Більше того, ми самі бачили білий прикордонний стовп, один із трьох стовпів Шамбали". Хіба таке зауваження не може стосуватися легендарного місця? Під час експедиції в Центральну Азію один учений лама розповів Реріху і його сину Юрію, що у Лхасі під Паталою (фортецею-резиденцією Далай-лами) є потайні галереї, а під головним храмом —печера із стовпом, доступна лише для найвищих втаємничених лам. Усі ці таємні місця пов'язані з загадкою Шамбали. Іншого разу відомий лама з монастиря Кумбум зустрів Миколу Реріха в Північному Тібеті і вітав його знаком Шамбали. Кумбум —це місце, куди прийшов Цзонкаба реформувати буддизм у Тібеті і спорудити велетенський ламаїстський храм Таші Лхунпо, твердиню тібетської йоги.
А ще якось Микола Реріх бачив тібетську книгу, видану Панчен-ламою, яку складали молитви до Шамбали. Азія упродовж століть глибоко вірила в існування Північної Шамбали. "Бог Шамбали живе й дихає у серці сонця",-писав один гімалайський махатма. Якщо звести докупи всі уривки інформації щодо Шамбали, то постає виразна картина реального існування цієї обителі вищих істот, для яких час і простір не становлять перепон. На жаль, окремі натяки нечіткі, хоча мають вони неабияку вагу. Ця неясність і спричинює труднощі, з якими стикається кожен, хто прагне знати всю правду про Шамбалу —місто бодісатв. Ця неясність збільшується і тим, що ламаїстські мудреці воліють замовчувати цю таємницю, найсвященнішу в езотеричному буддизмі.
1920 року в Урзі (нині Улан-Батор, Монголія) можна було чути, як монгольські вершники співають військову пісню про війну Північної Шамбали. Коли Реріх подарував свою картину "Рігден Джапо, Правитель Шамбали" урядові Монголії, її прийняли з глибокою пошаною, і було навіть вирішено збудувати для неї спеціальний храм. І хоча відомо, що міфи впливають на народ, чи не додає сказане дечого до поширеної в Азії віри? Колись Далай-лама їхав із Лхаси в Монголію. В одному місці люди й тварини почали труситися без видимої причини. Далай-лама пояснив це тим, що експедиція зайшла в заборонену зону Шамбали, психічні вібрації якої занадто сильні для мандрівників.
Є думка, що навіть деякі європейці досягали Шамбали. У 1860 році один учений і член Національного географічного товариства відвідав Індію. Повернувшись у Європу, він був присутнім на придворній церемонії, а тоді знову подався на Схід, де й зник. Чи не отримав він перепустку в Шамбалу від Панчен-лами з монастиря Таші Лхунпо поблизу Шігадзе? Всі ці повідомлення недостатньо переконливі, аби робити з них однозначні висновки. Але вони, звичайно, додають певної виразності території, реальність якої відома хіба втаємниченим Сходу і Заходу. Відомо, що настоятель монастиря Фу-Тайшань у Китаї написав книгу "Червоний шлях до Шамбали", перекладу якої на жодну мову немає. Найбільш освічені лами з монастиря Морулінг у Лхасі час від часу відвідують віддалене місце в Гімалаях, звідки вже не повертаються.
Наведені факти щодо Шамбали стосуються різних народів і країн: Монголії, Тібету, Індії та Китаю. Поза сумнівом, сфера впливу Шамбали величезна, а її вік украй давній. Вже цього досить, аби надати конкретності цьому переказу.
Наступні розділи книги подадуть історичні факти, які ще чіткіше окреслять реальність Міста Мудрості.
4. ЧЕРЕЗ АЗІЮ
Вивчення записок мандрівників дозволяє досить певно окреслити контури Обителі Мудреців. У вересні 1935 року мені пощастило зустрічати Миколу Реріха в Шанхаї, коли він повертався з експедиції в Центральну Азію. Він розповідав мені про Гобі. Море чорного гравію тягнеться за обрій. Нестерпна спекота сліпучого сонця вдень, іній на землі вночі. Те схоже на мандрівку по Місяцю. В імлі над ними виднів Молочний Шлях. З настанням ночі зорі сяяли як лампи на темному небі, таке сухе й прозоре було повітря. Та бували дні, коли здіймалася стіна пилу й укривала світ, наче ковдрою. Через цю запону сонце видавалося червоною кулею. Коли здіймалася піщана буря, тварин і людей охоплювало сум'яття.
Мандрівник подолав тисячі кілометрів і нарешті завершив свою дослідницьку працю. Він повернувся до цивілізації і розповів про свої враження недовірливому слухачеві. Поведінка його якоюсь мірою зрозуміла: оповідач прибув із зовсім іншого світу, а все нове, дивне й незвичне завжди сприймається з сумнівом.
Скажімо, раптова поява витончених пахощів, мовби якогось фіміаму, але не в храмі, а в серці Гобі, в кам'яній пустелі, що простяглася на сотні кілометрів навсібіч. Ніде й сліду храму чи житла, проте всі учасники експедиції одночасно відчувають ці пахощі. Реріх розповідав, що таке траплялося кілька разів і що годі це якось пояснити.
Відома орієнталістка Олександра Девід-Ніл і собі згадує пам'ятний випадок, що стався в місті Дзекундо (Східний Тібет), у пустельній місцевості. Там вона зустріла одного барда, про якого подейкували, ніби він час від часу зникає у засніжених горах, де немає ніяких сіл і легко загинути від голоду й холоду. Коли той чоловік так само знову несподівано з'являвся, то на всі розпитування відповідав, що в горах він бачився з "богами". Якось шановна Девід-Ніл напівжартома попрохала його передати Вчителеві гір скромний дарунок —букетик китайських паперових квітів.
Після чергових відвідин правителя загадкової місцевості тібетець приніс французькій дослідниці чудову блакитну квітку —такі розквітають у липні на півдні Тібету. То був подарунок у відповідь від Вартового гір. А в Дзекундо тоді якраз стояли двадцятиградусні морози, ріку вкривав шестифутовий лід, а земля наскрізь промерзла. "Де він роздобув ту квітку?" —запитує Девід-Ніл. Так що справді можуть у цій місцевості з арктичним кліматом існувати ізольовані теплі долини, одна з таких долин і прихистила колонію магів.
Дослідники Пржевальський і Франке відзначають у своїх дорожніх щоденниках дивну поведінку тубільців, які навідріз відмовлялися іти в певні райони. Один російський учасник експедиції Реріха розповідав мені, що їхній караван зустрівся з таким самим явищем у глибинах Азії, коли без видимої на те причини тібетці, монголи й китайці відмовлялися перетинати деякі місця в Північному Тібеті. Він зізнавався, що невідь-чому й сам не відчував особливого бажання іти далі —те було вкрай дивно й незрозуміле.
Сам Микола Реріх подався в ту місцевість верхи на поні.
Його не було кілька днів, а коли він повернувся, азійці попадали перед ним на коліна, вигукуючи, що він —бог. Мовляв, ніхто не може проникнути в Шамбалу без божественного дозволу. І це лише одна з дивовижних історій, почута мною в Китаї. На початку 30-х років тут тралився випадок, невідомий на Заході.
Одного американського чиновника, що мав певне урядове доручення, вкрай тепло приймали лами в Монголії. Благородна душа й щирий інтерес до цього вчення Азії дали йому змогу побувати в царстві Гуаньінь. Але малоймовірно, щоб він бодай словом прохопився в своєму звіті для Вашінгтона про набутий тут духовний досвід.
Через неозорі обшири Азії, через її пустелі й гори тягнуться прочани до Фонтану мудрості. Хто визначить, скільки їх, чи назве їхні імена? Самі ж вони не розповідають про свої мандри і про зустрічі з мудрецями Сходу. Реріх теж здійснив таку прощу. У Сінцзяні, північніше Каракорумського хребта, він
почув, що "за цими горами живуть святі люди, які рятують людство своєю мудрістю: багато хто прагнув побачити їх, та марно: хто зумів подолати хребет, збивався з дороги". Місцевий провідник розповідав Реріхові на Каракорумському перевалі, що в горах є величезні печери, де зберігаються скарби з першопочатків історії. А ще зазначав, ніби там час від часу з'являються високі білі люди, які потім зникають у підземних галереях під скелями.
У Турфані (Сінцзян) експедиція Реріха чула розповіді про високу чорношкіру жінку з напрочуд виразним обличчям, яка виходила з глибоких печер, аби допомогти тим, хто втрапив у біду —вона викликала шанобливе благоговіння навіть у чоловіків цього мусульманського міста Китаю. Саме там розповідали й про вершників, які зі смолоскипами в руках зникають у підземних катакомбах.
"Справді, справді люди Шамбали час від часу приходять на світ,-довірчо казав лама Реріхові. —Вони зустрічають земних співтрудівників Шамбали й задля блага людства роздають коштовні подарунки, виняткові реліквії". Реріхові розповідали також про раптову появу в певних монастирях самого правителя Шамбали —Рігден Джапо. Щойно він з'являється у храмі, як свічки запалюються самі собою. Таке сталося, наприклад, у монастирі Нарабанчі Кур'ін у Західній Монголії 1890 року. Зимової ночі на монастирське подвір'я в'їхало кілька вершників і звеліли ламам зібратися в храмі. Потім на трон настоятеля піднявся незнайомець і відкинув з голови каптура —лами побачили осяйне обличчя самого володаря Шамбали. Він сотворив молитву, благословив ченців, потім прорік грізне віщування і зник разом із своїми супутниками.
1920 року в цьому ж монастирі сталася дивовижна пригода з Ф. Оссендовським. Під час розмови з верховним ламою Хутукту той мовив йому: "У мене таке відчуття, ніби ви тривожитеся за тих, кого любите: я хочу помолитися за них". Польський учений, що мусив емігрувати з Росії, справді залишив там сім'ю і дуже переживав за її долю. "Погляньте на темний простір за статуєю Будди, і ви побачите своїх рідних",-мовив настоятель. Ф.
Оссендовський та його супутники побачили спершу пасма диму від курив, що звивалися в повітрі, а тоді в тій імлі стали прозиратися люди й предмети. Оссендовський раптом побачив свою дружину, причому настільки виразно, що розрізняв навіть деталі її одягу. Побачив він і інших членів своєї родини, які натоді переховувалися у далекому місті.
"Ламо, скажи мены, чи бачив ти особисто Рыгдена Джапо?" —поцыкавився якось Микола Реріх. "Ні, втіленого Вчителя я не бачив,-відповів той. —Але чув його голос. І глибокої зими, коли гори вкривав сніг, він прислав мені у дарунок троянду —квітку з далекої долини".
Однієї темної ночі Микола Реріх бачив спалахи й світляні стовпи в небі. У Трансгімалаях ясної зоряної ночі то не могло бути ні полярним сяйвом, ні електричними розрядами. Що ж то було? "Це променить Башта Шамбали",--відповіли лами й пояснили: то світло від каменя на башті, що сяє, мов діамант.
Варто трохи зупинитися на легенді про цей камінь, що утвердилася в ламаїзмі.