати шлюб своєї королеви, на той час однієї з католицьких монархинь Європи, зі старшим сином Імператора. Завіси тут були з золотавої кордовської шкіри, і масивний бронзовий канделябр із відгалуженнями на триста воскових свічок звисав із чорно-білої стелі. А під балдахіном із золотої парчі, на якому перлами були вишиті леви та башти Кастилії, стояв і сам трон, вкритий пишною накидкою з чорного оксамиту, всипаною срібними тюльпанами та майстерно облямованою срібними галунами та перлами. На другій сходинці трону стояв ослінчик, на якому Інфанта преклоняла коліна, а на ньому — подушечка зі срібної парчі; а ще нижче, вже попід балдахіном, Карлик побачив стілець папського нунція, який єдиний мав право сидіти у присутності Короля під час будь-якого офіційного церемоніалу; і кардинальська шапка нунція, прикрашена яскраво-червоними китицями, лежала на пурпуровому табуреті поруч. На стіні навпроти трону висів портрет Карла V на повен зріст, у мисливському костюмі, з гігантським мастифом біля ніг, а портрет Філіпа ІІ, який приймає почесті від Нідерландів, розмістився в центрі іншої стіни. Між вікнами стояв столик чорного ебенового дерева, інкрустований пластинами слонової кості, на яких викарбувані були фігури з "Танку смерті" Гольбейна[5], — подейкували, рукою самого славетного майстра.
Але юному Карлику байдуже було до всієї тієї величі. Він не віддав би своєї троянди за усі перлини з балдахіна — та й жодної пелюстки своєї троянди за самий трон! Прагнув він лише одного — побачити Інфанту, перш ніж вона вийде знов до павільйону, і попросити її піти з ним, щойно він закінчить свій танок. Тут, у палаці, повітря було важке й задушливе, а в лісі віяв вільний вітер, і сонячні промені просували золоті пальці крізь тремтливе листя. А ще в лісі росли квіти — може, не такі помпезні, як у королівському саду, але з солодким ароматом: ранньою весною гіацинти вкривали прохолодні долини і зелені пагорби пурпурним килимом; жовті примули купками тулилися до м'язистих коренів дуба… А зірочки чистотілу, а лазур вероніки, а лілово-золоті півники! Кущі лісового горіха вкриті пухнастими сірими сережками, а наперстянка згинається під вагою своїх плямистих коробочок, в яких копирсаються бджоли. На каштанах — свічки з білих зірочок, а на глоді — бліді місяці. Так, вона неодмінно піде з ним, тільки б він зумів її знайти! Вона піде з ним до чарівного лісу, і цілісінький день він танцюватиме їй на радість. В очах його засвітилася усмішка при цій думці, і він увійшов до наступної кімнати.
З усіх приміщень це було найяскравішим та найкрасивішим. Стіни були оббиті квітчасто-рожевим італійським дамастом[6], гаптованим пташками і прикрашеним витонченими срібними бутонами; вишукані меблі зі срібла були оздоблені вінками з квітів і амурчиками; перед великим каміном стояли багаті ширми з вишитими на них папугами й павичами, а підлога з оніксу кольору морської хвилі, здавалося, втікала кудись у безодню. Але був тут Карлик не сам, хтось дивився на нього.
У затінку за дверима на протилежному кінці зали побачив він фігурку. Серце Карлика закалатало, з вуст зірвався вигук радості, і він вийшов на сонячне світло. Рушив він — фігурка зробила те саме, і він побачив її дуже чітко.
Інфанта? Ні, це була потвора, найжахливіша потвора, яку тільки можна уявити. Статура зовсім не така, як у всіх людей, — горбата спина, криві ноженята, здоровенна довбешка хитається на шиї, копиця чорного волосся. Він насупився — потвора також. Він засміявся — потвора також, та ще й узяла руки в боки, як і він сам. Він уклонився з удаваною чемністю — потвора відповіла поштивим поклоном. Він рушив уперед — і потвора посунула йому назустріч, мавпуючи кожен його рух і зупиняючись, коли зупинявся він. Він скрикнув від потіхи, кинувся вперед, простягнув руку — і рука потвори торкнулася його руки, і була вона холодна як лід. Він злякався й відсмикнув руку — рука потвори повторила жест. Він спробував відштовхнути руку потвори, але щось тверде і гладке йому заважало. Обличчя потвори було зараз зовсім близько і здавалося нажаханим. Він відкинув волосся з чола. Потвора також. Він вдарив її — й отримав удар на удар. Він ненавидів потвору, а та кривлялася до нього. Він відступив — відступила й потвора.
Що ж це таке? Він замислився на хвильку, а там озирнув кімнату. Дивно, але все ніби мало своїх двійників у цій невидимій стіні чистої води. Так, картина повторювала картину, кушетка кушетку. Сплячий Фавн, що лежав у алькові біля дверей, мав брата-близнюка, зануреного в сон, а срібна Венера, що стояла у сонячних променях, простягала руку до іншої Венери — прекрасної, як і вона сама.
Може, це Луна? Він якось кликав Луну в долині, і вона відповідала йому слово у слово. Чи може Луна відтворювати образ, як відтворює голос? Чи може вона створити світ, схожий на справжній? Чи можуть тіні мати колір, життя і рухи? А якщо це…
Він здригнувся, витягнув свою чудову білу троянду, що ховалася біля серця, поцілував її та озирнувся. Потвора мала власну троянду, схожу на його троянду пелюстка до пелюстки. Потвора цілувала свою троянду такими ж поцілунками та притискала до грудей огидними жестами.
І коли істина осяяла його, він дико закричав із розпуки і, ридаючи, впав на підлогу. Отже, це він сам — горбата, покарлючена, бридка потвора. Це він — чудовисько; це з нього сміялися діти, а маленька Принцеса й гадки не мала покохати його, як він собі намислив, — вона просто глузувала з його бридкості, її насмішили його криві руки та ноги. Чому не залишили його в лісі, де не було дзеркала, щоб побачити свою потворність? Чому батько не вбив його замість продавати на ганьбу? Гарячі сльози струменіли йому по щоках, він пошматував білу троянду. Крива потвора вчинила так само і розкидала пелюстки навсібіч. Потвора совалася по підлозі; він звів очі й побачив лице, змордоване болем. Він відповз убік, щоб не бачити цього обличчя, і затулив руками очі. Він повз, як поранена тварина, у затінок, а потім затих там і тільки важко стогнав.
Тієї миті через скляні двері увійшла сама Інфанта у супроводі почту, і коли всі побачили, що потворний Карлик б'ється об підлогу, ці карикатурні, химерні рухи викликали у них бурхливий регіт, вони оточили його і споглядали.
Але юний Карлик так і не звів очей, ридання його потроху затихали, і раптом він дивно якось зойкнув і схопився за груди. Потім він упав горілиць і завмер.
— Це грандіозно! — оголосила Інфанта по паузі. — А тепер ти мусиш танцювати для мене.
— Так! — загукали всі діти. — Підводься й танцюй, бо ти такий меткий, як берберійські мавпи, тільки ще кумедніший.
Але Карлик не відзивався.
Тоді Інфанта тупнула ніжкою і покликала свого дядька, що якраз проходив терасою із Камергером, переглядаючи депеші, які щойно прибули з Мексики, де нещодавно запровадили Святу Інквізицію.
— Мій веселий Карлик не в гуморі, — закричала Інфанта, — ви повинні його розштовхати і наказати танцювати для мене.
Вони усміхнулися одне одному завернули до зали, і Дон Педро нахилився над Карликом та ляснув його по щоці гаптованою рукавичкою.
— Тобі звеліли танцювати, petit monstre, — сказав він. — Маленька потворо, ти маєш танцювати! Інфанта Іспанії та обох Індій бажає розважитися!
Але Карлик не ворухнувся.
— Слід послати за лупцювальником, — втомлено наказав Дон Педро і повернувся на терасу. А от Камергер спохмурнів, присів біля Карлика і приклав руку йому до серця.