Кись

Тетяна Толстая

Сторінка 9 з 46

Наче й легше... Іскуства вазвышаєт, — так каже Федір Кузьмич, слава йому. Но іскуства для іскуства — ета нєхарашо, — навчає нас Федір Кузьмич, слава йому. Іскуства далжно бить тєсна связана з жизнью. "Жизнь мая! Іль ти пріснілась мнє?" — мо' й справді... Не знаю.

Та й шо ми про життя знаємо? Якшо вдуматись? Хто йому звелів бути, життю? Чому сонце по небі котиться, чому мишак шкребеться, дерева тягнуться до сонця, русалка плещеться у річці, вітер так і повіває квітами, людина людину по голові палицею б'є? Чому другим разом і бить не хочеться, а хочеться втекти, податися кудись, влітку, не розбираючи дороги, туди, на схід сонця, де аж по плечі трави світлі виросли, де річки грають сині, а над річками мухи золоті товчуться, дерева невідомі аж до води гілля звісили, а на тому на гіллі, чули таке, біла-білесенька Княжа Птаха — Павліна. А очі ж у тої Птахи Павліни — на пів-обличчя, а рот людський, червоний. А краси вона такої, Княжа Птаха, шо нема їй од самої себе спокою: тулуб білим різьбленим пером покритий, а хвіст аж на сім аршин, наче сітка плетена висить, наче розкішнеє мереживо. Птаха Павліна весь час голову повертає, сама себе оглядає, і всю себе, ненаглядну, цілує. І нікому з людей од тієї птахи білої, скільки світ стоятиме, ніякої шкоди не було, нема й не буде. Амінь.

ЗЕЛО

Багатії, — вони того багатіями звуться, шо багато живуть.

От візьмемо хоча б і Варсонофія Силича, Великого Мурзу. Він за всіма Складами наглядає, вирішує, на коли Складський День призначить, та кому черга підійшла, та яке добро людям роздавать.

Розуму Варсонофій Силич государственого, такого ж і вигляду: огрядності прямо дивовижної, навіть і для мурзи рідкісної. Оце, якшо голубчиків десь шість разом зв'язати, то воно й половини Варсонофія Силича не буде; ні-і-і, не буде!

Голос у нього важкий, сиплий і такий начебто повільний. От скажімо, треба об'явить Работникам, шоб у неділю перед Майським Вихідним одчинили Центральний Склад і видали по півпуда хлібеди на носа та по два починки ниток нефарбованих. Інший, хто простіший, розкрив би рота, та так би прямо й сказав, та й знов закрив би рота, до іншої нагоди.

А оце й буде підхід негосударствений, і ніхто б його, такого, не слухався, і не бувати такому Мурзою.

А у Варсонофія Силича так заведено: викличе раненько малих мурз, Складських Работників, та як затягне: "Р-а-з-д-а-й-т-е.....................", а шо раздайтє — і не вимовить до вечора, бо шкода ж казьонного добра.

Та й то казать, хіба того добра не пошкодуєш! Це ж, диви, по півпуда — на одного голубчика, а ще ж видай і на жінку його, і на діточок, і на дідуся-бабусю сліпеньких-кривеньких, і на кожну садибу, для родичів, чи там холопів, та й перевертнів же ж годувати треба? — треба, — а хаток у одній тільки Центральній Слободі вже буде тисяча, а якшо весь Федір-Кузьмічськ, всім кагалом, за харчами набіжить, то й взагалі того добра не напасешся!

А собі настачить? А родині? А Складським Работникам? А холопам їхнім? Е-е-е, дорогенькі! — отож-бо й воно! Без підходу не можна!

Ще й розум потрібен: думу думать. От, скажімо, кришки. Знов-таки, простий голубчик, хто співчутливий, той як би розсудив? — взять усі кришки та отак звичайнісінько й пороздавать. Миттю б чутка рознеслася, людей би понабігло — аж нема чим дихати, штовханина, давка, лайка; у ходячих на плечах — каліки, ті, кого минулого разу не додавили; начальство на горло беруть: "Інваліду!.. Інваліду кришку!!!"; у натовпі малі діти шастають, — по кишенях лазять, шо попало тибрять; хто кошака на мотузці тягне, хто козляка, шоб зайву кришку видурить: а це, мовляв, шуряк мій, теж собі хоче, а як у нього шерсть, роги чи вим'я, — так це ж, голубчики, Паслєцтвіє, а чи ви самі білі? — ото-о-ож.

Один одного повбивають, кришок, скільки повезе, понатягають, — у кого й серце стане, тягаючи — а потім посідають у хаті та й дивляться, чого нагребли, а самі ніяк не второпають: і шо ж із ними тепер робить? Шо ними накривать? Ця велика, та мала, і де ти їх приткнеш. Покрутять-повертять, поб'ють спересердя, та й вивалять під тин за хатою.

Ні, з нами так не можна.

Отож Варсонофій Силич, все це розсудивши, та розглянувши, та думу подумавши, і вирішує: кришок ні в якому разі не видавати. І люди, і кришки ціліші будуть.

А ще метикує: борщ, як не накритий кипить, наваристіший буде та густіший. Смачніший буде.

А ще отак помишляє: як не буде кришок, то кожен матиме мрію заповітну: ех-х-х, кришечку б мені! А з мрією і жити краще, і засинати солодше.

Отакий він, розум государствений.

Того ж Варсонофій Силич і багатий, терем у нього двоярусний, з маківками, на верхньому ярусі кругом терему настил на підпорах пристроєно, а зветься галерея, а по ній — для остраху — холопи ходять, поглядають, чи нема часом проти пана якогось зловмисництва, чи не бажає хтось у його палати каменюкою кинути, або й чимось більшим.

На дворищі служби різні: сараї, комори, хлів для перевертнів, бараки, де холопи живуть. А холопів тих — сила-силенна: і на мишаків ловці, і мірошники, і квасовари, і грибцятники, і хвощівники, і кого тільки нема! Є й дівчата-покоївки, є й прялі, є й ткалі, а то є ще одна молодиця особенна, і приставлена та молодиця сніжки катать, у товчених каганцях, наче у борошні, обвалювать, і до столу подавать, а Варсонофій Силич зволить тії сніжки їсти.

Сподобився раз Бенедикт лицезріти Варсонофія Силича у славі його: йшов собі мимо, аж раптом глип: стій, не пройдеш, малі мурзи дорогу перегороджують, на голубчиків визвіряються, а кого й кийком по спині огріють: не сунься. Тут тесові ворота відчиняються, дзвіночки брязкають, перевертні валянками тупотять, сани риплять, а у санях — ма-а-а-а-атінко ріднесенька! — Варсонофій Силич, гора-горою, россівся. Народ зрадів, шапки познімав, у ноги кланяється: "Доброго здоров'ячка, довгої тобі жизні, Варсонофію Силичу, годувальничку ти наш, дорогенький ти наш, жіночці твоїй також, діточкам також! Та шо б ми без тебе пили-їли, ріднесенький ти наш, золотесенький, солодесенький!"

Отак йому всі кричать, — і Бенедикт також, — аби він, ірод, розм'як маненько та другим разом їсти більше дав: чи сальця, чи ріпи, чи хвощів на якийсь празничок, а не сам усе з'їдав.

А от Федіра Кузьмича Бенедикт ніколи на свої очі не бачив. І вже й не сподівався сподобитись.

І ось нате вам, будь ласка: не далі як сьогодні, звичайного тобі дня, у звичайну, як там не кажи, простецьку лютневу днинку, сіреньку, каламутненьку, з метелицею-порошею та північним тривожним вітерцем, — дме він і змітає снігову крупку зі стріх за комір, холодить голубчикам шию, набивається у бороду, фарбує вуха у червоне, — одним словом, звичайного тобі дня, сьогодні! сьогодні! — під'їхали до Робочої Хати сани, а у санях гінці, та такі вже розодіті: ой, та в поясах, та в шапках, та у рукавицях, та у ногавицях, а Боже ж ти мій, чого на них тільки не понамотувано! — і об'явили: жалує вашу Хату сам Федір Кузьмич, слава йому, пресвітлими своїми відвідинами.

А в Робочій Хаті, так твою двадцять, спозарання всі печі згасли. Ночні Работники, Істопники, замість того, шоб дровець підкладать та полум'я роздувать, упилися ржавлею, а може й квасу мекнули по повній, а може, чуєш, і гонобобелю нанюхалися, хоч воно й самовольство, — та й проспали вогонь. А як продерли очі, бігом до печей, — а там і попіл захолов, та й того у димарь видуло.

Крику!.. А матюччя добірного! — за весь рік, бува, стільки не наслухаєшся, а шо ж робить? — а шо робить: побігли позичать вогню до сусідніх Робочих Хат, а там не дають. Ви нам того разу не дали, тож і ми вам — дулі тепер; Хазяйство — діло рук кажного, розгрібай сам. А хіба нам діло, шо ви казьонні; ми, ма'ть, казьонніші за вас. Ану, пішли звідси, козолупи дрочені! Бо ми вам зара ще й звіздюлєй випишемо на дорогу.

Так наші з голими руками й ушилися, а тут — глип! — гінці. Наші сполошилися, озлилися, мало не плачуть; хто рученьки заламує, хто з переляку всцявся, а Костянтин Леонтич, отой, шо в куточку коло віконця сидить, на якийсь час наче розуму позбувся: став волати на все горло, шо, мовляв, бачу, бачу стовпа безтілесного, пресвітлого, прежахливого, громоподібного, стоокого, а у тому стовпі і крутиться, і вертиться, і струменіє, і крилами віє, і звір на чотири сторони ходить.

А начальство точно, шо озвіріло та на чотири сторони побігло, з криками та з матюками: где Никита Иваныч, Главный Истопник? а подать сюда Никиту Иваныча!

І Бенедикт, разом з усіма, теж захвилювався-заметушився, — аж йому застукало у скронях і перед очима темні плями заколивалися: Нікіта Іванич! Де Нікіта Іванич! Бо осьо ж, зараз, така подія, така ж оказія, Господи! Та може Федір Кузьмич, слава йому, раз на сто років людям показуються! Раз на сто років із терему вийшли, зі світлого, крутоверхого, з-під різьблених курдалясин, попід дахом понадрючених, з-під маківок багряних, молодою ржавлею пофарбованих, боботюколками понатиканих, кукумаколками розцяцькованих! Госссподи!.. Госссп...! Радість же яка, страшне, яка радість!.. Та я...! та куди ж мені...! та божжж…!.. та де ж той Нікіта Іванич, хай йому чорт!.. Не розуміє, чи шо?!

Гінці тим часом зіскочили з саней, і давай розстелять, шо з собою понавозили: доріжки камчасті, візерунчасті, ткані по всій Хаті розкотили; і на ґанку доріжка, і під ґанком доріжка; миттю сніг навколо Хати утоптали і ведмежі шкури отако, півколом, виклали; красота! — вмерти й не жить. Васько Вухатий припав всіма вухами до землі, прислухається: їдуть, не їдуть; а ось уже й кричить: "Чую! Їдуть!" — і одразу вдалечині наче біла хмара затремтіла: сніжна курява. Здійнялася хмара, насунулась, і народ замалим не вмер, та не треба було: бо то тільки малі мурзи виявились, для більшої солідності проїхали: шоб, мовляв, аж наперед трусилися.

Оце ж вони проїхали, тільки людей даремно налякали, а потім, як проминуло скількись там часу, — о, чув! — наче дзвіночки кам'яні забрязкотіли. І пташки схарапудились, і помертвіло кругом, і ось уже хмара сніжна суне, а в ній вихорі гуляють. Тут усі, хто був, хто біля ґанку стояв, — Істопники недбалі, писці, — Оленька промайнула, — кухарі зі Столової Хати, так просто перехожі, — всі, хто набіг за витрішками, — всі, як оце стояв, простяглися ниць, і Бенедикт разом з усіма, тож як там під'їхали, як із саней виходили, шо там діялось, які-такі церемонії, чи там метушня, абошо, — нічого він не бачив і не чув, тільки у вухах постукувало та серце калатало: тук-тук! тук-тук! Схаменувся лишень тоді, як його копняками з кучугури підняли та до хати погнали — благоговіти.

6 7 8 9 10 11 12

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(